да», «Украинский сборішк», «Ластівка», «Киевлянин», «Мо­лодик», «Южно-русский сборник»).

у часи відсутності йеріодвчмх видаш^паїї-нфіцну рйль _в організації-, --ея-ряму в а н н ГТПщінці літературного процесу відігравали листи, приватні й відкриті (нерідко сприймались як своєрідний літературно-критичний чи публіцистичний жанр), ^в яких порушувалися важливі, актуальні загально­теоретичні проблеми, ставилися й вирішувалися конкретні завдання художньої практики. Особливу активність у цьо­му плані розвивгищ Х,.-Кдітка-Оіінии'нненкі) (Листи до ро­сійських видавців і критиків М. Погодіна, П. Плетньова, А. Краєвського, до українських колег М. Максимовича, Т. Шевченка), М. Максимович, а згодом —майже всі ук­раїнські літератори від Т. Шевченка і П. Куліша, М. Дра- гоманова і М. Павлика, Лесі Українки, І. Стефаника, М. Ко­цюбинського і С. Васильченка.

Ц£Й Є|йсхолярій--9*елугішує пильно! уваги та врахуван­ня при аналізі загального процесу розвитку естетичної і літературно-критичної думки в Україні. Втім, подібне явище ©айе % такому функціональному плані характерне для ба­гатьох літератур світу, а .тому й належно оцінюється в іс­торіях національних літератур (напр., листи Я. Грімма, Д. Байрона, О. Пушкіна, М. Гоголя та ін.).

| Спочатку основна увага критиків свідомо зорієнтувалася на проблемно-змістову, функціональну сферу. Звертаючись до одного з поцінувачів, Г. Квітка-Основ’яненко принципово вимагав: «главное, смотрите на цель и в какой!.степени она ідостигнута... для чего рассказано... и отчего так рассказа­но» ²⁵, демонструючи при цьому типове для естетики прос­вітительського реалізму переважання змісту над формою, а одночасно й характер, засади, критерії та етикет літера­турної критики взагалі.

й Подібне явище теж характерне для багатьох літератур, особливо на стадії їх становлення як своєрідний «захисний» засіб. Але загальна тлумачно-оціночна тенденція полягала все-таки у посиленні вимог власне естетичних — до худож­ньої форми, образної системи, що вимагало застосування усього комплексу не лише соціально-політичних, морально- естетичних, а й філософсько-естетичних, психологічних кри­теріїв. Це забезпечувало б усебічне й точне з’ясування ідейно-художньої цінності твору, його суспільного значен­ня, специфічних особливостей творчої індивідуальності ав­тора. У своїй сумі подібний системно-універсальний підхід

26 Квітка-Основ’яненко г. Ф. Зібр. Творів: у .7 т. К., 1981. Т. 7. С. 323—324 (курсив наш.— п. Ф.).

21

водночас сприяв піднесенню ролі критики у спрямуванні літературного процесу.

На початковому етапі розвитку літературної критики відбувається передовсім нагромадження й критичне осво­єння емпіричного матеріалу, аналіз та оцінка окремо взя­тих літературних явищ. З часом виникає потреба певної систематизації окремих зауважень, спостережень, встанов­лення хронологічного та змістового, синхронного та діа- хронного взаємозв’язку між окремими літературними яви­щами, спроби осмислити їх як ланки єдиного літературного процесу, виявлення провідних тенденцій і закономірностей у ньому, усвідомлення національної специфіки літератури і на цьому грунті — визначення перспектив її дальшого розвитку.

При аналізі й оцінці явищ вітчизняної літератури дедалі частіше застосовуються типологічні зіставлення з явищами інших літератур. Розмикання меж власної літератури було одночасно її входженням у загальну світову літературу. Це допомагало глибше усвідомити національну своєрідність рідної літератури, її внесок у скарбницю світової культури, а також з’ясовувати те, що єднало її у проблемно-змісто­вому й формально-естетичному відношеннях з іншими літе­ратурами. Одночасно в суто професіональному плані це сприяло виробленню й застосуванню високих і сталих кри­теріїв та прийомів критичних оцінок усього ідейно-естетич­ного комплексу художніх творів.

Поступово відбувається диференціація літературної тео­рії, естетики, критики 3 історії літератури, але повного їх розмежування ніколи не було (і очевидно й не буде!). У XIX ст. критиками продовжували називати і «чистих естетиків» Баттьо та Лагарпа, І. Кронеберга й І. Тена, теоретиків

О. Потебню й О. Всселовського, класичних істориків І. Він- кельмана та М. Костомарова, істориків літератури О. Пи- піна і М. Дашкевича, публіцистів М. Драгоманова і О. Тер- лецького, не кажучи вже про власне письменників Е. Золя і М. Чернишевського, П. Куліша, І. Франка та Лесю Ук­раїнку.

Що ж стосується критики й історії літератури, власне літературознавства, то, як нам здається, не лише в XIX, а й у XX ст. вони ніде в світі повністю не диференціювались. (Справді, хто вони — критики чи історики, наприклад, В. Бє­лінський, І. Франко, С. Єфремов, і до якого підрозділу лі­тературознавства слід відносити значну частину їхніх сту­дій?) Відмінність між ними здебільшого можна виявити не стільки в об’єкті, матеріалі студіювання, скільки в са­мому підході до нього, продиктованому, скажімо, в крити­

ці більш виразними актуальними суспільно-художніми зав­даннями часу.

Коли розглядати цілісний процес становлення й розвит­ку літературно-критичної думки, стильових і жанрових форм її вияву, то, звичайно, не можна не помітити наскріз­ної тенденції до їх удосконалення, що забезпечувало дедалі глибше і всебічне осягнення художніх явищ. Проте, як у самому літературному процесі, так і в процесі розвитку літературної критики немає постійної висхідної лінії, особ­ливо після сформування в усіх параметрах цього виду лі­тературної діяльності. Тільки відповідний концептуальний підхід дозволяє встановити певну стадіальність і внутрішні зв’язки між окремими явищами і вибудувати їх у відповідну структурну схему, що враховує і зовнішні суспільні факто­ри, і внутрішні іманентні закономірності саморозвитку, істо­рично змінювані характер, функції і форми літературної критики.

Періодизація історії української літературної критики не може бути автономною по відношенню до загальної періо­дизації літературного процесу — в основному вони збігали­ся як різні складові частини, взаємозв’язані й взаємоза­лежні, одного й того ж процесу.

Отож різні форми тлумачно-нормалізаційної діяльності, що супроводжували розвиток художньої літератури від ча­сів Київської Русі до початків нової української літератури в кінці XVIII — на початку XIX ст., можна розглядати як своєрідні прообрази й початки власне літературної крити­ки, яка починає виразно формуватися зі становленням свого об’єкта від Г. Сковороди, І. Котляревського, становлення свого «плацдарму» — перших періодичних видань.

У руслі просвітительського реалізму розвивалися ху­дожня творчість Г. Квітки-Основ’яненка, його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у них помічається наближення до романтичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гулака-Артемовського і Є. Гребінки, пізня творчість якого (як певною мірою і Квіт­ки-Основ’яненка) розвивалася в рамках «натуральної шко­ли». Майже повністю вкладаються у концепцію романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлинеького, «Руської трійці», а згодом і М. Костома­рова та першого в Україні професійного критика П. Куліша. Саме з останніми слід пов’язувати перші в українському літературознавстві спроби простежити національний літе­ратурний процес як зміну естетичних концепцій та літе­ратурних напрямів — це започаткувало застосування іс­

торичного принципу, конкретно-історичного підходу до ха­рактеристики й оцінки літературних явищ та цілого літе* ратурного процесу. Принциповим досягненням романтизму і літературної думки цього напряму були художнє відкрит­тя й утвердження людського індивіда, національного типу в його конкретно-історичній своєрідності.

Найвагомішим зпабішиал. есхетичної думки і «літератур*: ної критики доіиевче«ківського періоду був підхід до розу­міння справжньої суті народності літератури, драбдеми іс-

• торизму й поступовості художнього розвитку. Як писав зго* дом О. Пипін, «ніколи раніше Історію не розуміли в такій цілості й причинному зв’язку старого з новим і минулого з сьогоденням, як у цей час, коли зміцнювались процеси національного самоусвідомлення»²⁶.

Важливим наслідком літературно-критичних виступів західноукраїнських письменників 30—50-х років і різнома­нітних творчих контактів обох частин політично роз’єдна­ного народу стало розуміння спільності їх культурного жит­тя, спільності, яку належало розвивати, поглиблювати й зміцнювати на основі спільного минулого та формування єдиного літературного процесу.

Однією з постійних проблем літературного-процесу за/ галом і зокрема літературної критики і публіцистики, що^ органічно змикались на цьому терені, спираючись ще й на дані історичної науки, була проблема .відстоювання самого права на розвиток самостійної української літератури і за­хисту її здобутків від різномасних скептиків і відвертих її недругів. Якщо у запереченні історичних прав та іманентних художніх потенцій української літератури різнонаціональ- на шовіністична, здебільшого русофільська, критика 30^: 40-х років вдавалося лише до аргументів історико-філологіч- ного порядку, то з розширенням проблематики й читацької адресації української- літератури в ній почали вбачати не стільки політично невинну й безперспективну «забавку» для домашнього вжитку вузької патріотичної верхівки, скільки вияв і знаряддя тенденцій до не лише культурного* а й по­літичного сепаратизму. Це й призвело, з одного боку, до по* яви сумнозвісного обскурантистського Валуєвського цирку­ляра 1863 р. та цілого ряду цензурних причіпок і заборон, а з другого — до того, що відповідна проблематика надовго ста­ла ледве не домінуючою на сторінках видань, набираючи часом запального характеру і відвертаючи увагу.від ви­рішення власне художньо-естетичних знань. У цю полемі-

²⁸ Пьіпин А. Н История русской зтнографии. СПб., 1890. Т. 1. С, 27.

24

_Ку змушені були втягуватися майже всі українські пись­менники від Г. Квітки-Основ’яненка до П. Куліша і Т. Шев­ченка. Різних, часом конфронтаційно гострих форм набули й суперечки з цих проблем усередині самої української лі­тератури. Особливо навколо питань літературного статусу української мови, характеру, стилів і змісту національного красного письменства, його контактів з іншими літерату­рами та місця в слов’янському світі. Об’єктами полемічних баталій були зокрема проблеми засилля бурлескно-пародій­ного стилю («котляревщини») в українській літературі, те­орій «літератури для хатнього вжитку», «етнографічної дос­товірності», мовно-правописних норм тощо — подібних ма­теріалів аж надто багато зустрічаємо ледве не в усіх укра­їнських періодичних виданнях 60—70-х років —від газети «Зоря Галицька» до журналів «Основа», «Вечорниці», «Ни­ва», «Мета», «Русалка», «Правда».

З приходом в українську літературу Т. Шевченка роз­почався якісно новий етап її розвитку. Якщо вибудувати у певну систему здебільшого принагідні висловлювання по­ета про літературу й мистецтво, які стосувалися і загальних теоретичних проблем естетики, і конкретних художніх явищ різних народів та часів, можна твердити, що його естетичне кредо перебувало на рівні найпрогресивніших ідей свого часу, стало найвищим досягненням художньої думки в Ук­раїні і надовго визначало шляхи поступального розвитку національної літератури. Це був і своєрідний підсумок роз­витку теоретико-естетичної думки і літературної критики в Україні, які в середині XIX ст. сформувалися в основних своїх змістових і жанрових різновидах, досягли певної мов­ностилістичної досконалості. Вже з цього часу найкращі здобутки художньої культури українського народу сягали такого рівня, що їх можна було оцінювати за найвищими світовими естетичними критеріями.

П. М. Федченко

Розумник Г о н о р с ь к ий

ОТ НЗДАТЕЛЕП («УКРАЙНСКОГО ВЕСТНИКА»]

Журнали могут служить очень верньїм средством к то­му. чтобьі показать степень образованности и успехов прос- вешення. местньїе вигоди н характер обитателен того края, где они нздаются. Наше отечество по своей обширности еще немного имеет таких средств. Чтобьі дать лучшее поня- тие о здешнем крає, здесь предпринято нздание «Украинско- го в^стникз^.

Издатели очень знают, как трудно во всей полноте удо- алетворнть в кусу публнки: они зто виделн на самих луч- шнх журналах а известнейших издателях. Нельзя им ру­чаться также н в том, чтоби дать самое полное понятие как

о самой Украяне, так н обитателях ее; ибо успех в зтом зазисит от многих посторонних причин. Но они смеют уве- рить своих почтеннейшнх читателей, что употребят все спо­соби к убеждению здешннх пнсателей, дабьі они сообщали свон сочинения,— постараются сколько можно открить все сведення касательно здешнего края, которие могли би если не навсегда, то по крайней мере надолго остаться в неизвест- ностн.

Успех возбудит сильнейшее желание продолжать свой труд: в противном же случае нх и то утешит, что если не они достигнут предположенной ими цели,— так они про- ложат к ней путь.

Когда би користь или тщеславие били причиною сего издаикя, то осмеяние в случае неудачи било би чувстви- тельно,— а успех мог би возродить и зависть в некоторьіх: но желаяне добра и стремление к общей пользе никогда не зас.туживалн первого, и вместо последней способни воз- будвть благородное соревнованне.

Зто совершенно успокаивает издателей нового журна• ла; а лестние отзнвн некоторих отличних просвещением и заслугами людей даже уснливают их уверенность и на ус­пех в сем предприятии.

Сверх сего начальство здешнего университета, прила- гая возможное попечение как о распространенин просве- шеиия в здешнем округе, так и ободренин людей, занима-

26