2.5. Рольова функція держави в системі міжнародних відносин

Важливою складовою геополітичного аналізу є визначення місця держави в системі міжнародних відносин, а також тієї ролі, яку вона планує грати в майбутньому. Визначення цих параметрів передбачає чіткий розподіл реальної ситуації (тобто визначення місця держави та її ролі іншими суб’єктами міжнародних відносин) і «віртуальної реальності» у вигляді перебільшених сподівань національної політичної еліти.

Вибір зовнішньополітичної рольової функції держави завжди передбачає відповідь на такі питання:

- які цілі держава ставить перед собою?

- Чого вона прагне досягти?

- Що хоче змінити?

- Яку ціну готова заплатити за досягнення своїх цілей?

- Які засоби досягнення цілей планує задіяти?

- Чи має необхідні можливості для реалізації цілей?

- Які фактори можуть сприяти чи, навпаки, стати на заваді досягненню цілей?

Перші три питання тісно пов’язані з національними інтересами та конкретизують їх, водночас, як питання про спроможність держави піти на певні жертви для досягнення своїх цілей чи захисту своїх цінностей належить до якісних характеристик самої держави. Економічно, політично та соціально стабільна держава завжди докладатиме зусилля для збереження своїх базових цінностей. Але не завжди для їх поширення держава здатна на певні жертви. Західний політолог Рендол Швелер визначив це явище як співвідношення ціни, що її країна готова платити за захист своїх цінностей, із ціною, яку вона готова платити за їх поширення.

Деякі країни цілком вдоволені тим, що мають, тож вони платитимуть високу ціну за захист своїх цінностей і підуть лише на обмеженні поступки в тому, що пов’язано з поширенням цінностей. Інші – не здатні або не бажають захищати навіть те, що мають, уже не кажучи про здобуття чогось нового (наприклад, Білорусь). Крім того, можуть бути країни, готові ризикувати всім, що мають, заради того, що вони прагнуть (наприклад, гітлерівська Німеччина). І, нарешті, є країни, що платитимуть велику ціну за захист своїх здобутків і готові заплатити ще більше за поширення своїх цінностей.

Слід чітко усвідомити, що ця схема може спрацьовувати тільки тоді, коли ми отримаємо відповіді на два головні питання:

Перше: яка саме держава здійснює захист та поширення своїх цінностей. Тоталітарна держава проводить внутрішню та зовнішню політику, не спираючись на схвальну реакцію своїх громадян. В умовах політично неструктурованого суспільства вона використовує силові важелі для придушення будь-якої негативної реакції населення, а ідеологічні засоби створюють міфи на підтримку будь-яких авантюристичних рішень правлячого угруповання. І, навпаки, демократична країна не може проводити свою внутрішню та зовнішню політику, не враховуючи ставлення широких верств населення до тих чи інших рішень уряду.

Таким чином, друге питання стосується демократичних країн і полягає в тому, як населення держави ставиться до стратегічних і тактичних завдань зовнішньої політики та чи знайдуть ті чи інші рішення уряду підтримку провідних політичних сил країни та широкого загалу виборців.

Так, наприклад, за даними опитування, проведеного у 1997 р. у Сполучених Штатах Америки, лише 13% американців віддали перевагу панівній ролі США у світовій політиці, тоді як за поділ відповідальності з іншими країнами висловилися 74% респондентів. Зменшення зацікавленості американців міжнародними справами стає чи не загальним явищем. Від 55% до 66% громадян заявляють, що зарубіжні події аж ніяк (або майже ніяк) не впливають на їхнє життя. Таким чином, зовнішньополітичні спрямування правлячої еліти США на утримання статусу єдиної наддержави та збереження однополюсного світу не мають твердої внутрішньої політичної бази. Так само, як і конкретні дії американського керівництва дуже критично сприймаються у самих США. Американці оцінюють зовнішню політику уряду як «політику риторики та компромісу», через що Сполучені Штати Америки набувають репутації «псевдогегемона».

Кожна з держав світу посідає своє місце серед інших суб’єктів міжнародних відносин. Воно не є постійним чи офіційно закріпленим, проте відтворює реальні міжнародні стосунки на певний час.

Так, наприклад, держава може бути:

-  наддержавою, глобальним лідером;

-  великою світовою державою;

-  регіональним лідером;

-  державою-партнером;

-  державою-аутсайдером.

Виникнення наддержав стало ознакою біполярного протистояння двох систем після Другої світової війни. Саме вони перебрали на себе надвійськову потугу та мали здатність консолідувати навколо себе інші країни й диктувати свою волю як партнерам, так і країнам, що залишились поза межами існуючого біполярного утворення. Проте для міжнародних взаємин більш характерним є статус «великої держави». Офіційно у міжнародному праві немає чіткого визначення цього поняття. Зазвичай його застосовують до країн з особливим, привілейованим статусом серед інших країн.

З їхньою позицією змушені рахуватись інші країни світу, а їхнє слово в міжнародних структурах, як правило, має більшу вагу, ніж інших «рядових» членів міжнародної спільноти. Впродовж сторіч цього статусу набували Португалія та Іспанія у ХVI ст., Англія та Голландія – у ХVIІ ст. Навіть Швеція, що разом із Францією досягла перемоги у тридцятирічній війні, без застережень визнавалась Європою у XVIII ст. «великою державою». Під час Віденського конгресу 1814-1815 років французький міністр закордонних справ Шарль Тайлеран уперше офіційно формалізував цей статус і визначив функції «великих держав», до складу яких на той час входили Австрія, Англія, Росія, Пруссія та Франція. Він писав: «Великі держави… діючи узгоджено, впорядковують кожну окрему частину континенту, приводячи її у відповідність до загального порядку». Інші учасники конгресу змушені були погодитись з таким станом речей. Великі держави й надалі нав’язували свою волю іншим країнам світу: так було після Берлінського конгресу 1878 р., Паризьких мирних угод 1918-1918 р., а також переговорів «великої трійки» у Тегерані, Ялті та Потсдамі.

Формальною ознакою «великої держави» в сучасних умовах можуть бути:

- постійне членство у Раді Безпеки ООН;

- військова та економічна могутність;

- належність до «клубу ядерних країн»;

- дипломатична «вага»;

- належність до країн «великої сімки».

Статусу «великої держави» ніхто офіційно не надає. Проте його можна набути за умов зростання реальної ваги (економічної, політичної, дипломатичної, військової) в сучасному світі. Причому роль військової складової в умовах глобалізації та інтеграції світових процесів постійно знижується. Крім того, посилюється нова тенденція, коли статус «великої держави» замінюється на статус «члена могутнього регіонального чи глобального утворення».

Реальна оцінка статусу держави в структурі сучасних міжнародних відносин дає змогу визначити роль, яку вона перебирає на себе зараз і планує відігравати в майбутньому. Рольова функція держави залежить як від політичного курсу, так і від підтримки цього курсу з боку широких верств населення.

Рим, Візантія, Іспанія, Великобританія, Франція, Австрія, Росія, Туреччина протягом історії були великими імперіями, проте жодна з них не може в сучасних умовах повернути собі імперський статус і відігравати ту роль, яку вони грали у певний історичний період. Тому особливо незвичними та протиприродними видаються потуги деяких російських геополітиків реанімувати «Велику Російську Імперію».

Історія демонструє розмаїття можливостей щодо визначення конкретної рольової функції. Так, наприклад, Швейцарія тривалий час відіграє роль «світового банку», що надає їй можливість почувати себе комфортно в існуючій системі міжнародних відносин. Навіть Друга світова війна обминула цю країну саме завдяки її особливому статусу. Тобто пошук своєї, чітко визначеної ролі в системі міжнародних відносин у сучасному світі набуває вирішального значення для побудови стратегії національної безпеки держави на довгострокову перспективу.

За певних історичних умов держава може обмежити свої стосунки з навколишнім світом і перетворитись на державу-фортецю. Такі періоди своєї історії пройшли Китай, Японія, Радянська Росія після революції 1917 р., триває цей період в Ірані та Північній Кореї. Проте такий шлях веде лише до виключення країни з процесу світового розвитку, втрати передових технологій і, зрештою, – до тривалого аутсайдерства.

Зважаючи на реальну ситуацію, що склалася в Україні, актуальним є визначення ролі нейтральної позаблокової країни або країни, яка виконує роль буфера чи моста між Європою та Азією в певних історичних системах міжнародних відносин.

У той чи інший час, залежно від обставин, високі посадові особи або заперечують позаблоковість та нейтральність України, посилаючись на те, що Конституція не закріпила цей статус, і Україна може бути членом будь-якого міжнародного союзу чи організації, або посилаються на «Декларацію про державний суверенітет України 1990 р.», де підкреслюється намір України в майбутньому стати постійно нейтральною державою, що не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати (на своїй території), не виробляти і не набувати ядерної зброї. Згодом ці положення були дубльовані в Акті про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

У класичному вигляді нейтралітет є персоніфікацією міжнародної політики держави в історичних умовах традиційної політики «балансу сил». Країна намагалась набути нейтрального статусу, коли вона опинялась між різними центрами силового протистояння, та її головною метою було збереження територіальної цілісності й державної незалежності. Як правило, постійно нейтральна країна брала на себе зобов’язання на випадок війни не приєднуватись до будь-якої воюючої країни, не надавати воюючим безпосередньої військової підтримки. У мирний час постійно нейтральна країна не має вступати до військових союзів та блоків. Постійний нейтралітет може бути результатом або багатостороннього міжнародного договору, або декларації. Так, наприклад, швейцарський нейтралітет був наслідком кривавих наполеонівських війн, коли територія цієї країни стала об’єктом зацікавленості Австро-Угорщини та Франції, а потім ще й Німеччини та Італії. Віденській конгрес 1815 р., пізніше доповнений Паризьким актом, закріпив постійний нейтралітет цієї країни та надав гарантії недоторканності території Швейцарії. Статусом постійно нейтральної країни користується також Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 р. В історії відомі періоди, коли та чи інша країна набувала нейтрального статусу. Наприклад, Бельгія (за Лондонським договором 1831 р. та 1839 р.), Люксембург (за Лондонським договором 1807 р.), Конго (за Берлінським трактатом), але останні 2 країни за різних обставин втратили свій нейтралітет. Причому визнання нейтралітету країни з боку міжнародної спільноти є дуже важливим. Відомий юрист-міжнародник Опенгейм з цього приводу стверджував, що постійно нейтральною є держава, чия незалежність і цілісність на весь прийдешній час гарантована міжнародним договором.

Слід також мати на увазі, що постійний нейтралітет відрізняється від евентуального, тобто нейтралітету під час війни, коли держава бере на себе зобов’язання не брати участі в тому чи іншому збройному конфлікті. Евентуальний нейтралітет базується на положеннях 5 і 13 Гаазької конвенції 1907 р., а також Лондонській декларації про право морської війни 1909 р. Згідно з цими документами воюючим сторонам заборонялось вести воєнні дії, оглядати або затримувати кораблі у територіальних водах нейтральної країни, а також використовувати їх для облаштування військових баз. Воюючим країнам заборонялося спорядження чи озброєння своїх кораблів, заснування на території нейтральних країн або в їхніх портах «призових» суден. Нейтральні країни не могли передавати у своїх водах військові кораблі, боєприпаси чи інші військові матеріали воюючим державам.

Особливою формою нейтралітету було висунуте Росією, а потім підтримане Данією та Швецією (під час війни північноамериканських штатів з Великобританією у 1780 р.) поняття збройного нейтралітету, що регулювало стосунки нейтральних і воюючих країн у сфері судноплавства й торгівлі під час війни. Тобто за своїм змістом постійний нейтралітет є значно ширшим поняттям, що включає евентуальний нейтралітет як постійну складову, але не обмежується ним і передбачає заборону для постійно нейтральної країни будь-яких дій, що в майбутньому можуть призвести до участі у війні. Такий нейтралітет має чітку антивоєнну забарвленість і передбачає наявність двох взаємопов’язаних складових: неучасті й невтягнення. Традиційний нейтралітет передбачає необмежене право нейтральної країни на самооборону від збройного нападу.

Остаточне утвердження біополярної системи міжнародних відносин після Другої світової війни сформувало новий тип нейтралітету. Цей нейтралітет був відповідною негативною реакцією країн, що звільнилися від колоніальної залежності, на біполярний поділ світу і передбачав їхню відмову брати участь у силовому протистоянні двох систем. Започаткований Бєлградською конференцією 1961 р., Рух неприєднання розробив свою модель поведінки, що стала змістом нового типу нейтралітету, а саме: неучасть у військово-політичних блоках (антиблоковість), боротьба за роззброєння (в тому числі - ядерне роззброєння) та проведення активної політики подолання економічного та соціального відставання від провідних країн світу (модернізація).

Політика неприєднання передбачала нейтралістську альтернативу блоковому протистоянню на засадах принципів мирного співіснування. Десятиріччя, що минули після заснування Руху, привели до поляризації країн, зміни пріоритетів, навіть ядерна зброя поповнила арсенали деяких країн, що проводили свого часу «політику неприєднання». Таким чином, кожний історичний період формував свою систему міжнародних відносин і тип нейтралітету. До цього слід також додати національні особливості країни, що впроваджує політику нейтралітету. Так, наприклад, нейтралітет Швеції, не зафіксований ні конституційним актом, ні міжнародною угодою і більше скидається на зовнішньополітичну самоідентифікацію країни в сучасному світі. Швеція давно перестала відігравати роль великої країни, а певна відмінність від центрів силового протистояння об’єктивно штовхала її до впровадження нейтралістської зовнішньої політики. Симптоматичною є тенденція до переосмислення нейтральними країнами своєї ролі в сучасному світі. Так, наприклад, голова дипломатичного відомства Австрії Вольфганг Шюссель, виступаючи на міжнародному семінарі у Відні (липень 1998 р.), заявив, що нейтралітет Австрії в його класичному розумінні відходить у минуле, і в австрійському суспільстві усвідомлюють, що країна не може залишатись осторонь від спільних зусиль міжнародного співтовариства. Він дав зрозуміти, що Австрія має взяти курс на Північноатлантичний альянс, який «підтвердив свою роль гаранта миру» [23]. 

Визначаючи залежність нейтралітету від характеру системи міжнародних відносин, можна прогнозувати майбутнє так званих нейтральних країн в умовах глобальних змін геополітичної ситуації у світі:

1.   Нейтралітет і війна є взаємопов’язаними складовими однієї дилеми. Якщо традиційний нейтралітет відповідав умовам «війна всіх проти всіх» і, як правило, потребував міжнародного визнання та міжнародних гарантій, то Рух неприєднання був спробою вижити в умовах можливого глобального ракетно-ядерного конфлікту. Загроза такого конфлікту зменшилась, але повністю не втратила своєї гостроти. Сучасна система міжнародних відносин не відповідає умовам багатополярного протистояння – «війни всіх проти всіх». Водночас традиційні війни відходять у минуле. За всіма ознаками головною загрозою миру і безпеці зараз є локальні війни та збройні конфлікти, що виникають усередині держав. У цьому випадку існуючі форми нейтралітету втрачають головний лейтмотив свого існування.

2.   Інтеграційні процеси в сучасному світі створили такі могутні міжнародні структури, які вже зараз перебирають на себе вирішення долі будь-якої держави, незважаючи на норми міжнародного права та існуючі міжнародні домовленості. При цьому роль силових засобів досягнення цілей змінюється, а самі війни набувають характерних рис збройних конфліктів п’ятого та шостого покоління. За таких умов нейтралітет країни навряд чи буде дієвим захистом проти дій регіональних та глобальних гравців, якщо вони визнають нейтральну країну порушником «прав людини» або «режиму нерозповсюдження ядерної зброї». Так само як і визнання нейтралітету в сучасних умовах залежатиме від рішення не окремих держав, а саме цих впливових регіональних і глобальних структур безпеки.

3.   Тенденція до політизації військово-політичних блоків і мілітаризації економічних союзів створює умови, коли нейтральний статус країни – наприклад, члена ЄС (за подальшої інтеграції ЄС та ЗЄС) – буде нівельований розвитком військово-політичних стосунків.

Україна за цих умов має самопроголошений нейтралітет та позаблоковість – тобто вона зробила спробу поєднати різні історичні типи ней­тралітету для забезпечення своєї безпеки. Причому специфіка українського підходу полягає в тому, що ці положення реанімуються різними політичними силами залежно від ситуації та своїх цілей. Можливою альтернативою ситуації, що склалася, може стати пропозиція провідних українських вчених про впровадження Україною  на певний історичний термін політики «активного нейтралітету» [24].

Геополітичне положення України, що протягом століть перетворювалась на арену протиборства між Сходом і Заходом, в умовах невизначеності  внутрішніх та зовнішньополітичних пріоритетів об’єктивно підштов­хує країну до виконання ролі буфера між різними політичними грав­цями.

Країна-буфер не може вирішити ні довгострокових завдань, ні досягти тимчасових вигод, бо її маневр на міжнародній арені жорстко обмежується за віссю протистояння протилежно спрямованих сил. Вони є головними регуляторами, що визначають «правила гри» та чітко контролюють їх виконання. При цьому інтереси «буфера» до уваги не беруться, і він отримує удари з обох сторін, доки не втратить своїх властивостей (читай державності). Тобто в ролі буфера держава грає пасивну роль, вона вирішує не власні завдання, а її використовують інші країни у своїх цілях. Так само, як і цю роль держави обирають, як правило, не з власної волі, а внаслідок певного збігу обставин (обмеженої державності, невизначеності пріоритетів, відсутності єдності в суспільстві тощо). Можна навести приклад надзвичайно чіткого визначення «буферної держави», яке зробив американський вчений Л.Зірінг: «Держави не вибирають, чи бути їм буфером. Ця роль дістається їм через вороже оточення, яке вони не контролюють. Буферні держави – слабкі актори, що перебувають між могутніми амбіційними і часто агресивнішими утвореннями. Цілі буферної держави встановлюються цими ж зовнішніми суперниками. Вони є жертовними елементами у більш великому суперництві… Буферні держави є часткою системи балансу сил, а не міжнародного права… Однак за обставин, коли значно змінюється модель регіональних взаємин, буферні держави, зазвичай, стають першими жертвами - так вони розплачуються за тимчасовий еквілібріум між більшими державами» [26].

Держава також може відігравати на міжнародної арені роль моста між різними геополітичними утвореннями. Для цього вона має, як і у випадку з державою-буфером, знаходитись на лінії зіткнення протилежних інтересів активних міжнародних гравців. Але ця роль відрізняється від попередньої передусім наступним:

- проведенням активної зовнішньої політики;

- внутрішньою злагодою в державі між головними політичними та соціальними суб’єктами;

- наявністю транзитного потенціалу.

Причому транзитний потенціал є чи не найголовнішою умовою для виконання державою ролі країни-моста. Сам по собі транзитний потенціал передбачає не тільки наявність розгалуженої інфраструктури (тобто технічних можливостей забезпечувати великий потік сировини, товарів тощо через територію країни), а й політичну та економічну стабільність, спирається на вже існуючі транзитні можливості, а також на зацікавленість імпортерів у використанні саме тих транспортних коридорів і маршрутів транспортування нафти, газу й т. ін., що проходять через територію цієї, а не іншої країни. Досить повчальним є приклад трьох прибал­тійських країн, які після набуття незалежності, незважаючи на складні стосунки з Росією, повністю використали свої транзитні можливості та впродовж останніх років не зменшували, а, навпаки, збільшували транспортні потоки через свої території. Підтримка транспортного потенціалу країни завжди тісно пов’язана з проведенням активної зовнішньої політики, що має чітко визначену економічну складову й націлена на довгострокову перспективу.