1 Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432.

² ВВР. — 1992. — №34. — Ст. 502.

3 Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1817.

4 Офіційний вісник України. — 2004. — № 29. — Ст. 1950.

Крім законодавчих, відносини щодо охорони і використання земель природно-заповідного фонду регулюються й такими під-законними правовими актами, як постанови Кабінету Міністрів України «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України» від 14 липня 2000 р.¹ та «Про затвердження По­рядку розроблення проектів землеустрою з організації та вста­новлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» від 25 серпня 2004 р.², накази Міністерства охорони навколишнього природного середовища України: «Про затвердження Положення про зоологічний парк загальнодержавного значення» від 20 лютого 1998 р.³, «Про за­твердження Положень про Проекти організації територій уста­нов природно-заповідного фонду України» від 6 липня 2005 р.⁴ тощо.

Велика кількість законодавчих та інших правових актів, які регулюють відносини щодо охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду і які до того ж прийняті в різні періоди, породжує проблему їх узгодженості у застосуванні на практиці. В першу чергу постає питання про те, норми якої галузі права — земельного чи екологічного — мають пріоритет у застосуванні до регулювання відносин щодо охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду у випадках виявлення розбіжностей між ними. Відповідь на це питання містить ЗК України. У статті 5 Кодексу зазначено, що земельне законодавство базується на принципі пріоритету вимог екологічної безпеки. Отже, оскільки вимоги екологічної безпеки закріплені в нормах екологічного права, то у випадках розбіжностей між нормами земельного й екологічного права пріоритет у застосуванні має надаватися останнім.

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — Ст. 1221

² Офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2261.

³ Офіційний вісник України. — 1998. — № 17. — Ст. 231.

⁴ Офіційний вісник України. — 2005. — № 31. — Ст. 1913.

Порядок відведення земельних ділянок для створення об'єк­тів природно-заповідного фонду. Правовий режим земель при­родно-заповідного фонду характеризується перш за все особли­востями порядку відведення земельних ділянок для створення відповідних об'єктів природно-заповідного фонду, які закріплені у ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд». Згідно з цією статтею рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. При цьому рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Що стосується створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, то рішення про їх організацію та встановлення охорон­них зон навколо них приймаються обласними, Київською та Се­вастопольською міськими радами.

Однак ні Президент України, ні обласні ради не наділені пов­новаженнями щодо відведення земельних ділянок для створен­ня відповідних об'єктів природно-заповідного фонду. Тому для створення об'єкта пркродно-заповідного фонду необхідне прий­няття відповідного рішення органами, які наділені повноважен­нями щодо відведення земельних ділянок.

¹ Слід зазначити, що такий порядок відведення земельних ділянок державної власності для створення об'єктів природно-заповідного фон­ду буде чинним до проведення розмежування земель державної та комунальної власності відповідно до Закону України «Про розмежуван­ня земель державної та комунальної власності». •

Порядок відведення земельних ділянок для створення об'єк­тів природно-заповідного фонду залежить у першу чергу від власнісного статусу земель, на яких планується створення об'єкта природно-заповідного фонду. Якщо такі землі перебува­ють у державній власності, то в такому разі земельні ділянки відводяться для зазначених потреб у порядку, встановленому у статтях 122, 149 ЗК України. Згідно із цими статтями повнова­ження щодо відведення земельних ділянок для створення об'єктів природно-заповідного фонду із земель, розташованих у межах населених пунктів, належать органам місцевого самовря­дування (міським, селищним та сільським радам), а із земель державної власності, розташованих за межами населених пунк­тів, — органам державної виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим та облас­ним державним адміністраціям)¹. До того ж, якщо об'єкт природ­но-заповідного фонду створюється на землях державної влас­ності, які перебувають у постійному користуванні та є ріллею, належать до земель рекреаційного чи оздоровчого призначення або ж на них розміщені багаторічні насадження чи ліси площею понад 1 гектар, то виключне право на відведення таких земель для створення об'єктів природно-заповідного фонду належить Кабінету Міністрів України (п. 9 ст. 149 ЗК України). У випадку необхідності створення об'єкта природно-заповідного фонду на землях, які перебувають у приватній власності, такі землі не­обхідно викупити у їх власників у порядку викупу земельних ділянок для суспільних потреб (ст. 146 ЗК України).

Однак певні об'єкти природно-заповідного фонду чи їх части­ни можуть створюватися на земельних ділянках і без вилучення їх у землекористувачів чи викупу у власників. Йдеться про за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо. У таких випадках відповід­ним органом влади приймається рішення про створення такого об'єкта природно-заповідного фонду та відповідну зміну цільо­вого призначення земельної ділянки, на якій він створюється (п. 2 ст. 20 ЗК України).

Межі земель природно-заповідного фонду позначаються ме­жовими охоронними знаками, які містять інформацію про кате­горію заповідного об'єкта. Такі знаки встановлюються вздовж меж природно-заповідної території і мають форму вертикально­го прямокутника розміром 420 х 297 мм. Порядок встановлення межових охоронних знаків визначений Положенням про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природ­но-заповідного фонду України, затверджене наказом Міністер­ства охорони навколишнього природного середовища України від 29 березня 1994 р. № ЗО.

Передумовами формування в нашій країні повноцінної мере­жі об'єктів природно-заповідного фонду є наявність відповідного наукового обґрунтування, організаційного забезпечення та бю­джетного фінансування. Відсутність цих передумов стримує процес створення таких об'єктів. Тому з метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і виділення, необхідних для цього коштів проводиться їх резерву­вання (ст. 55 Закону України «Про природно-заповідний фонд»).

Території, що резервуються з метою наступного заповідання, тимчасово залишаються у віданні їх землевласників та земле­користувачів і використовуються ними за цільовим призначен­ням, але з додержанням особливих вимог охорони навколишньо­го природного середовища, що визначаються рішеннями про ре­зервування. Рішення про резервування земель приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповід­ного .фонду на основі та в порядку, передбаченому статтями 52 і 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд».

Загальна характеристика правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду. Правове регулювання охорони і використання земель природно-заповід­ного фонду характеризується рядом правових рис, які є спільни­ми для всіх об'єктів та територій природно-заповідного фонду та, відповідно, земель, на яких вони розташовані.

По-перше, землям природно-заповідного фонду надано ста­тус особливо цінних земель (ст. 150 ЗК України). Це означає, що за загальним правилом такі землі не можуть передаватися до інших категорій земель, що передбачає зміну їх цільового при­значення. Єдиним винятком з цієї законодавчої заборони є перед­бачена законом можливість надання земель природно-заповід­ного фонду для будівництва лінійних об'єктів, деяких енергетич­них та соціально-культурних об'єктів. Згідно з п. 2 ст. 150 ЗК України земельні ділянки особливо цінних земель, що перебува­ють у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопрово­дів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунк­тів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафто­вих і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Крім того, надання землям природно-заповідно­го фонду статусу особливо цінних земель передбачає закріплен­ня повноважень відання ними за органами державної влади най­вищого рівня. Такі землі можуть вилучатися зі складу земель природно-заповідного фонду і переводитися до складу інших ка­тегорій земель за постановою Кабінету Міністрів України (якщо такі землі розташовані за межами населених пунктів) або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучен­ня (викуп) земельної ділянки погоджене Верховною Радою України. Це означає, що зміна категорійної належності (цільо­вого призначення) земель природно-заповідного фонду, що пе­ребувають у державній або комунальній власності, може мати місце за умови розгляду на.сесійному засіданні Верховної Ради України питання про надання згоди на вилучення (викуп) земельної ділянки природно-заповідного фонду та переведен­ня її до складу земель іншої категорії. Якщо ж земельна ділянка природно-заповідного фонду перебуває у власності громадяни­на чи юридичної особи, то переведення її до іншої категорії зе­мель може мати місце лише за умови погодження Верховною Радою України матеріалів її вилучення (викупу), зокрема про­екту відведення земельної ділянки чи проекту його перепогод-

По-друге, закон визначає не тільки цільове призначення зе­мель природно-заповідного фонду як особливо цінних земель, що підлягають особливій правовій охороні, а й жорстко регла­ментує види діяльності, які можуть здійснюватися на таких зем­лях у межах їх цільового призначення. Так, згідно зі ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовувати­ся з додержанням вимог законодавства України у природоохо­ронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях, а також для потреб моніторингу нав­колишнього природного середовища. Крім того, на деяких тери­торіях та об'єктах природно-заповідного фонду дозволяються й такі види діяльності, як заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання. Водночас на землях при­родно-заповідного фонду є недопустимими та категорично забо­роняються будь-які види діяльності, що суперечать цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та викори­стання їх природних комплексів чи окремих об'єктів.

По-третє, природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки за­гальнодержавного значення є юридичними особами. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до за­конодавства України можуть бути визнані юридичними особами (ст. 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд Украї­ни»). Це означає, що земельні ділянки, на яких розташовані за­значені вище об'єкти природно-заповідного фонду, підлягають передачі у користування спеціалізованим юридичним особам, основним статутним видом діяльності яких є обслуговування відповідної території чи об'єкта природно-заповідного фонду.

По-четверте, правовий режим земель природно-заповідного фонду визначається на пооб'єктній основі. Вона полягає у тому, що правове регулювання охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду здійснюється не лише загальними нор­мами екологічного та земельного законодавства національного чи регіонального рівня, а й локальними правовими актами, в яких конкретизується правовий режим охорони та використан­ня територій і об'єктів природно-заповідного фонду та земель­них ділянок, на яких вони розташовані. Так, завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування природних заповідників, біосферних заповід­ників, національних природних парків, регіональних ландшафт­них парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних та зоо­логічних парків визначаються у положеннях про них, які за­тверджуються: а) центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодер­жавного значення; б) органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях — щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. А завдання й особливості природо­охоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ ви­значаються на основі Закону України «Про природно-заповід­ний фонд України» безпосередньо в їх первинних облікових до­кументах. Отже, завдяки пооб'єктному підходу забезпечується максимально повне врахування особливостей земельних ділянок природно-заповідного фонду як об'єкта охорони та використан­ня, що істотно підвищує ефективність правового регулювання відповідних суспільних відносин.

По-п'яте, правове регулювання охорони та використання зе­мель природно-заповідного фонду характеризується наявністю спеціалізованого державного контролю за охороною та викори­станням цієї категорії земель. Згідно з Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (ст. 7) здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства України про охорону земель у частині додержан­ня правового режиму використання земель природно-заповідно­го та іншого природоохоронного призначення, а також територій, що підлягають особливій охороні, віднесено не до компетенції Державного агентства земельних ресурсів України чи Міністер­ства аграрної політики України, які здійснюють земельний кон­троль, а до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів — Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. У складі цього Міністерства державний контроль за охороною та використанням земель природно-заповідного фон­ду здійснюють Головна державна екологічна інспекція України та Служба державної охорони природно-заповідного фонду України, яка діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України» від 14 липня 2000 р.

По-шосте, важливою особливістю правового режиму земель природно-заповідного фонду є виключення їх з числа об'єктів зе­мельного оподаткування. Згідно зі ст. 49 Закону України «Про при­родно-заповідний фонд України», природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, які є спеціалізованими юридичними особами, звільняються від сплати земельного податку за надані їм у користування земельні ділянки.

Інші підприємства; установи та організації звільняються від плати за землі, на яких розташовані заказники, пам'ятки природи, за­повідні урочища та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, а також заказники (крім мисливських).

Право власності на землі природно-заповідного фонду. Особ­ливість правового регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду полягає у домінуванні у їх власніс-ному статусі права державної власності. Хоча згідно зі ст. 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, однак до цього часу землі, практично всі об'єкти і території природно-заповідно­го фонду, які існують в Україні, перебувають у державній влас­ності. Адже з моменту набуття цим Кодексом чинності діють нор­ми, які забороняють приватизацію земель природно-заповідного фонду та істотно обмежують передачу їх у комунальну власність.

Так, згідно з п. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність, нале­жать землі під об'єктами природно-заповідного фонду, що ма­ють особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істо-рико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом. Оскільки всі об'єкти природно-заповідного фонду характеризу­ються наявністю особливої екологічної, оздоровчої, наукової або естетичної цінності, вони не підлягають приватизації. Проте за­борона на приватизацію стосується лише тих земель природ­но-заповідного фонду, які надані у постійне користування спеціалізованим юридичним особам, що використовують об'єкти та території природно-заповідного фонду, — заповідникам, національним природним паркам, зоологічним паркам тощо. Інші ж землі природно-заповідного фонду, які залишаються у користуванні приватних осіб, можуть бути ними приватизовані.

Пунктом 3 ст. 84 ЗК України встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національ­не та загальнодержавне значення. Тобто закон дозволяє передан-ня у комунальну власність земель лише тих об'єктів природно-заповідного фонду, які мають регіональне чи місцеве значення.

Аналогічно визначений власнісний статус земель природно-заповідного фонду і в Законі України «Про природно-заповідний фонд України». Згідно зі ст. 4 Закону території природних за­повідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто державною власністю. Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних за­повідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-парко­вого мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу (державній власності), так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Що стосується ботаніч­них садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, створе­них до прийняття цього Закону, то вони та їхні землі також не підлягають приватизації.

Отже, передбачена чинним законодавством України мож­ливість перебування земель у приватній власності може бути реалізована головним чином не за рахунок земель існуючих об'єктів і територій природно-заповідного фонду через їх прива­тизацію, а шляхом отримання громадянами та юридичними осо­бами у власність земель інших категорій, переведення їх до складу категорії земель природно-заповідного фонду та ство­рення в їх межах нового об'єкта природно-заповідного фонду. Наприклад, згідно з п. З ст. 56 ЗК України громадяни та юридичні особи мають право набувати в установленому порядку у влас­ність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Вони можуть також скористатися цим правом і для створення об'єкта природно-заповідного фонду.

Водночас приватні власники земельних ділянок, на яких зна­ходяться об'єкти та території природно-заповідного фонду (за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо), зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження відповідно до охоронного зобов'язання.