ся їм, як-то кажуть, привіальним; бо про Квітку задзво 1 но тілько в сільські дзвони; городам і журналам було Я його байдуже. А про те, знайшлися люде, которі просту с лючку Марусю, як рідну сестру, до серця пригорнули, і _Са^е' Шевченко, об’явившись мирові Кобзарем своїм, напечата до Квітки (Основ’яненка) величню, голосну оду.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

питався в його наш кобзар, і перве місце оддав перед себе автору Марусі, заохочуючи його до нових творів:

Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули!

В його повістях-поемах знаходив наш кобзар на чужій стороні Україну зо всіми її вічними дивами.

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну Я ще раз побачу!

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою Гриця заспіває! Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

Се так до того писателя обізвавсь молодою, гарячою душею Шевченко, которого, з його Марусею, пани одосла- лн розганяти по прихожих нудьгу лакейську. От же й справ­ді не один ливрейний хлопець обливсь гіркими, сзявшись до Квітчиної книжки, і не знарошне вийшло воно з Квіт­кою так, як іногді засадять у острог чоловіка з душею яс- ною і люблячою,— засадять і наче засвітять каганчик бід­ним невольникам в темній темниці.

Тут же дома одні плачуть, а другі глузують над повіс­тями Квітки, а тим часом у столицях підіймають на сміх його поетичну мову по-письменські. Найрозумнішим голо­вам журнальним і не снилось тогді, щоб з того, як вони мовляють гакання да гекання вийшло коли що путнє | По­вернули в жарт і самі сльози щирії, которі пролились із очей у старого і в малого над Марусею. Глузували журна­лісти незгірше й над Шевченком, і вирвали в його з серця

І Пан Тургенєв показав, що тільки поетичному таланту дано розу­міти тайни чужонародної поезії, ще не прославленої по всьому світу. Перевів він Вовчкові Народні Оповідання по-свойому і тим заявив на всю Слав янщину, що люд наш український має свої словесні скарби, ні в кого не позичені.