Василь Маслі й

ЛИСТ ДО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

10.9.1859

[...] Давно уже я посвятил свою жизнь на изученне Ваших творений, вьітканньїх из горя и печали н подбитьіх гневом — труд, на которьій мало человеческой жизни, над ним должньї трудиться века и потомства. Несколько лет я собираю Ваіщі сочинения, нщу во многнх малороссий- ских библиотеках, перериваю шкафьі — и труд мой часто увенчивается успехом. Последнее сочинение, приобретен- ное мною, есть «Сон», зта гениальная сатира, отразившая в себе так метко пороки петербургских придворних вель­мож, карающая так грозно наших мучитслей, раскрьіваю- щая раньї нашей Украйньї. Так же недавно попалось мне в руки сочинение «Сндючи в неволі», не знаю, Ваше нлн нет?

И как после всех трудов моих, после всех рознсков часто тщетньїх, претерпенньїх гонений от гнмназического начальства, не любить Вас, не благоговеть пред Вашими созданнямн н не просить Вашего знакомства? Вьі, может бьіть, оскорбитесь зтой просьбой гимназиста, осмелившегося открьіть Вам свою душу, сказать своє правднвое слово? В таком случае я прошу у Вас извинения в моей необду- манности н вместе с тем прошу, чтобьі Вьі представили в зтом гимназисте нстинного малороссияннна, преданно^го своей роднне душею н телом, не жалеющего для нее своей крови и жизни — и Вьі мне напншиге несколько строк, че­го я так алчу. Да при том, я уже в седьмом классе, приго­товляюсь вийти в люди, следовательно, и я скоро буду в состоянии приносить пользу человечеству, й в особенности своей роднне, н Ви не ушийтесь, нсполннвнш мою просьбу.

Я и теперь занимаюсь нашей еще бедной малороссийском литературой, имею под руками многие малороеснйскме со- чннения, между которнмн как алмаз блнстаюг Ваши «Гай­дамаки», «Катерина», «Кавказ», «До Основ чнспка*. Мно­гие лица просили у меня Влий сочине:ш>{, хргі'діі огт.іть В печать (недавно один знакомьій мне помещик, ШЩ * Париж, хотел взять Паши сочннемич длч напечаїання), но я, благоговея пред Вашим желаннем, не мог отілвагь их.

Между ппочим. скажите, скоро-ли ми увиднм Вант

4. „_{10ГН п}.ч кпійной мере, хотя некоторие; я сочинения В печаїи. по крани Ми втлгл ®_Чй.

дVмчю о хотннков-издателей много найлетея. Ми зтого ждем думаю охотник «чняет что и \тнетенная Малорос -

с нетерпеннем: пусть мир уЗН«ет, ч.и у

867

си« может виражать мировьіе истннн, что н она имеет своих позтов И ХУДОЖНИКІВ.

ІІхак, я надеюсь, что Ви не откажете мне в маленшеГі -₀-е своего расположення, что Вьі позволите мне занять месго хотя в тенн Вашей слави, чем обяжете меня на бсю жязнь мою, посвященную на служенне родине — дорогой Малороссии. [...]

Олександр Кониський

Очерки истории украинскоп литературм XIX столетия н. И. Петрова (киев, 1884) (Критичний огляд)

Українському письменству ні на що так не пощастило, як на Істориків і критиків посеред російського письменст­ва. Коли б звести до купи всіх істориків і критиків, що пи­сали в Росії про українське письменство, то певно їх бу­ло б більше, ніж українських белетристів. Коли б зібрати умістно все те, що російські історики і критики написали про українське письменство, так безсуперечно критики бу­де більше, ніж письменства. Се, коли хочете, ознака дуже добра і значить, в українському письменстві щось таке єсть, про що варто писати, над чим варто працювати росій­ським критикам і історикам: значить, українське письмен­ство має в собі якесь те зерно, що притягає до себе працю російських людей! Стоїть уваги ще й те, що вже трохи не півроку російські критики, починаючи з Біліїнеького, при­суджують українському письменству на смерть, проро­куючи, що під ним нема живого коріння, що оно мусить погибнутн само по собі, бо ні для кого і ні для чого йому іс­нувати. Отже, наче на лихо, російським пророкам, українсь­ке письменство живе собі та й живе, і навіть росте, скіль­ки лиш можна рости рослині без води, без тепла, котрі отобрані от українського письменства законом 18(30) цвіт- ня 1876 р. і іншими, яких не можна вказати ні в яку епоху всесвітньої історії.

З великої плеяди російських істориків і критиків ук­раїнського письменства ми повинні виділити три ряди: пер* ший. найбільший, котрий загалом, засуджує на смерть українське письменство; другий, як Добролюбов, а особли-

зьа

іерево, ПЛОДП КОТРОГО ОГН'-ст , .... -

ВО Пнпін, оглядуючи наше письменство безст:*роваьо ' чає в ньому як і в письменстві всякого ВЗЗОЗЇ а право жити, розвиватися і научитися, але й н • -"--^1

бу і користь, і те живе коріння, щ

рости словесИ

міліонннй ук{ШнськшПіаро!^ц>етш сї^овіш^м ~.“

сійських історико-крнтиків українського Пйсьмежгвз ^ 1- дяється поки що з одного тільки автора книжки ~ ~— зву мн виписали з початку. Автор п. ЇІєтгтз. вастошмй «самобнтимй» суддя українського письменства: він СУ- ДИТЬ Так. ЯК НІХТО ЩЄ НЄ СУДИВ, ЯК МОЖУТЬ СУД—- ТІЛЬКИ ті

російські письменники, котрих вигодувало в Нового

Времени*: вони судять «на всі боки», і «вашим і вішим» так бачте, щоб «з воза впастп і не забитися» На одній сто­роні книжки вони осуджують українське письменство н* смерть, на другій пророкують йому добре життє: раз ук­раїнське письменство у них іграшка. <забава праздшкх лю- лей*, а вдруге воно справедлива потреба народного житлі раз у них українське письменство відгомін «реватющї і со­ціалізму», а вдруге воно натуральна потреба підняти на­род духовно і морально путем просвіти! Таняй суд у сучас­них російських письменників «вово-времевского» крою 3?’- жається «об’єктивним, безпристрасним поглядом»! Одні-їє сі письменники самі добре знають піну свого «обєитивіз- му», знають, що «шила в мішку не сховаєш» і через те ве­ни перше всего силкуються багато-багато наговорила про свою безсторонність, про свій об'єктивізм Тік і п Петров на першій стороні своєї книжки говорить, що укр&їас&ке письменство, не маючи повного громад я вського прав* в Росії», часто підпадає під ворожа напад® аисьмеввипв і під урядові утиски, через що в поглядах на українське письменство являлась «теидешііоаність», і о» й- Петро® 'зявся написати безсторонню історію украі»с»*ого **•*' «еаства, не сам пркша^ьс., ш> •««•-

^Г Ч.««лю м^е * * "^т«

ДИВНО. А

П ЯВНІ

його не дає Ььнур¹?

п. Петрову то і>рмну* - ісгоршкн *е 6«жг рики як Шерр. Дренс^. * . ... обеггтеао тиж­ні. що приміром В***®* пмекметг-м «*?*-' сати історію н^меаьк^ •• .«ати. шо задля Ш німець. » французі ^п г * »і амшмМІ: мім рика нема націонал» _

історика існують тільки факти, ідеї, обставини, при кот­рих появлялись факти і панували ті чи інші ідеї. Пипін таки ж великорос, як і Петров, одначе се не помішало йому безсторонно судити про українське письменство! Мн загалом не привикли до безсторонності російських крити­ків і істориків про все, що належить до українських справ; одначе все-таки не віримо Петрову; бо згодившися з ним, що «іноплеменность» мішає об’єктивному погляду на істо­рію, ми мусили б признати брехнею, фальшею усе, що пи­сали, великороси про Україну і її історичне життє! Конеч­но, Петров краще нас знає вдачу і звичаї російських крити­ків і істориків, одначе ми з свого далека, судячи теоретично про великоросів як і про всіх людей, не віримо Петрову, і думаємо, що він, як кажуть, «через край хватил». От, що до самого Петрова, так ми віримо, що в своїх писаннях про українське письменство він не може бути об’єктивним, безстороннім, тільки не через те, що він «іноплеменник», не через те, сподіваємось, що він пише під духовною цен­зурою; не через його офіціяльний стан (він професорує в духовній академії у Києві), а через велику недостачу влас­ної загальної освіти, через недостачу у нього знання того, про що він пише: знання української мови і письменства. Все отеє ми покажемо з книжки самого Петрова. Задля всякого історика потрібно знати не одні факти, не історію фактів життя, але разом історію обставин, історію ідей, і знаючи їх, треба уміти зробити їм аналіз, а у п. Петрова найбільше примітна велика недостача аналізу. Історія безкритичного аналізу — буде не історія, а сшивок сирих фактів. Історику треба роздивлятися не під впливом свого власного, суб’єктивного, чувства, не під впливом попереду відібраного погляду, а безпосередньо, шукаючи правду не чувством, а розумом. А за для — с.2 — сего треба вміти відділяти форму від їдеї, а самий факт розділити на його частини внутрішні і околичні. Треба постигнути його, ро­зумом, злучившись з тим грунтом, на котрому виріс факт, зрозумівши причину, зерно, з котрого виріс факт — та тоді вже, відповідно сему, відповідно, обставинам, .'сучасним факту—пророчи свій погляд, свій суд і над тим, які до­бутки приніс факт, і через що не міг він дати нічого іншого, крім того, що дав. Для сего, кажу вдруге, треба доброї ос­віти, доброго знання, без сего неможлива критика, а без критики не можлива й історія. Не доволі знати одні факти історії, щоб уміти освітити, уміти аналізувати їх, потрібно орудувати не тільки історичною, але ще більше, ще важні­ше, філософічною освітою. Задачею критика повинно бути не що інше, як правда, істина! Але під цензурою істини не

360

найдеш, підцензурна критика не буде критикою, збудова- яоЮ на підвалинах людського розуму, а буде тільки мочним поглядом автора. Одначе і в таких поглядах треба відріж- няти погляд щирий, наскільки можна правдивий, об’єк­тивний від погляду суб’єктивного, збудованого не на розу­мі а на чувстві автора, на його власних симпатіях і анти­патіях, на його відносинах до сучасної йому доби і обставин, до вимагання лиць або партій. До останнього роду крити- ків-істориків безсуперечно належить і п. Петров, що легко читателеві зрозуміти от із чого.

Професор Петров давно вже пише про українське пись­менство; нам доводилось згадувати про нього ще в 1876 р., але більше примітивними своїми писаннями він показався в 1879 р. в віснику київської академії «Труди», своїми «Очерками украинской литературн XVII века». Оці писан­ня Петров видав потім здається, в 1881 р. осібною книж­кою. Тут Петров осудив наше письменство на смерть! Мало того, він, пишучи про письменство XVIII в., подав кілька слів і про письменство XIX віку і додав, що «хлопоманська література продолжает существовать і до настоящего вре­мени, но нередко с сильним оттенком социализма, подаю- щего руку племенному партикуляризму». Далі в 1881 р. Петров об’явив себе в «Киевлянине» своїми писаннями про українське письменство XIX віку. У нас тепер нема сего «Киевлянина» під рукою, але ми добре пам’ятаємо дві го­ловні задачі, котрих доводив тоді Петров: 1) що в україн­ському письменстві XIX віку не було і нема жодної са­мостійності і 2) що самоновійше українське письменство держиться «соціально-революційного напряму». Останній добуток п. Петров отримав зі слів якогось злочинця Бого­словського, котрого суд військовий засудив був на шибени­цю, але Богословський після сего суду подав донос на цілу громаду людей і ославив українське письменство. В кінець, в теперішній своїй книжці п. Петров повернувся до нашого письменства трошки з ласкою, не обвинувачує вже його ні в «соціалізмі», ні в «революції», а заміст сих «елементів» вбачає в «хлопоманско.й» литературе «демократическое на- правление», котре встало в опозицію польському шляхет­ству і мало зв’язок з російською реалістичною школою (стор. 17). От бачте! Ото ж не все одно: соціалізм, а де­мократія, революція, а реалізм!.. Через що ж п. Петров змі­нив свій погляд? Певно тільки через те, що за три роки у нього побільшало освіти і розуміння; певно, що з українсь­кими творами він спізнався сам, а не через поміч якогось злочинця політичного, і ще певніше через те, що п. Петров за сі три роки засвоїв собі правдиве розуміння, що таке

361

соціалізм, а що таке демократія, і навчився відріжняти ре­волюційні прямовання від реалістичних.

Одначе і в новій своїй книжці п. Петров не зрікся свого погляду на самостійність українського письменства і хоч не так сміливо як в 1881 р., але від початку до кінця книж- кн веде свою стару пісню (декуди нишком), що в українсь­кому письменстві не було і нема нічого свого, а все то, бач­те. позичене («заимствовано») або потроху у польського, або найбільше у великоруського письменства.

Коли б під розуміння «несамостійності» українського письменства п. Петров підводив те, що наука розуміє на­щадком ідей, то не було б що й казатиі На законі нащадка (або як кажуть великороси «гіреимственности») ідей збу­довано і будується поступ, цивілізація, культура всего чо- ловічества, і в цілім світі нема ні одного такого народу, котрий, ідучи шляхом поступу, не переняв би чого у друго­го народу. Нема в цілому світі такого письменства, котре б не переняло чого ідейного, не покористувалось чим добрим у другого письменства, котре б своїми творами, ідеями їх но попередило його. З сего погляду найбільше несамостій­ним треба признати російське письменство. Але коли б хто забажав вишукати, яке в світі єсть письменство самостійне, що нічим, ні одною крихтою не користувалося би у других, то таке бажання завело б тільки у такі нетрі, з котрих трудно було б і випутатися, а відповіді на питаннє все-таки б не було! Вкажу хоч на один такий примір. Стали б ми тукати самого найдревнішого оповідання в світі і довідати­ся. бн, що у старому Єгипті ще в XIV віці до Христового Різдва було написане оповідання «Про двох братів». Доси се оповідання і вважається яко найстаріше в світі, але хто ж нам поручиться, що колись учені не знайдуть ще старі­шого? Та й де та межа, котра б відмежовувала в письмен­никах самостійно від несамостійного? Як її пронести, як її вгадати? От змов другий примір і на се. Єсть персидська поема «'Шах-Наме», написана в XII віці після Христового різдяа; вона так похожа на єгипетське оп. «Про двох бра­тів». то наче з нього списана; але між ними лежить більше 2600 літ... «Ануте ж докажіть, що автор «Шах-Наме» по­зичив з «-Двох братів» або він не позичив з сего оповідання ні крихти і поема його цілком самостійна!

Кость Одовець.

С 1 Жодний письменник, як всякий чоловік, не волен •ід впливу як сучасних йому ідей, так і попередніх, чи доб­рих чи злих; чим більше письменник освічений, тим більше *яи користувався, позичав, переймав у своїх попередників

Ж