Олекса Марковецький руський театр

Сього вівторка, 16 (28) марта, відограло товариство руських акторів у саді «народного дому» мелодраму під заголовком «М атернньское благословеніє». Сим переводом розпочалися у нас представління на рік 1865...— Що до вартості сеї п’ятьактової мелодрами, то складається вона справді з неконче незаймаючих ситуа­цій,— в IV и V акті навіть і ефект потрохи бачній,— але строгої єдності й звязі, якої поодинокі акти між собою до­магаються, сильної інтризі, що нею драма зав'язується, а в слід затим виразної характеристики, яка до вирозуміння драми конче потрібна, годі тут дозріти; также й епізоди, що мали змисл її довершити, не всюди одповідають голов­ній акції. Переглянувши головну гадку й тему сеї мелодра­ми, конче нам признати, що такого роду драми не могуть на нашій сцені широко привіту надіятися. Дух аристокра* тичний, який у цілому сьому кусневі віє, той аж через чур французький «Ьоп-Іоп», то виставне, але зовсім непрак­тичне, життє, у якім аристократія свій вік марнув, се все ніяк демократичній руській публіці сподобатись, на її мо­рально вплинути не може; се значить то само, що на уро­жайній скибі нашого Поділля, де темним гаєм пшениця та всяка потрібна пашня росте, засівати та засаджувати артикулами люксу, котрі й за найсердєчніншими трудами таки не вдадуться. Окрім того належать оттакі драми, як се «Материньское благословеніє», у ті часи, коли то у Франції аристократія й дворянство душею її тілом запро­давалося так званій «метрес», коли деморалізація запану­вала не тільки над кругами людей «везетуючмх» і у тій везетації найвищу ціль людськості на ходячих, але й у лі­тературі собі місце найшла, коли писателі для своїх тво­рів брали собі теми з приключок неморальних, а так під покривкою процвіту штук красних, процвітала й верхово­дила деморалізація, де естетичность й моральиость верхо­водити б були повинні.

* Зразу, при видаванню нашого пи< ьма, була а нас думка, щоб пщ дати нашим ш. читцям праведний пог.іид на діяння нашої молодої .;іє­ни через цілий перший рік іі буття! — Оттак, кажем, сперш, бум І|м гадали!—Та навпісля інакше обдумали ;. Штуки того року грані И нашому позорищі, ие раз ще повернуть і у сьому році,—- т»*і сили ЯЙ ральні подущають,— то кращим слоюи буде можи про і спім ну ти! Гай Господи!—А тепер, ласкам Добродійство, юб««м нам цю провину!

В кінці й само обробленнє сеї мелодрами досить зло. Не знаємо, чи воно таким учинилося через лихий перевід, що то дуже часто не зрозумілий, та фальшивими й триві­альними фразами, і не одповідними ба навіть смішними порівняннями переповнений,— де отже недостатки драми прийшло б приписати «поетичній ліценції» перево­дячого;— чи таки може сама драма так мало варта? — Не хочемо мн через те сказати, що ми не раді салонам й «гран- десам» на нашій сцені: ми не противні переводам драма­тичних творів з інших словесностей; але ж запитаємося, чи у французьких драматичних творах самі тілько немо­ральні, неестетичні, аристократичні й пашквилеві драми? Чи не можна на нашу сцену вводити лекші драми самих кращих писателів, котрим світ справдешну вартость за­гально признав, котрі не є поганею, виродком, але паху- щими цвітами на ниві всесвітньої словесності? Чи нашій Русі на своїй сцені, посвященій святим інтересам, конче придивлятися видумам легких умів, і чи ті баштарди, за- гніздившися поміж гіллям красної штуки, конче мають бути авторитетами для нашої сцени, для нашої словеснос­ті, й для тих народолюбців, що її через переводи піднести задумали? Та чи справді прислугуються панове переводці нашій рідній словесності такими драмами, як отеє «Ма- теринское благословеніє?» Важке запитаннє,— та на нашій думці одвітить на його найлучше суд самої прилюдності, котрий певно геть-то далекий від засад переводця. Ми лиш скажемо ще, що коли самі французи подобним драмам, приступ до своєї сцени заборонили, то тим більше повинні ми, русини, їх цуратися, бо вони нашій народній вдачі зов­сім противляться!

Щодо самої ігри акторів (не дилетантів) то треба признати, що за кожним разом явний поступ. Особливо характеристична ігра п. Серончковського. Ролю свою віддає він з вирозумінням характеру, з натуральнос­те й чувством того, кого представляє. Панна Л у к а с е - в и ч відзначається у ролях матері й грає з великим чув­ством, а у трагічних ролях заслугує на повне призначення. Пані Бачинської ігра зовсім добра, тілько випадало би додати, що ексальтації в голосі, сміху або в плачу, по­винні би трошки уміркуваніші бути. Також лучше було б у піснях, де діятонічні або хроматичні скалі з гори на до­лину приходять, не легато, але штакато співати, від чого поодинокі ноти лучше б видалися, і пасаж різкостю своєю гармонічності й уроку пісні надав би. За те була комика п. Бачинського зовсім не на місці. Де тільки драма поваж­ніший характер прибирати почала, виступав Петро з сво­

392

їм недоквашеним гумором і псував інтерес всієї ігри. Най­більше поражало се невчасне, «стецьковате» комикованнє у V акті. П. М о л е н ц ь к и й і панна Богдан держали­ся трохи монотонно. Б. Б. іграв коханка, але так, як коли б не знав, що то значить любити: постава і рухи його коло своєї милої такі, наче б він у первий раз дівчину бачив і з нею говорив. П. Смоленська єсть милою появою на нашій сцені: коли б тілько не говорила з-польска, бо че­рез те дуже багато її ігра тратить. Хори були дуже слабо обсажені: другого тенора й першого баса не доставало, бо в аріях місцями сильна була контрапунктація. В му­зиці Янковського нема нічого оригінального: самі старі речи.

Гардероба дорога, та не всюди консеквентна.

Сими увагами кінчимо; та звернемо ще увагу читателів на одну річ: се б то, що на афішах не друкується уже біль­ше «під дирекцією Е. Бачиньского», але тільки: «руській народний театр в сали народного дома». Що за катастрофа єсть причиною сього феномену, постараємося про те дові­датись, і при способності поговоримо.

В четвер 18(30) Марта іграно у театрі народнім дві одноактові переведені комедії: «Корснканьська месть» и «Мужики-ар і стокр ати».

З радостю заявляємо, що успіх цих двох комедій на сцені далеко потіщнимий, як на попереднім представліню мелодрами «Материнське благословенє»; а що обі ті ко­медії задля частого відограння на польській сцені публі­ці суть знані, тож, і не думаєм заставлятись над їх драма­тичною вартостю і ограничаємо наші уваги над язиковою їх якостю, отже над вартостю для нашої словесності.

«Корсиканська месть», хоч загально не мож її випли­вом злого пера назвати, терпить через помилки протів лег­кому і мелодійному звукові нашої руської мови. Конструк­ції суть місцями понатягані, часом навіть заносять сторон­ськими, непитомнми нашій мові, періодами, так, що видиться, що переводячий у іншій мові мислив, а у іншій писав. До того великого гріху позволив собі переводячий, новий свій нібито руський перевід прибрати множеством різнобарвних, «к н и ж н о-у ч е н и х» слів, наче нову сук­ману різним старим платем, котрі то слова поміщені між чесною нарідною мовою, усе-таки ізолюються, яко не зро­зумілі в мертві для нас плягіати, і за котрих переводячий, коли конечність його переконання і склад драматичній ко­медії не моглнся без них обійти, волів уробити який про­лог, або яку іншу невидану і не чувану досі власність і оздобу драми! Наша мова живе в устах міліонового наро*

393

ду: нашої мови найвірнішим і найщирішим пістуном по­винен бути наш Театр: чи але воно так в самому ділі... наче питаннє, на котре відповідає поверхна якість до сего часу відограних переводів з французького! Думаємо отже, що переводячі панове самі не знають, що роблять; бо той, котрий пійме ціль цеї святої для Русі інституції, познако- митця з високостю ідеї, яку театр представляє, і зхоче вірити, що народна інституція народною, а не ненарод- н о ю бути повинна, і не захоче не видіти добродійні скут- ки, які при процвіті нашого театру для нас розвинуться, не знайде при переводах ціль своїх трудів у копиці барба- ризмів і солецизмів против нашій мові а. надгороду своєї праці у некорістнім суді публіки. Драма єсть образ, котрий нас о якійсь приключці з життя людського оповіщає. В драмі появляються люди усілякі: о дипломатичних ко­лізіях не росправляють вони між собою; а коли росправ- ляють то дуже поверховно; говорять, що їх поєдинчий не утруднений стосунок між собою вимагає. Пощо ж ужива­ти тут недоварених конструкцій і запліснілих чужих на­шій мові періодів, пощо поганити святу нашу народну мо­ву бомбастичними повидінками «книжноучених лі­тер а^тов малороссов» коли природні поскази і чув­ства чоловіка легонько і любо простим знайомим словом дадуться вісказати? А врешті, чи Бог тільки «книжно ученим літератам русским» уділив спосіб, гадки і чувства висловити, чи тільки «книжно образованною'» бесідою, можна те вдіяти, і чи ми, народ руський мусимо у інших недругів, ворогів нашого добра, слів і терміноло­гії жичити, коли наше чувство, або нашу гадку зхочем ві­сказати? Ні! наша мова замагає віддати усілякі гадки і чувства людського серця рідним словом! Лірика у наших простонародних піснях дуже висока; а преці знаємо, що кривицею цеї лірики не суть твори літератів мало­росе і в, але наш народ; його бесіда, у котрій тоту ліри­ку пізнаємо, не єсть мішанина різних різностей а тільки мова, котра звучно гудить у пісні і думці з груди простого мужика, мова чиста, руська. Вона так гарна, люба, що її мелодійності інші народи завидують; а наш театр мав би бути гніздом, де нехар та похань виводиться? Неправда! такі злоупотребленя годі удобрити і надіємося, що самі ті панове, котрі нашу народну мову з словесності хотять прогнати, аби сліпота їх «малороссійщиною» мог­ла насититися, пізнають свій блуд, а вдарившись в груди, «велнім гласом» закличуть: «Боже милостив буди нам грішнім».

За те признаємо переводові «Мужики арістократи» уся­

394

кі відзнаки, які суть ціхою доброго переводу. Мову руську чули ми ту на сцені, наче під курнов стріхов сільського русина і не знаходили у ній ніщо приразливого, хоч не за- чувалисьмо ні «благоумний» ні «касательно». Сміло при­знаємо П-ві О. О. Л-ому, що його перевід єсть одним з найліпших до сего часу, які у репертуарі руського театру є, й послужити може усім переводячим за звір. Сердечне спасибі йому за чисто народне діло*!

Сценічне представління задоволило. Грап. Бачинь- ської у поєдничих точках вдалася; треба її тільки так заокруглити, щоб бачна була одність, цілість і характер. Це походить звітци, що не вміла П. Б. перепятися голов­ною гадкою своєї ролі; вважала більше на менчі мало- важності і підносила їх до драматичної вартості. Через те виглядала її гра наче альгебраїчна сума різних чисел, котрі більше ніщо не мають між собою подібного, як тіль­ки те, що до одної азбуки належать. Также не годиться свою ролю уважати за відрубну часть драми, а треба її так до партій других граючих застосувати, як акція вима­гає. У грі П. Б. ми того не бачили. Попавши у колізію між простого: наукого, крутого і у кожній хвилі нічого Орсінє- го, підступливого, меланхолічно понурого, скритого і за­взятого Сваральдинего, і загонистого, засліпленого, нето- летарного Жакопо, справувалася вона усе з тою самою легкостю, з котрою бачилисьмо її у решті комедії, що ро­зуміється, дуже дивно виглядало. П. Ніж у ролі своїй маломовній подав удачно тип Корсиканина. П. Віт, не вмів своєї ролі. Через те бачили ми у розговорах часті не­потрібні павзи. Треба отже головніше на те дивитися, щоб ролю добре напамять вміти, потім буде і легше у серцю чути і добре віддати. П. Мол, яко шинькар грав добре; але не конче би так дуже міміков розкидувати, коли її не треба. П. Сер. грав добре; то само і П-а Лук. віддала пра­вдиво свою маломовну ролю.

Другу комедію підніс П. Буч. гумором і удачним відо- гранням вояка. Макаронізмами, яких наші вояки багато домів повносять, зхарактеризував вояцького пройдисвіта і баламута, котрий, повернувши до родини, нечувані баснї

* Русска временопись Слово», подаючи коротеньку ре­цензію того представління, кінчить свій суд увагою, що перша із цих двох комедій переведена «слогом книжним», друга «народним» і що оба переводи рівно хорошо звучать. Поспитаємося, що по Що «книжних слотів», коли народна бесіда лиш для п. літера- тів Малоросов рівно хорошо, для публіки вона одна хорошо звучить? О. М.

395

і пригоди розповідав, у котрих, розуміетьсяТТчерезокуляІ ри правди недобачити. Співав, танпював і надскакував ко­ло Марусі пілком по вояцькі; те тільки мусимо закинути, щоб ролю не декламував, котрий то блуд найдужче обзи­вався у оповіданні приключок з вояцького життя, де більше на епічну форму повинен був вважати. Также бракували му пря оповіданню повільна безінтересовность, котра під­носять індивідуальність і достовірьє оповідаючого і вима­гає тим дужчої уваги від прислужуючих ся. По наступив­шій катастрофі, коли через фельфебля усі його брехні на їв віходять. повинен був хоть жестикуляцією честь свою патувзти, коли роля і гадки його не могли у тім лицарстві триматися, котре уперед заявляв. Так, пізнали ми у П. Буч здібність драматичну; але не у ролях коханків: бо ті суть для него не вдячні. У гумористичних, псевдогероїчних ро­лях. де не чувством. а більше гумором і рухами надрабля- сться. обіцюе він для нас милу появу на нашій сцені. П. Ніж. не був актором, а тільки самим «шляхтичом ходяч- ковим». П. В. і т. відзначався через наївність і любов Ма­русі, за те була П-а Кліт. (Маруся) застудена. Треба зна­ти. шо наші руські дівчата вміють любити! П-а Лукась. відограла вірне матір, (коли б лиш до сукмани та завою не брала — кріноліни). П. Мол. відзначився оригінальним вїдогранем жида, особливе там, де уся жидівська філосо­фія оказувалась; у підступі Панька був цілком натураль­ний П Сер. у своїй короткій ролі був добрий; П. Боб. характеристичний.

Ми винні іще згадати про комедію двояктову зо співами і таицями С. Паливоди-Карпенка, під з(аголовком) «Жи­дівська мудрість, циганська хитрість і козацька простота», відограну д 28 л. мая. Перший акт тої іграшки (комедією годі її охрестити) є тільки сказка народна, для сцени зруч­но і справно приладжена, сказка про мужика (де куди при­казують за цигана знову), що то захотів здурити жида, чи пана, як між другими чути прийшов до сего і запитав, кіль­ко вартує брила золота завбільшки кобилячої голови. Вір­но віддані ту неї заходи жида, котрий, задумавши хитро­мудро золото видурити, мужика напоює і так йому у всім під лад де, що на бажаннє мужика пускається для утіхи того ж з своєю Хайкою і в танець жидівський. До другого (юбв) акту взяв автор за тему другу знакому сказку про пигаиа, которого люде з конем переймили і під суд віддали. Хитрость цигана, ізвиняющогося перед п. Тисяцьким тим, що він нехотячи на коняку попався, бо хтів її лиш пере­скочити, тому, шо вона на-поперек вулиці лежала, нари­сована зовсім природно. Оба акти оживлені досить народ-

кім гумором, якого не стільки значно в «Тетяні Переяс­лаві»». Гра йшла охочо. П. Моленцький (жид) сподобав­ся дуже: п. Санковський (козак(?) Хома) був, як звичайно в таких ролях, свобідний і натуральний, а п. Пнжанковсь- кий справдешнім циганом. Не так удалось п-і Лукасевич маніери жидівки Хайки, котрі, віддані характеристично і свобідно, причинились би дуже до доброго успіху.— Перед тим грано сього вечора (другий раз) комедію «Месть кор­сиканська».

Одну з луччих комедій з французького представлено 20-го мая (1 черв.). Надписана вона: «Жінка замість сина» в одній дії: Вся основа тої комедії лежить ось в чім: Капі­тан Белькюр віддав малу дитину, виратовану через нього з пожару в часі війни, до учителя Нодена на виховання.

За дитиною тою зголошуєсь він аж по кільканадцять літах, а тримаючи її за сина, посилає в дарунок мундур вояць­кий. Герика, вихованиця Нодена, перебірається по вояць­кій, щоб в тім убранню своєму добродієві, капітанові, пред­ставитись, але разом вводить того ж в блуд, і йому ані че­рез думку не перейде, що «хлопчик», котрого з пожежи ви- ратував, не є хлопчиком, але гарною і красною дівчиною, котра і йому десь там на вулиці в око впала, котрій і він вже спершу щось до серця припав. Забавна сцена, де Ген- рика, перебрана по вояцькій, цілює «синовницю» (може лучче братаницю) Нодена і її коханка Фрейтаза так роз- , сердила, що той, не пізнаючи в якимсь досі невиданім воя- у ку Генрику, її на поєдинок визиває. Так само не пізнає ка- І пітан в Генриці, убраній по жіноцькій, «свого сина», а ті­льки пригадує собі, що бачив її раз. Ноден в клопоті, щоб не розлютити капітана за те, що не вияснив йому річи | відразу, та не має відваги з ним устно розговоритись; ви- І ясняє він отже справу листом, котрий капітанові Генрика «його дочка» доручити має. Генрика дала письмо брата- ниці Ноденовій Нансн, а капітан одбераючи ного з руя; Нанси здивувався і осердився, що так довго в блуді — Ш в копець переконавшись з листу, що та, котра йому лист доручила, «його дочкою», пригортає її до себе — по отків- ській — аж ту впадає Фрайтаз, лютий, бо бачить, як «невірну» уже другий вояк до себе пригортає. Цілу заву» танину розв’язує сам Ноден і Генрика, а капітан знайшов замість «сина», собі подругу—Генрику. Комедія обробле­на легонько, свобідно; і одна ситуація вяжесь до другої* без пайменчого примусу — а диалог живий, який звячбДдо Французькі комедії характеризує. Гра через цілу штужу яв* велась дуже добре. П. Моленцький (Ноден) заявив Щ новий тип характеристичній; п-і Бачинська (Генрика) три-

малась гарно; п-ві Чацькому (капітан) ледві б що закинути, а п-а Лукасевич, хоч не з своїм елементі, була доброю.

«Мужики-аристократи» (сього вечора вже другий раз) сподобались не менше як за першим разом. «Великоє ма- лороссийское потпури» С. Паливоди-Карпенка не оказалось таким, якого ми надіялись.

«Сила любови или друга коханка», медодрама в 5-ти діях Володимира Шашкевича, д. 8-го д. черв, перший раз. Мелодрама ся одзначаєсь між другими оригінальними тво­рами галицьких поетів своєю основою, щиро народною думкою. Подаємо тут коротке содержаннє П. Заморський, дідич, которому вже тут-тут зледащіти, полюбив убогу наймичку Олену. Не піймаючи ще себе самого, Заморсь­кий не знає, як сильно він її полюбив; тепер ще лиш не сміє він їй накидатися, але рад розділити її з Максимом, которий з його ласки, яко підпаляч, несправедливо в за­перті нидіти мусить. Бачачи, що вірне, щире серце сільсь­кої дівчини ніяк не прихилявсь до «вельможного», та ще й одтручує наукучливого, Заморський будить у собі істин­не чувство любові, одкидає гадку, щоб Олену Максимову видерти—він щаслив щастєм тої, котру покохав, а йдучи за тим луччим своїм голосом, Заморський прихиляє ухо до слова народнєго — отверає мало-що незапропащену душу народній пісні — зумляється над її високою красою, глубо- кою правдою, переодіваєсь у свиту і стається братом у рід­ній громаді. Тема, хоч вона деяким яко фантазія молодецька видається і про те ім не подобається, єсть сама собою без­перечно висока. У драматизованні тої теми удалось авто­рові также, біль, як се противники народнього прямування признали б. Правда, що мелодрама її не є найлуччою в ре­пертуарі народнього нашого театра.та — до тої честі дале­ко ще і «Підгірянам» і «Пану Довгоносові», котрі зате що до самої основи далеко вище стоять. Вважавши партні, в ко­торих висказується поетично ідея молодої Русі — ідея, ма­юча підставу величню, реальну — бо цілий народ, ізвиня- ємо охотно недостатки в артистичнім опрацюванню, яко те; недокладне нарисовання декотрих характерів, або і не­достаток акції. Гра сценічна удалась добре. П-і Бачинська (Олена) відспівала красно народну пісню «Ой місяцю, мі­сяченьку» (пісня ся надрукована в 1-м десятку. Пісень ук- раїн. Панька Казюки); П. Санковський (Заморський) від­дав свою роль як належало, пп. Нижанковський (кобзар) і Молецький (Луць, гаєвий) заслужили на узнаннє. [...]

Ко сть Горбаль

НАРОДНИЙ ТЕАТР

По словесному завданю нашому припадає нам обов’я­зок, бачнім оком доглядати усі повороти, а невгомонною щирою та праведною, критикою розібрати усі об’яви нашої молодої народної сцени.

Не без певного душевного вдовольства приступаєм ми до тієї роботи. Поглядаючи на ту святиню рідного слбва, наше завдання мов би полегшало, важкість праці мов би уступила.

Не так тяжко приходиться нам голубити красу нашої рідної мови, сіяти любов на ній і по тій незруйнованій ос­нові будити патріотичного духа, самим готовити щасливу будуччину, коли поміж читающою громадою надиблемо багато, що дознали чарівної сили на сцені, нічим невідня- тої: коли рідня душа, мов щебетливий пташечок, чарівної Марусі, неповинної Наталки видобула а їх серця горячу сльозину.

Ой! не так воно легко самому будувати пишну святиню народню, та легше усе стелити до неї добру дорогу, над­зирати, щоб нічого негідного до неї не приближалось!

Не раз воно лучиться що глибока пісня, таємнича кар­тина словесна, розумна річ остаються зовсім німими, тра­тять свій огонь, яким написані, свою вартість, коли вони на папері тільки,— бо тут що-небудь може читцеві одібрати увагу, що-небудь малозначне може відвернути його око від глибшого погляду! А який незіпсований чоловік запре своє серце, коли уздрить на сцені сумну якусь подію життя люд­ського? Яка патріотична душа відійде неочарованою, коли засіяє на позорищі образ прадідів,— коли завзятий коза­рлюга згадає стару славу та закривавлену волю?

Така то вже,таємнича сила драматичної штуки! Неда­ром то ще у старовині збудувала собі Мельпомена такі до- мовища величезні, в которих обладаючи душами народні- ми, очищала б і змивала б плями братобійства і всякої скверні із лукавої душі чоловіка.

Пустивши деяку мисль про сам театр, належить нам тілько коротко обміритись з нашим становиськом, яке ми займати хочем побіч народнього театру.

Наше діло єсть діло розвою рідного слова, а театр свя­тиня його. Що величного, що дорогого, що святого має на­род, те має явитись в його життю вищім, котре єсть слово чи письменність, театр має його представляти в живих об­разах-,, близько, як найближче перед очима народу. Слово

399

-ДД

родить патріотичного духа, любові до усього рідного, а те­атр розводить той огонь і піддержує.

Письменність/слово зачате — театр слово воїтлощене народу.

Ці мислі, мов ті ясні зорі, сіятимуть високо над нашою «Нивою» — не опустять вони нас ніколи. Так позираючи будем берегти нашу народну сцену від упадку, зледащін- ня,— усяку нечесть від неї оддаляючи. Не замовчимо нічого перед Вами, дорогі земляки, яке б лукавство — не дай Бо­же— тут вдерлось, об’явимо Вам, знаючи, що небагаті ми в скарби, та зате який єсть у нас, нехай пробуває, чистий, святий, ненарушений. Усяку штуку так розбиратимем, що скажем: це або не одповідає годності нашого слова, нашо­го духа, це огидить його красу, тут або там не душа народ- ня говорить.

Цілим серцем приляжем, цілою душею пильнуватимем.

Знаючи, що скорбячею душею виглядав народ свої вла­сної рідної сцени, знаючи, що він зложив тут великі надії, мовчати не можемо.

Але не будемо втручатись у це, хто тут не шанує святи­ні, хто легковажить її, це йде поза обшаг нашого завдання, над цим нехай судять політичні газети, їм бо пристоїть і той обов’язок, стеречі усякі народні інституції — їх матеріаль­ного добра, для нас повторяємо він єсть тільки святинею рідного слова.

А користаючи з від’їзду теперішнього подамо ми у ко­ротких картинах історію річну нашої сцени, як вона поча­лась, як розвивалась за тих недовгих днів життя свого мо­лодого. Розберемо усі штуки, котрі представлялись, по їх народному значенню. Такою роботою здається, що вив’я­жемся із нашого обов’язку, і заспокоємо нашу читаючу громаду.