Передмова (до поеми «Гайдамаки»)

* По мові передмова. Можна і без неї, так ось бачте І що ест що і бачив надрукованого,— тільки бачив, а прочн-І ти і\же небагато, всюди є передслово, а в мене нема Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не тре* і 6а і передмови А коли вже пускам в люди, то треба і з чим щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От я кий! мі \І(ч- діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди * навіть граматки без нреднеловія». Так. далебі, так, ви- бачлііте, треба преднеловін. Гак як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так,

• к ти-і и!>ечисловім компонуються. Хоч убий, не вмію: треба ^г .6» Чвалить. так сором, а гу шть но хочеться. Начнем же" у :к е начало кннгн енце: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під V.. тином, і весело слухать ного, як він заспіває думу про тс,& що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... ., а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло»,— а надто як ^ згадаєш, що мн одної матері діти, що всі ми слав’яне. Сер- це болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми . ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не'^ч розмежованою останеться навіки од моря і до моря — елав’яиеькая земля. Про те. що діялось на Україні 1768 - року, розказую так. як чув од старих людей; надруковано-О го і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема ні* чого. 1 алайда вполовину видуманий, а смерть вільшансь* <*га кого титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. , Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, ви- о., •едемі в мене не так, як вони були,—за це не ручаюсь. Дід " мій, нехай здоров буде, коли зачнна розказувать що-небудь > такс, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «.Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБГ.НТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехать ся!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайда­маки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що!

думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі їмсия рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десят­ім

{ПЕРЕДМОВА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ» 1847 р.|

Воскреснем лн когда от чужевлнетьи мод?

Чтоб умньїй, добрий наш шірод

Хотя по язику нас не ечнтал зп немцев.

/4. Грибоедов

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предиеловіем. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ля­хи друкують, чехи, серби, болгаре, Чорногорії, москалі— всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія інонлемеп- них журналістів? Но бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом мн по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своему. а тільки переводигь, та н то чорг-зна погл&ому. Натовкмачать якихось індиві­ду а л і з м і в тощо, гак що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки Кри­чать о єдиной славянской литературе, а не хотягь і загля­ну гь, що робиться у слов'ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чееь ку, сербську або хоч і нашу? Бо і ми іаки, слана богу, не німці! Не розібрали. Чом? Іим, що не тим.іить. Наша книж­ка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують і а хва­лять, те, що иаЙиоганше. А наші патріот ч\торяни й собі за ними. Преочаровательно в чарах тих <ч'ь що: »жиди, шинки, свині і п'яні баби. Може це по їх \ гей | е | ной натурі і справді добре. А на навн мужицькі «*чі. го дуже погано. Воно й ГО прана, що і ми самі ту г трохи вин­ні. Бо ми не бачили нашого народу так, як творив. У шинку і наш, і москаль, і наппь шммь

М9