- •Теоретичні засади загальної концепції національної безпеки України Вступ
- •1.1. Національна безпека – історико-теоретичний контекст проблеми
- •1.2. Категоріальний апарат теорії національної безпеки
- •1.2.1. Фактори впливу на стан безпеки.
- •1.2.2. Об’єкти національної безпеки
- •1.2.3. Суб’єкти безпеки
- •1.3. Національна безпека як система взаємопов’язаних складових
- •1.3.1. Внутрішній та зовнішній аспекти безпеки
- •1.3.2 Системи забезпечення безпеки (інституційний вимір)
- •1.4.1. Функції системи забезпечення безпеки
- •1.4.2. Система забезпечення військової безпеки
- •1.4.3. Міжнародні системи військової безпеки
- •1.5. Внутрішні та зовнішні загрози національній безпеці у військово-політичній сфері
- •1.6. Національні інтереси – базова категорія
- •1.6.1. Природа та види національних інтересів
- •1.6.2. Національні інтереси України
- •1.7. Аналіз існуючих і можливих загроз національній безпеці України у воєнно-політичній сфері
- •Література
- •2. Геополітичні зміни сучасної системи міжнародної безпеки
- •2.1. Характер системи міжнародних відносин
- •2.2. Теоретичні засади створення міжнародних структур безпеки
- •2.3. Аналіз впливу міжнародних організацій та режимів на стан і перспективи розвитку простору безпеки
- •2.3.1. Організація Об’єднаних Націй
- •2.3.2. Європейський Союз
- •2.3.3. Західноєвропейський Союз
- •2.3.4. Рада Європи
- •2.3.5. Організація з безпеки та співробітництва в Європі
- •2.3.6. Північноатлантичний союз
- •2.3.7. Договір про колективну безпеку
- •2.5. Рольова функція держави в системі міжнародних відносин
- •2.6. Військово-політичні аспекти безпеки транспортних коридорів
- •Література
- •3. Україна в регіональних та глобальних системах безпеки
- •3.1. Участь України в роботі оон, співпраця з Радою Європи, обсє, єс-зєс, нато
- •3.1.1. Україна – оон
- •3.1.2. Україна – Рада Європи
- •3.1.3. Україна – обсє
- •3.1.4. Україна – єс-зєс
- •3.1.5. Україна – нато
- •3.2. Регіональна складова глобальної системи безпеки
- •3.2.1. Країни Балтії: досвід інтеграції у європейські та євроатлантичні структури
- •3.3. Двосторонній рівень міжнародних стосунків у контексті формування регіональних та глобальних систем безпеки
- •3.3.1. Стратегія України в стосунках з рф
- •3.3.2. Україна – сша
- •3.3.3. Україна – Польща
- •Література
- •4. Розбудова Збройних Сил УкраЇни – проблеми та перспективи розвитку
- •4.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у проведенні військової реформи
- •4.1.1. Головні напрями військової реформи у країнах Центральної та Східної Європи
- •4.2. Порівняльний аналіз військової реформи в Україні та Російській Федерації
- •4.2.1. Концептуальні підходи України та Росії до забезпечення національної безпеки
- •4.2.2. Структурна перебудова Збройних сил
- •4.3. Демократичний контроль над збройними силами
- •4.3.1. Досвід країн Центральної та Східної Європи у встановленні демократичного контролю над силовими структурами
- •4.3.2. Підходи рф до проблеми цивільного контролю над зс
- •4.3.3. Стан та перспективи становлення цивільного контролю в Україні
- •Література
4.3.3. Стан та перспективи становлення цивільного контролю в Україні
Cтан цивільно-військових відносин є індикатором демократичної зрілості країни. Не випадково у Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України «демократичний контроль над воєнною сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки» визначається як один з основних принципів. Свою тверду позицію щодо встановлення демократичного цивільного контролю над Збройними силами Україна підтвердила на Будапештському саміті ОБСЄ «Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки». Стаття 20 розділу 7 цього важливого документа визначає: «Держави-учасниці розглядають демократичний політичний контроль над військовими... як невід’ємний елемент стабільності і безпеки. Вони сприятимуть інтеграції своїх збройних сил з громадянським суспільством як важливий прояв демократії».
Закономірно, що під час загострення кризи на межі 80-90-х років керівництво колишнього СРСР певною мірою втратило контроль над ЗС і військові почали вирішувати самі, як їм діяти і чиїм наказам підкорятись, вони навіть здійснювали спроби самостійно втручатись у політику і намагались активно протидіяти процесу розпаду Радянського Союзу та утворенню нових незалежних держав. Саме тому після проголошення незалежності України одним із найважливіших питань, що вирішувало керівництво Української держави, було підпорядкування 800-тисячного угруповання військ, що перебувало на території України, та встановлення контролю над ним. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою визначила свою юрисдикцію над частиною ЗС колишнього Радянського Союзу.
Упродовж 1991 р. Верховна Рада України розробила й прийняла низку законодавчих актів у сфері оборонної політики: «Концепцію оборони та будівництва Збройних сил України», закони «Про оборону України», «Про альтернативну (невійськову) службу» та «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Окремою Постановою Верховної Ради України створено вищий державний орган колегіального керівництва питаннями оборони і безпеки – Раду оборони України. У подальшому, у період з 1992 до 1996 року, були прийняті ряд документів, таких як «Тимчасові військові статути Збройних сил України», Закон «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького складу органів внутрішніх справ» і нарешті Воєнну доктрину України.
З прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України та 16 січня 1997р. Концепції (Основ державної політики) національної безпеки набули подальшого розвитку питання цивільного контролю над ЗС.
Для забезпечення ефективності цивільного контролю законодавча влада повинна мати незалежність від виконавчої. Парламент не командує військом безпосередньо. Але він має у своєму розпорядженні такі впливові важелі, як затвердження військових бюджетів та прийняття законів та програм; затвердження структури, чисельності та функцій Збройних сил; прийняття рішення щодо війни і миру тощо. Вищий законодавчий орган також може проводити слухання з цих питань. Усі ці повноваження Парламенту України закріплені відповідними законами та Конституцією країни. За час незалежності України Парламентом було заслухано понад 100 питань з військових проблем. Але слід зауважити, що український парламент поки ще не використовує повною мірою свої можливості здійснювати контроль над силовими структурами. Він не спромігся створити спеціальних контролюючих органів (як це планує зробити Росія), а також нехтує своїми можливостями здійснювати парламентський контроль через процес затвердження військового бюджету. Якщо, наприклад, Конгрес США розглядає понад 700 статей військового бюджету з детальним обгрунтуванням кожного показника, то комісії ВР України тільки у останні роки розглядали 3-5 найбільш узагальнюючих статей, які мінімально деталізовані. Тобто законодавча гілка влади, на відміну від виконавчої, має обмежену інформацію щодо реального стану у силових структурах і не може реально використовувати свої важелі впливу на цей стан. Консервації цієї ситуації сприяє також обмежений доступ до інформації, пов’язаної із діяльністю силових структур, а також процес всеохоплюючої секретності, який останніми роками набирає сили в Україні. Необгрунтована і всеосяжна секретність позбавляє суспільство можливостей контролювати силові структури і створює значні перешкоди на шляху до демократії [11].
Сьогодні Україна ще тільки розбудовується і їй багато ще треба зробити для того, щоб система цивільного контролю над ЗС відповідала критеріям надійності цивілізованих країн. Серед першочергових завдань можна виокремити:
- навчання представників цивільних владних структур та військового керівництва всіх рівнів основ цивільно-військових взаємовідносин;
- залучення цивільних експертів, компетентних в оборонних питаннях, преси та академічних інститутів до створення дієвої системи цивільного контролю;
- розробка і прийняття необхідного для надійного функціонування цивільного контролю пакета законів;
- передача певних ключових позицій Міністерства оборони України цивільним;
- розподіл повноважень між парламентом, президентом, урядом, міністром фінансів і міністром оборони в галузі оборони і цивільного контролю з метою визначення відповідальності;
- розвиток функціональної системи оборонного фінансування, поширення прав парламенту і комітету по обороні, посилення їх конкретної участі у підготовці оборонного бюджету; створенні інституту Уповноважених у справах військових у Верховній Раді. (У демократичних державах оборонний бюджет є одним з найголовніших важелів у збройних сил. Істотним питанням при цьому лишаються не кошти, що надходять у Збройні сили, а розподіл цих коштів. Навіть престиж офіцера в суспільстві визначається, принаймні частково, його грошовим окладом. Саме тому в західних державах уже на підготовчому етапі військового бюджету парламент і міністерство оборони працюють спільно. Право простого затвердження проекту бюджету надає парламенту справді ефективних можливостей контролю);
- відкритість збройних сил суспільству, суспільним об’єднанням і ЗМІ, насамперед через відмову від надмірної таємності. Преса не тільки критикує. Вона може виявляти проблеми та недоліки, за які командири частин офіційно не несуть відповідальності.