2. Стилі виховання

Вирізняють (як основні) три стилі виховання: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Авторитаризм. Батьки висувають суворі вимоги, що охоплюють всі сфери життя дітей. Їхні судження безапеляційні, вони безцеремонно втручаються у всі дитячі справи, реальні потреби членів сім'ї ігноруються. Авторитаризм — це «силовий тиск», суворість, агресія, диктат, черствість, холодність.

Лібералізм. Деякі батьки, виправдовуючи свою позицію гаслом «вільного виховання», зовсім не займаються дітьми. Можлива й «гіперопіка», тобто надмірне упадання біля дитини, коли вона не може самостійно й кроку ступити. Ще одна форма лібералізму — уседозво­леність, тоді дитина росте егоїстом.

Демократизм (колегіальна демократія) ґрунтується на глибокій взаємній зацікавленості, допомозі й підтримці.

Авторитаризм потреби дітей придушує, лібералізм — ігнорує, а ось в родині, де панує демократичний стиль, що склався інтуїтивно чи завдяки відповідним знанням, розвиток дитини перебуває під постійним, але ненав'язливим контролем дорослих, а форми стосунків змінюються відповідно до зміни фаз розвитку дитини та інтересів кожного. Ще один важливий момент демократизму — такий характер стосунків, коли кожний усвідомлює необхідність розумного самообмеження. Самообме­ження неминуче, коли міжособистісна взаємодія досить тривала, а в таких сім'ях його сприймають як норму людських взаємин, не відчуваючи при цьому психологічного дискомфорту.

Нині перед педагогами і батьками стоїть важливе завдання — перейти від авторитарної педагогіки до гуманістичної, що ґрунтується на засадах демократизму. Багато видатних педагогів відстоювали гуманістичний зміст виховання: Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, К. Ушинський, Я. Корчак, А. Макаренко, В. Сухомлинський.

Дуже важливо, щоб батьки добре уявляли, чим відрізняються дві педагогіки: авторитарна й гуманістична.

Педагогіка авторитарна

Для неї основне у вихованні — вкорінення у свідомість дитини абсолютних цінностей, єдино правильної ідеї, ідеального взірця. Передбачається, що кожний акт взаємодії з вихованцем мусить завершитися кінцевим результатом. Людина повинна негайно ставати охайнішою, розумнішою, активнішою тощо. Увага приділяється передусім пізнанню «зовнішнього світу», тих правил, які цей світ пропонує. Власний досвід дитини часто відкидається як несуттєвий, неправельний, помилковий. Постійно підкреслюються «невідповідність» дитини вимогам зовнішнього світу, недовершеність її особистості. У таких родинах батьки завжди «мають рацію», їхні вчинки й висловлювання не підлягають сумніву.

Основним виховним засобом є «проповідь», декларування норм поведінки, наказ. Для «підкріплення», стимулювання бажаних вчинків дитини існує покарання або відмова від нього. Дитина багато чого «повинна» робити, а чинити самостійно нічого «не може»; її позбавляють права мати власну думку, навіть щодо явно помилкових вчинків батьків. Формується безініціативність, звичка слухняно наслідувати зовнішній авторитет. Зміна умов життя викликає розгубленість, людина прагне уникнути персональної відповідальності.

Помилки дитини мають фатальний відтінок: за кожну з них чекає покарання, і часто не є метою виправити помилку, а просто заради принципу, як «підстраховка на майбутнє». На «важкі» запитання дитини найчастіше дається відповідь: «Тобі ще рано це знати». За такою відповіддю приховується небажання подумати, невміння знайти зрозуміле для дитини пояснення, просто прагнення позбутися зайвого клопоту. Активність дитини придушується: її запитання можуть оголосити нерозумним, непристойним, і таким чином замість розвитку пізнавальної потреби у дитини формується почуття провини і власної неповноцінності.

Основну увагу у вихованні звертають на зовнішню лінію поведінки, на те, наскільки вона відповідає заданій батьками нормі. Вони звертаються переважно до раціональної сфери, до розуму, а розвитком емоційної сфери нехтують. Виховання полягає в придушу­ванні життєво важливих потреб дітей (наприклад, обмежують їх рухову активність, прагнення до самостійності). Вихователі (і педагоги, і батьки) віддають перевагу однобічному, однозначному оцінюванню, наклеюванню ярликів, неприємному для дитини порівнян­ню з іншими дітьми.

Педагогіка гуманістична

Насамперед гуманістична педагогіка пропонує позбутись «муче­ницького» характеру сучасної (авторитарної) педагогіки, коли дитину примушують відмовитися від сьогоднішніх радощів заради незрозумілої для неї мети: адже дитина не просто готується до далекого дорослого життя, вона живе сьогодні. Тому основним у вихованні буде вже не декларування єдино можливого взірця поведінки, який засвоюється раз і назавжди в єдино можливій формі, а розкриття творчих здібностей самої дитини. Життя дитини стає не заучуванням і відтворенням правил, а освоєнням невідомого. Основна мета виховання — навчити жити у мінливому світі, допомогти знайти свій власний, незалежний від випадко­вих умов і обставин спосіб самореалізації, втілення своїх ідей, думок, почуттів. Власний досвід є найважливішим джерелом інформації, навіть помилки стають засобом оптимізації взаємин людини зі світом, надбання нового досвіду. Особлива увага приділяється живому прикладу, залучен­ню дітей до спільної з вихователями (батьками ) діяльності.

У вихованні відбувається переорієнтація — від результату до процесу: дитину навчають не чекати радості в кінцевому результаті, а знаходити її в самому процесі (пізнання, творення, спілкування).

Враховуються вікові особливості й можливості дитини, а якщо допитливість дитини обганяє її біологічний вік і можливості розуміння, вихователь шукає задовільну для цього віку відповідь, а не відмахується від дитячої цікавості. Стосунки дорослого й дитини сповнені взаємопова­ги, дитина визнається рівноправною. Дорослі прагнуть заохочувати дитячу фантазію, вигадки, спонукати до відкритого прояву почуттів. Раціональний вплив обов'язково спирається на емоційний. У цілому процес виховання ґрунтується на реальних потребах дитини й передбачає їх коригування, розвиток, спрямування. Дуже важливим моментом стосунків між дорослим і дитиною є усвідомлення унікальності, неповторності дитини як індивідуальності, врахування динамічності змін, що відбуваються з дитиною, розуміння складності й неодномірності процесу розвитку, визначення віддалених перспектив, порівняння дитини лише з нею самою – так вона буде впевнена, що оволодіє знаннями й виросте гарною людиною.