3. Державне регулювання ринку праці

Чисто конкурентні (засновані на вільній конкуренції) і чисто регулюючі ринки праці існують тільки в теоретичних моделях. В різних країнах реально існують ринки праці, що знаходяться на межі цих двох крайностей, переходячи з одного стану в інший залежно від діючої економічної системи, а на різних підприємствах - залежно від стилю керівництва (демократичного або авторитарного).

Регулюючий вплив має різний характер: захисний (для окремих груп населення); заохочувальний (для адміністрації, населення); обмежений, директивний, контрольний, організаційний. Об'єктами регулювання виступає поведінка як найманої робочої сили, так і роботодавців.

Цілеспрямоване регулювання процесів на ринку праці вимагає відповідних коригувань в законодавчих актах, в інвестиційній, ціновій, фінансово-кредитній, соціальній політиці, врахування регіональних особливостей розвитку суспільного виробництва.

Отже, регулювання ринку праці — це взаємоузгоджена робота уряду, територіальних органів влади, спілки роботодавців і керівників підприємств. Регулювання ринку праці здійснюється за двома напрямами:

• пасивним, коли об'єктом уваги є робоча сила, яка активно шукає роботу, тобто розроблені заходи спрямовані в основному на безробітних та їх працевлаштування або перепідготовку;

• активним - спрямованим на попередження безробіття, тобто заходи мають попереджувальний характер.

Регулююча функція держави здійснюється через:

• законодавство, норми державного, трудового та адміністративного права;

• встановлення рівних можливостей прийняття на роботу, відбору кадрів, їх оцінки;

• соціальний захист незахищених верств населення та звільнених працівників;

• контроль за рівнем безробіття;

• організацію системи підготовки та перепідготовки населення;

• державну програму зайнятості;

• встановлення мінімальної зарплати;

• регулювання тривалості робочого часу;

• забезпечення безпеки здоров'я людей;

• інтеграцію в міжнародний ринок праці і сприяння виїзду робочої сили на роботу за кордон.

Безпосередньо регулювання ринку праці здійснюється Державною службою зайнятості, Міністерством праці і соціальної політики України, Міністерством сім'ї та молоді в Україні, міграційними службами. Велике значення в регулюванні ситуації на регіональному ринку праці мають місцеві органи управління.

Адміністративні області (міста) разом з регіональною службою зайнятості розробляють регіональні програми зайнятості, формують фінансово-кредитний механізм впливу на кількість робочих місць, регулюють міграційну політику, організовують господарські роботи.

Підвищенню попиту на робочу силу сприяють такі заходи:

• інвестиції в розвиток регіону з урахуванням структурних пріоритетів;

• розвиток нових форм господарювання і дозвіл на нестандартні форми зайнятості, організація громадських робіт;

• стимулювання розвитку виробництва, власних підприємств;

• субсидіювання зайнятості, особливо молоді, інвалідів, одиноких матерів (робітників з низькою конкурентоспроможністю);

• пільгове кредитування і фінансування створення та модернізації робочих місць, а також підприємств, що сприяють виконанню програми зайнятості, розвиток малого і середнього бізнесу;

• зниження бюджетних витрат і внесків на соціальне страхування тимчасово і частково зайнятих працівників.

Збільшенню пропозиції робочої сили сприяють такі заходи, як:

• розширення можливостей працевлаштування;

• збільшення обсягів професійного навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації персоналу;

• інформування населення про наявні вакантні місця і організація відповідної реклами.

На зменшення пропозиції робочої сили впливає:

• міграційна політика в регіоні;

• скорочення робочого тижня, дозвіл неповної зайнятості;

• збільшення терміну навчання з відривом від виробництва, зростання кількості людей, що навчаються;

• збільшення відпусток жінкам по догляду за дитиною;

• підвищення пенсій, заохочення дострокового виходу на пенсію.

Теоретичною основою державного регулювання ринку праці має бути певна концепція, що визначає цілі та принципи такого регулювання і водночас враховує взаємозв'язки завдань у сфері зайнятості та інших соціальних і економічних цілей, органічно внесена в програму стабілізації й реформування економіки.

Державне регулювання зайнятості, забезпечуючи зміни у її рівні та структурі, повинне, по-перше, створити умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням справжніх розмірів і глибини диспропорції в їх розділі і, по-друге, покласти в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання. Такий підхід передбачає розроблення конкретних механізмів і важелів державної системи регулювання ринку праці. В основу заходів щодо державного регулювання зайнятості населення повинно бути покладено заохочення економічного зростання, підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці, що розглядаються як найважливіші умови підтримки і створення ефективної зайнятості. Надання всебічної допомоги вітчизняному виробнику, підтримка власних інвестицій і залучення іноземних є довготерміновими напрямами державного регулювання зайнятості.

Сучасний механізм регулювання ринку праці - це поєднання ринкового механізму саморегулювання економічних процесів і системи заходів державного сприяння зайнятості. При цьому система державного регулювання має передбачати законодавче, нормативно-правове та інформаційне забезпечення політики зайнятості, а також економічні, соціально-політичні, й організаційно- адміністративні важелі для її реалізації.

Регулювання ринку праці в Україні приносить ряд позитивних моментів. Зокрема:

• полегшує та прискорює процес узгодження особистих, колективних та загальнолюдських інтересів при розміщенні працівників в системі суспільного поділу праці;

• надає необхідну гнучкість процесу підготовки та розподілу робочих та спеціалістів;

• сприяє підвищенню ефективності праці за рахунок раціонального розміщення працівників за соціальними сферами виробництва;

• виконує функцію сполучної ланки між професіональної підготовкою працівників та їх використанням;

• надає необхідну гнучкість процесу формування пропорцій підготовки та розподілу робочої сили;

• покращує вибір населенням професій у відповідності з їх здатностями та бажаннями, з урахуванням суспільних потреб;

• є сильним важелем регулювання індивідуальних доходів, наближенню їх до суспільно необхідного рівня з урахуванням кваліфікації та дефіцитності професій;

• у результаті конкуренції роботодавців за залучення найкращих робітників покращує умови праці та індивідуального відтворення робочої сили;

• є сильним засобом оптимізації потоків розподілу та перерозподілу робочої сили.

З іншого боку, як свідчить іноземний досвід, ринок праці має ряд недоліків:

• розвиток ринку праці, як правило, супроводжується відродженням та поглибленням товарно-грошового фетишизму;

• групові та особисті інтереси відокремлених групових та індивідуальних виробників, як правило будуть переважати над загальнолюдськими цілями та задачами. Цей недолік ринку праці пом'якшується, якщо в країні підтримується прагнення державних органів, роботодавців та найманих робітників досягнути загального блага в суспільстві.