1. Поняття і зміст права землекористування

В сучасних умовах використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації зе­мель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право землекористування.

Реалізація принципу обов'язкового використання всіх зе­мельних ділянок за винятком тих, які, наприклад, перебувають у запасі, у стані рекультивації чи консервації, обумовлює ситуа­цію, коли власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування іншій особі — землекори­стувачеві. В останньому випадку до цієї особи переходять дві відносно самостійні правомочності власника земельної ділян­ки — право володіння та право користування цією ділянкою.

Право користування землею у складі прав на землю посідає важливе місце. Воно відіграє важливу роль як передбачений за­коном спосіб вилучення та використання корисних властиво­стей землі. Правові приписи, присвячені регламентації відно­син щодо використання землі, зосереджені у главі 15 ЗК України.

Здійснення сучасної земельної реформи, яка обумовила пе­рехід до ринкових умов господарювання на землі та закріплення багатосуб'єктності права власності на землю, і суттєве розши-

рення можливостей використання цього об'єкта природи на ти­тулі власності значно вплинуло на сферу застосування права землекористування.

Право землекористування як різновид права природокори­стування — складне явище. Його прийнято розглядати в різних аспектах: як правовий інститут, суб'єктивне право і правовідно­сини. Як правовий інститут право землекористування становить систему однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Норми цього інсти­туту регулюють суспільні відносини, що формуються у зв'язку з добуванням та вилученням корисних властивостей землі суб'єктами, які здійснюють право землекористування. Інститут права землекористування є похідним від інституту права влас­ності на землю. Сутність цього полягає в тому, що це право може виникати лише за волевиявленням власника, який може переда­вати користувачеві належне йому право користування як у пов­ному, так і в обмеженому обсязі. Крім того саме власник земельної ділянки, наданої в користування, може вимагати при­пинення права землекористування на підставах і в порядку, пе­редбачених законом. Нарешті сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.

Норми об'єктивного права землекористування, тобто право­вого інституту, регулюючи використання землі, ґрунтуються на певних принципах як основних засадах його правового регулю­вання. Вони випливають із загальних принципів, передбачених ст. 5 ЗК України. У свою чергу, відповідні норми цього інституту закріплюють особливості суб'єктивного права землекористуван­ня. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конк­ретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі.

Сутність права землекористування як правовідносин, які ви­никають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Отже, праву землекористування притаманний комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і, по-перше, об'єднує їх у земельно-правовий інститут, по-друге, охоплює правомочності (право володіння та право користування земель­ною ділянкою) суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок, по-третє, регламентує права й обов'язки землекористу­вачів, які реалізуються у правовідносинах.