2. Злочини проти трудових прав людини

Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є суспільні відносини, що забезпечують право людини на працю, на оплату праці, на охорону праці, на відпочинок і дозвілля. Із змісту багатьох підручників з кримінального права випливає те, що потерпілими від цих злочинів є громадяни України. У ст. 2 КЗпроП України, дійсно, передбачені права громадян України про працю. Проте, у ст. 5 Закону України „Про охорону праці” йде мова про охорону праці людини. Це означає, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на території України, мають також права на охорону праці, як і громадяни України. Тому потерпілими від злочинів проти трудових прав окрім громадян України можуть бути і іноземці, і особи без громадянства.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172), так і в бездіяльності (наприклад, безпідставна невиплата заробітної плати (ст. 175).

Злочини проти трудових прав людини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (ці злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти трудових прав людини є спосіб вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173). Місце, час, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти трудових прав людини характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. У деяких випадках мотив передбачений диспозиціями відповідних статей і має обов’язковий характер (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172) передбачає наявність особистих мотивів).

Суб’єкт злочинів проти трудових прав людини, як правило, спеціальний – особа, на яку покладено обов’язок дотримання трудового законодавства. Лише у разі примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку суб’єкт злочину загальний.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.; „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.; „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.; „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.; „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.; „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р.; „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 серпня 2003 р. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти трудових прав людини набуває Кодекс законів про працю України.