біть хутенько. Знайшовся і в нас парень-друзяка, до діла штепний, та й хоче збити збірник, по-панському «альма­нах», і дав йому імення «Молодик» і хоче назбирати уся­ких штучок, і по-московському, і по-нашому написаних. Московські штучки і вірші є «преотмениьіє-ста», а справді усі перших писачок, усі шлють йому, так наських ще трош­ки. Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або видорвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже!

Об сім попросіть від мене і від усіх, люблящих читати усе добреє, нашого Євгенія Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чесній кумпанії та меж добрими людьми будете. Та коли б хутень­ко, бо вже скоро відошле у ценсуру. Зділайте милость, іще скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з рук. Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «Знаєм ми сю, се петербурці. А де їх «Історія руського народу»? а де п’яте, десяте?» То й кажеш: «Та ні, батечки! се вже не­се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так ні. Подай книжку, озьму і гроші знесу. От якої співають. Та коли хоче і наш край наділити своїм Богданом, то нехай присила, зараз збудемо.— А Ластівки його нема тут овсі. Покланявся Вам пан Артемовський. Я йому казав, що Ви писали про нього, а він сказав: «Ні, я тільки прочитав його «Кобзаря», та й знаю, яку він має душу і яке серце в нього, і знаю його думки».

От так казав.

А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От і усе. Бу­вайте здорові і не переставайте любити і не забувайте щи­ро Вам преданного.

Євген Гребінка

МАЛОРОССИЙСКИЕ ПОВЕСТИ, РАССКАЗАННЬІЕ | ГРИЦЬКОМ ОСНОВЬЯНЕНКОМ

Г Давно еще кто-то сказал, что на малороссийском язьі- ке можно писать только одно комическоеГІПеред нами бьіл факт—«Знеида» Котляревского, пародия во вкусе фла- мандской школьї, и люди, убежденньїе зтим фактом, при- няли ложную мьісль за истинную, нелепость стала аксио- мою. Многие голоса повторяли зту нелепость громко, само- надеянно, нимало не думая о том, что говорили. А подумать иногда, право, не мешает. Стоит прочесть «Историю Мало-

100

россии», вникнуть в характери ее героев, прислушаться Ш ее песням, где ропот души изливается в тихих жалобних звуках, как песня степной чайки, как стон матери над мо­гилою сина,— и вьі подумаєте: неужели народ с таким же- лезньїм характером, с такими глубокими чувствами может только смеяться, как французи? Тут является несообраз- ность, и ваша аксиома поколеблется в самом основанин.

__Еще в 1834 году издал Основьяненко первую часть сво­их прекрасних повестей, из которих видно, что он не раз- деляет общего мнения. Он писал свою «Марусю», где теп- лие и кроткие чувства вираженьї били так гармонически, что даже люди, приверженци нелепой аксиоми, собирав- шиеся хохотать до упаду при первом слове Маруся, плакали под конец зтой повести. '

Теперь вьішла вторая часть его же повестей.

[...] Здесь три рассказа. Первий, «Добре роби — добре й буде», несмотря на некоторие места, немного растяну- тие, изобилует превосходиими сценами^ІНапример, карти­на засухи: везде черно, хлеб не взошел, трава вигорела. нигде не встретит глаз приветиой зелени, на небе ни об- лачка, только солнце жжет бедную землю, люди в унинии. им грозит голод и смерть. И как хороша среди степи зта группа народа на коленях; они умоляют разгневанное не­бо; там вьется от кадильниц синий дим, священник читает молитви и плачет, плачут жени, дети, старци... и сколько чувства, сколько поззии во всем атом зрелище, достойном кисти Брюллова.

Во второй повести («Конотопська відьма») ви посме- етесь вволю, здесь щедрою рукою рассипан малороссий­ский юмор. Тут есть одно из тех лиц, которие так удачни под пером Основьяненка. Фто сотенний писарь Пистряк. педант, шарлатан, которьгй, чтоб затемнить речь, мешает в нее разние славянские вираження, даже целие фрази,— казаки его слушают, слушают и — ничего не понимают. Ну точь-в-точь один мой знавший, толкующий и в гостиной. и в театре, и на улице об к^ких-то иллюзиях, субгектах н обьектах, индивидуальности и рблятивности и проч. и проч. Зтот писарь является к сотнику с длинною палкою в руках и говорит: «Хворостина сія, хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на ній вмістили­ще душ козацьких...» — «Та кажіть мені попросту, пане пи­сарю,— бо вже мені те письмо остило та опоганіло! що нічого не второпаю, що ви кажете-говорите»,— отвечает ему сотник. Или не угодно ли послушать определение вель­ми того же писаря: «Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племені ханаанського, по толкованію — канальського,

101