§ 8. Земельні правовідносини

У XIX ст. офіційні джерела імперії виокремлювали три групи українських губерній, об'єднуючи їх в окремі регіони: Південно-Захід-ний край, або Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волин­ська губернії); Малоросія і Слобідська Україна, або Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина і Харківщина); Новоросійський край, або Південна Україна (Катеринославська, Таврійська та Херсон­ська губернії). Позаяк кожний з регіонів мав свою історію, склад насе­лення і чинне законодавство. Проаналізуємо літературу, створену різними історіографічними школами і напрямами, яка висвітлює роз­виток окремих галузей права в цей період.

Непересічне значення для українських губерній Російської імперії завжди мали земельно-правові відносини. Значну увагу щодо правово­го режиму земель Правобережної України простежуємо в розвідках дореволюційних авторів — С. Громачевського, Б. Ольшамовського, І. Рудченка, Т. Рафальського. Багатий правовий матеріал продемон­стрував дискримінаційну політику Російської імперії щодо земельних прав представників польського і єврейського етносів.

У цій сфері плідно працювали такі вчені, як Н. Дювернуа, Н. Калінін, А. Кранифельд, К. Малишев, Д. Мейєр, С. Пахман, К. Победоносцев, В. Синайський, П. Цитович. Саме в роботах цих дослідників знаходи­мо авторську інтерпретацію категорії права власності на землю та ін­ших правових явищ, що витікають із цього поняття.

Чинними джерелами права в українських губерніях Російської ім­перії в XIX ст. були:

• звичаєве право — приписи волосної реформи, проведеної вна­слідок реалізації Положень 19 лютого 1861 р., зобов'язували волосні суди використовувати у своїй повсякденній практиці місцеві звичаї. У 1889 і 1912 рр. до Закону про волосні суди вносилися доповнення, проте норма про застосування звичаєвих правил залишалася незмін­ною;

• магдебурзьке право — юридичну силу мало до 1827 р., коли Указом Сенату міське самоврядування в українських губерніях було скасоване. У м. Києві норми магдебурзького права формально діяли до 23 грудня 1834 р.;

• III Литовський статут — діяв на Лівобережній Україні до 1840 р., на Правобережній — до 1842 р., до моменту запровадження на цих територіях «Зводу законів Російської імперії в частині цивільного й кримінального прав»;

• «Зібрання малоросійських прав* 1807 р. — кодифікований збірник норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. у Черні­ гівській і Полтавській губерніях. Офіційно збірник не був затвердже­ ний, проте зміст його приписів має важливе пізнавальне й наукове зна­ чення для вивчення історії українського національного права.

Аналогічна доля спіткала ще один, кодифікований у 1837 р. профе­сором Харківського й Київського університетів І. Даниловичем «Звід

302

місцевих законів західних губерній». Попри його затвердження Дер­жавною радою, «Звід...» так і не набув юридичної сили;

• -«Правила для управління маєтками по затверджених для них інвентарях у Київському генерал-губернаторстві* від 26 трав­ня 1847 р. та нова редакція від 29 грудня 1848 р., які в науковій літера­турі частіше називають «Інвентарними правилами». Текст першої ре­дакції узгоджений з імператором, але підписаний київським військо­вим, подільським і волинським генерал-губернатором (офіційна наз­ва) Д. Бібіковим. У ній містилося 44 статті з додатками, що фіксували реальні розміри селянського землекористування, визначали уніфіко­вані повинності поміщицьких селян Правобережної України, установ­лювали обсяги наявних сервітутних відносин тощо;

• -«Повне зібрання законів Російської імперії* охоплює законо­давство з 1649 по 1825 р. і вважається найповнішим збірником законо­давчих актів. Відоме в трьох виданнях. Перше (1830) містило 40 томів законів (ЗО 920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книги креслень і малюнків). До другого ввійшло близько 60 тис. законів, ухвалених до 1 березня 1881 р., складалося з 55 томів. Третє видання незакінчене, складалося з 33 томів, містило понад 40 тис. законодавчих актів, ухва­лених до кінця 1913 р. До збірника, зокрема, увійшли «Місцеві поло­ження про покращення побуту поміщицьких селян» (том 36), три з яких регулювали земельні відносини в українських губерніях (19 лю­того 1861 р.), а саме так зване «Великоросійське положення» містило, крім внутрішніх російських губерній, Білорусію, а також Катерино­славську, Таврійську, Херсонську, східні повіти Харківської та північ­ні повіти Чернігівської губерній (усього 35 губерній); Малоросій­ське — Полтавщину та решту повітів Чернігівщини й Харківщини; «Місцеве положення про поземельний устрій селян, поселених на по­міщицьких землях у губерніях Київській, Волинській і Подільській» охоплювало території правобережних українських губерній. Законо­давчі норми «Місцевих положень...» врахували особливості, характер­ні для трьох основних регіонів України.

«Великоросійське положення» відкривало широкий простір для укладання договорів між селянами і поміщиками та надавало можли­вість контрагентам угод домовлятися про найвигідніший розмір наділу. Всі губернії, на які поширювалося положення, поділялися на три смуги: нечорноземну, чорноземну і степову. Польова земля надавалася у роз­рахунку на одну ревізьку душу чоловічої статі. До чорноземної смуги належали східні повіти Харківщини, північні повіти Чернігівщини, до степової — Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії. Роз­мір польових наділів безпосередньо залежав від належності місцевості до певної смуги. Так, у повітах Харківської і Чернігівської губерній по­льовий наділ становив: вищий — 4 дес. 1200 кв. саженів, нижчий — 1 дес. У багатоземельній степовій місцевості встановлювався указний наділ (визначений законом, однаковий для всіх маєтків однієї місце­вості. — Авт.) без градації на вищі й нижчі розміри. Указний наділ у різних повітах степових українських губерній коливався від 3 дес. до

303

6 дес. 1200 кв саженів. Проте за відсутності договору з поміщиком у чорноземній смузі положення забороняло останньому відчужувати в се­лян земельний наділ, що перебував у користуванні, якщо він не пере­вищував розміру вищого наділу. В іншому разі поміщику дозволялося відрізати собі зайву частину земельного наділу. Водночас селяни також не мали права вимагати збільшення розміру своїх наділів, якщо в їхньому користуванні перебувала земельна ділянка розміром понад мінімальну норму.

По-іншому регулювалися норми земельного наділу в Катерино­славській, Херсонській і Таврійській губерніях. Тут за відсутності ук­ладеної угоди між поміщиком і селянами вступала в дію указна норма. Проте, згідно зі ст. 22 «Великоросійського положення», поміщики звільнялися від наділення селян землею за указною нормою, якщо після відведення землі в них залишиться менше половини загальної площі угідь. У такому разі землевласник зобов'язаний був виділити селянам таку кількість землі, за якої не менше половини поміщицьких угідь за­лишилося б у його розпорядженні (лише третина в північно-східних повітах Чернігівщини й Харківщини). При цьому в ст. 26 було чітко визначено, що до складу селянського наділу могли надаватися лише придатні для обробітку земельні угіддя. Ліси, якщо вони не перебува­ли в користуванні окремих селянських дворів, не вводилися до мир­ського наділу. Водночас чагарники й земля під ними визнавалися об'єктами землекористування (ст. 29).

Повинності поміщику за наданий польовий наділ селяни мали від­бувати відробітком або сплатою оброку, але поміщик не мав права ви­магати від них переходу з одного виду ренти на інший. У разі незгоди селян виконувати панщину, законодавство дозволяло відмовитися від неї та перейти на грошовий оброк через два роки від моменту ухвален­ня цього положення.

Розмір відробіткової ренти за відведений наділ в українських гу­берніях визначався за такою формулою. За вищий наділ у чорнозем­ній смузі, до яких належала частина повітів Чернігівської і Харків­ської губерній, і за указний — у Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях — одна особа мала відпрацювати на поміщика 40 чоловічих і ЗО жіночих робочих днів. Кількість днів відповідно зменшувалася, якщо розмір наділу був менший за вищий чи указний. Проте розрахунок здійснювався не на принципах пропорційності, а на підставі особливих таблиць, за якими перші дві десятини землі обкладалися майже 75 % панщини, що відроблялася за вищий наділ (ст. 190).

Така сама диспропорція закладалася й при розрахунках душового грошового оброку. У цьому разі для усіх українських територій, що потрапили під дію положення, за кожний вищий чи указний наділ селяни мали сплачувати оброк у розмірі 9 крб. Такий високий розмір оброку ставав ще обтяжливішим, зважаючи на нерівномірність його розверстки в тому разі, коли селяни отримували менший проти вищого наділ.

304

Отже, положення заклало юридичні норми, які апріорі мали не­справедливий характер. За вказаної розверстки відробіткової й гро­шової рент за наданий польовий наділ поміщик мав абсолютну заці­кавленість у виділенні селянам землі в розмірах, менших за передба­чені положенням вищі норми. Адже перша десятина наділу обклада­лася половиною душового оброку, друга — чвертю і лише всі наступ­ні десятини решти оброку до вищого душового наділу обкладалися рівномірно. Звісно, існуюча диспропорція під час розрахунку розмі­ру грошового оброку залежно від розмірів нижчого, вищого, указно­го наділів польової землі не сприяла ініціативності поміщиків щодо виділення селянам максимально допустимих положенням розмірів. Отже, поміщики відробітком чи оброком, а потім викупом землі по­вернули не лише вартість землі, а й отримали прибуток від її прода­жу та викуп за особисту працю селянина. Цілком слушним є твер­дження доревлюційного дослідника А. Леонтьева про те, що поміщи­ки фактично отримали викуп від селян лише за оплату перших двох десятин землі.

Земельна складова «Великоросійського положення» обмежувала права селян і на іншому напрямі. Так, ст. 120 зобов'язувала селян упродовж перших дев'яти років «тримати у своєму користуванні за встановлені на користь поміщика повинності відведену їм мирську землю». Селянам заборонялося відмовлятися від польового наділу і в тому разі, якщо власні садиби ними викуплені. Такі дії дозволялося здійснювати після закінчення дев'ятирічного терміну. Стаття 134 вка­зує: «Та частина мирської землі, від якої суспільство відмовиться на­завжди, вилучається із селянського наділу і приєднується одразу і на­завжди до поміщицьких угідь». Поміщик долучав до своєї власності також ту частину землі, від якої відмовлялася за добровільною з ним угодою селянська громада, у разі дарунку землевласником 1/4 вищого у чорноземній чи указного наділу в степовій смузі, у розрахунку на од­ну ревізьку душу (ст. 123). Дії поміщиків за такою формулою були прогнозованими, адже вони усвідомлювали селянський острах перед обтяжливими і не надто зрозумілими викупними платежами. Відтак, за відсутності досвіду здійснення торговельних операцій з нерухоміс­тю в умовах кріпацтва, не було клопоту переконати селянську громаду в необхідності прийняти «подарунок» із рук поміщика. З укладанням договору громада назавжди втрачала право користування значною часткою польової землі.

Отже, виділення наділу селянам у користування, а також сплата грошових повинностей чи відробіткової ренти здійснювалися п при­мусовому режимі.

Закон допускав певні винятки. Впродовж дев'ятирічного терміну громаді або домовласнику, за домовленістю з поміщиком, дозволялося відмовитися від землекористування. При цьому існували специфічні особливі умови, на яких відбувалася відмова, як для громадського, так і для спадкового подвірного землекористування. Домовласники укра­їнських степових губерній, де характерним було подвірне користування,

20 - 850

305

могли припинити обробіток частини польової землі й повернути її гро­маді лише тоді, коли іншу частину, що дорівнює не менше двох душо­вих наділів указного розміру, вони придбають у власність за угодою з поміщиком як її власником (ст. 126).

Селянські громади спільно і кожен селянин-домовласник окремо, доки він перебував у складі миру, мали право на купівлю переданої їм у постійне користування садибної осілості. На відміну від надільної польової землі, її дозволялося набувати з власної ініціативи селянина чи миру, без отримання згоди поміщика. Викуп садиби громадою доз­волялося здійснювати в повному складі одномоментно, якщо все село мало одну спільну осілість, або окремо кожним домовласником на тих самих підставах (ст. 149-151,157).

«Власність на землю» як правову категорію не було розглянуто в усіх трьох «Місцевих положеннях», призначених для українських губерній. Законодавець застосував іншу дефініцію, а саме: «спадкове користу­вання», уживаючи її як термін для характеристики природи селян­ського землеволодіння до моменту переходу на викуп. Без сумніву, під впливом губернських проектів положень про покращення побуту по­міщицьких селян, «Положення для великоросійських губерній» зафік­сувало громадську форму землеволодіння в окремих повітах Харків­щини й Чернігівщини. У Новоросійських губерніях головний комітет із селянських справ відмовився від упровадження лише громадського землеволодіння, надавши можливість закріпитися й іншому типу, що здавна склався на українських етнічних територіях, — подвірно-спадко­вому. Залишаючи чинними обидві форми, головний комітет на своєму засіданні керувався такими міркуваннями: «Можна допустити, що значне тяжіння малоросіян, які становлять панівне в Новоросії плем'я, до сі­мейного користування землею і до приватної власності, зрештою, усуне в Новоросійському краї громадське користування, однак не варто приско­рювати цей природний шлях штучним нищенням громадського устрою».

Ця думка знайшла відображення в нормах «Великоросійського по­ложення». Стаття 19 досить толерантно поставилася до обох форм землеволодіння, рекомендувавши їх до вжитку на Катеринославщині, Херсонщині, Таврії. Остаточний вибір типу господарювання на своїй території мала здійснити сільська громада під час підписання з помі­щиком уставної грамоти. Саме громаді, а точніше, сходу — її представ­ницькому органу — надавалося право запроваджувати громадське користування з круговою порукою чи розділяти наділ на спадкові подвірні ділянки.

Текст положення, однак, не подає однозначного тлумачення по­няття «громадське землеволодіння». В ньому вживаються, на перший погляд, тотожні поняття «мирське володіння» і «володіння громад­ське», відмінність між яким виявляється лише за глибшого вивчення законодавчого акта.

Примітка до ст. 113 визнає громадське користування таким, «при якому землі за присудом миру переділяються чи розподіляються між селянами: по душах, тяглах чи іншим способом; а повинності, покладені

306

на землю, відбуваються круговою порукою». Закон виокремлює три ознаки, характерні як громадському землекористуванню, так і громад­ському землеволодінню, а саме: 1) існування переділів; 2) розподіл землі на однакові ділянки; 3) кругова порука. Щоправда, наявну практику переділів землі положення намагалося значно звузити, запровадивши норму про можливість переділу лише за рішенням 2/3 домовласників.

Отже, «Великоросійське положення» запроваджувало громадське землекористування на всіх обширах Російської імперії, зокрема й у частині північних повітів Чернігівщини і східних повітів Харківщини. Водночас у степових українських губерніях узаконювалася норма про право сільської громади на бажання 2/3 домовласників ліквіду­вати громадське користування, замінивши його на подвірне. Натомість, громаді дозволялося розділити землю на подвірні ділянки з передан-ням селянам у спадкове користування. Щоправда, бажання громади залежало від згоди поміщика, принаймні на перехідний тимчасово­зобов'язаний період. Розуміючи конфліктність ситуації, закон ішов на поступки поміщику — зберігав кругову поруку при сплаті йому повинностей, зокрема і в умовах спадкового користування (ст. 115).

Положення надавало громаді можливість звести спадкові подвірні ділянки до одного місця розташування. Визначаючи порядок спадко­вого користування, законодавець розрізняв два його види: подвірне й ділянкове. Авторитетний дослідник селянського права А. Леонтьев, проаналізувавши та зіставивши низку статей 5-го розділу «Великоро­сійського положення» «Про забезпечення справного відбування по­винностей», провів чіткий переділ між подвірною й ділянковою формами спадкового користування. Подвірною він визнавав — не зведене до одних місць через смужне користування землею. Ділянковою називав користу­вання окремими ділянками, зведеними до одного поля. В обох випадках, громадському користуванню, а після укладання викупного договору — громадському землеволодінню, протиставляється не індивідуальне, особисте чи приватне, а сімейне (подвірне), подане домовласником як главою сім'ї чи двору. Відтак, у «Маніфесті про дарування кріпакам прав стану вільних сільських обивателів», «Загальному положенні про селян» та «Положенні про викуп» ідеться про приватну й особисту власність на землю. Натомість у «Місцевих положеннях» використо­вується термін «сімейне володіння». На відсутність фіксованого ста­тусу земельного власника в умовах подвірного чи ділянкового спадко­вого користування вказує ст. 262 «Великоросійського положення» про поземельний устрій селян, якою дозволялося замість неплатоспро­можного господаря призначати іншого члена родини. Мабуть, закон не вважав домовласника суб'єктом права приватної власності, а ставився до нього як до представника двору, старшого в родині й не більше.

«Великоросійське положення» й «Малоросійське положення», не маючи істотної структурної різниці, мали певні відмінності за змістом. Вони передбачали:

1. Приписами «Малоросійського положення» місцевим органам управління селянами надавалася певна свобода вибору при застосу-

20*

307

ванні в маєтках одного чи іншого положення. В окремих маєтках Харківської й Чернігівської губерній, правовідносини в яких регулю­валися «Малоросійським положенням», за рішенням губернського присутствія із селянських справ дозволялося застосовувати «Велико­російське положення».

2. Установлювалися нижчі та вищі розміри душових наділів для визначення загальної земельної площі, що відводилася в постійне користування сільської громади (ст. 10). Нижчий наділ становив поло­вину від розміру вищого, тоді як пропорція за «Великоросійським положенням» відповідала співвідношенню 1 : 3.

3. З метою визначення норм наділів сільських громад у розрахун­ку на одну ревізьку душу садибної й польової землі «Великоросійське положення» поділяло степові українські губернії на 7 місцевостей, а частину Харківської — на 4, «Малоросійське положення» — Полтав­ську, Чернігівську й Харківську відповідно на 2, 3 і 4. Компактне про­живання населення, вища питома вага його, подібна характеристика ґрунтів за якістю дали підстави законодавцю кількісно зменшити перелік окремих місцевостей для частини Харківської й Полтавської губерній. Розміри наділів розподілялися так:

• Полтавська губернія: вищий наділ для першої місцевості стано­вив 2,75 дес; для другої — 3,5 дес;

• Чернігівська губернія: для першої місцевості — 2,75 дес; для дру­гої — 4; для третьої — 4,5 дес;

• Харківська губернія: для першої місцевості — 3 дес; для другої — 3,54; для третьої — 4; для четвертої — 4,5 дес.

Нижню шкалу наділу легко вирахувати, якщо відомо, що він ста­новив половину вищого наділу.

4. З огляду на існування в цій місцевості не громадської, як у ве­ликоросійських губерніях, а подвірної чи сімейної системи землеко­ристування, то й наділення селян землею відбувалося не за кількістю ревізьких душ, а за рівнем забезпечення селян робочою худобою. Стат­тею 37 зазначалося, що сімейна ділянка складалася з однієї садиби чи садиби разом із польовим наділом.

5. Порядок обрахування розмірів наділів у Полтавській, Черні­гівській і частині Харківської губерній також мав свою специфіку. За основу брався наділ піших селян, тобто тих хліборобів, які оброб­ляли землю без допомоги тяглової сили — худоби (тяглі селяни). Вони були найкраще забезпечені землею, їхні сімейні ділянки сяга­ли 25-50 дес. землі й більше. Піші, що становили більшість селян, користувалися ділянками розміром від 4 до 7 дес. землі в різних міс­цевостях. Кожній родині залишався в користування вищий піший наділ, установлений для певної місцевості, який називався «корінним».

6. Положення вперше визначило порядок спадкування сімейних ділянок, що перебували в потомственному користуванні. У ст. 93 за­значалося: «Порядок спадкування сімейних ділянок і порядок сімей­них розділів визначаються місцевими звичаями». Відмовившись від намірів регулювати відносини спадкування землеволодіння в малоро-

308

сійських губерніях, царський уряд продемонстрував певну толерант­ність у надто чутливій сфері суспільних відносин. Оскільки готові правові норми із зрозумілих причин у російському законодавстві не відклалися, влада не стала рецептувати великоросійські норми на спе­цифічний український правовий ґрунт.

Правила спадкування нерухомого майна, а саме селянських наділів, узаконювалися ст. 94-97 «Малоросійського положення». Згідно з їхніми приписами, домовласнику за життя дозволялося передавати сімейну ді­лянку своєму нащадку. За відсутності спадкоємців по прямій лінії до­мовласник міг за заповітом передати ділянку усиновленому (приймаку), який за місцевим звичаєвим правом міг бути як родичем, так і сторон­ньою особою. Поділ ділянок не заборонявся, проте їх частини не могли бути меншими половини встановленого в місцевості корінного наділу.

Проект «Місцевого положення про поземельний устрій селян, по­селених на поміщицьких землях у губерніях Київській, Волинській та Подільській» підготував відомий фахівець земельних відносин Ю. Са­марій, доповідь якого, оприлюднена в грудні 1860 р., узято за основу «Місцевого положення для правобережних українських губерній». Цей документ також мав низку особливостей, відмінних від «Велико­російського положення»:

1. Позаяк «Положення про поземельний устрій поміщицьких се­лян правобережних українських губерній» ґрунтувалося на основі ін­вентарів із незмінністю й недоторканністю мирської землі, яка за ре­формою мала перейти в постійне користування тимчасовозобов'яза­них селян кожної громади, то в разі зменшення обсягів площі такої землі за минулі роки селянам протягом шести років дозволялося звер­нутися до мирового посередника з клопотанням про її повернення в попередніх розмірах. Остаточне розв'язання спірного питання покла­далося на губернське присутствіє із селянських справ.

2. Мирська земля поділялася на корінний і додатковий наділи. Корінним визнавався такий розмір наділу, що складався із сукупності подвірних ділянок усіх дворів у розмірі пішої ділянки, яка розрахову­валася окремо для кожної громади. Решта землі, а саме та, що пере­бувала в подвірному користуванні сімей, але була надлишковою проти встановлених розмірів пішого наділу, становила додатковий наділ.

3. Положення узаконювало форму землекористування, яка скла­лася на основі інвентарних положень. Подвірні ділянки, незалежно від розміру й належності до складу корінного наділу повністю чи частково, сукупно із частиною додаткового, залишалися в спадковому користу­ванні родини. Втручання громади чи поміщика в право розпорядження цими землями не допускалося. У цьому разі кожен домовласник окре­мо відповідав перед поміщиком за справну сплату повинностей. Решта земель, поза складом подвірних ділянок, перебувала у володінні нсісї громади, яка надавала право розпорядження землею на власний розсуд.

4. Як і у «Великоросійському положенні», вихід домовласника з родиною зі складу громади передбачав повернення наділу в її розпо­рядження. Подвірна земельна ділянка поверталася громаді на особливих

309

умовах, визначених ст. 90, яка, проте, на своєму сході мала таку ділян­ку корінного наділу передати безпосередньо в спадкове користування, надаючи перевагу малоземельній чи безземельній родині із членів гро­мади. Лише надлишок корінного наділу вільної ділянки дозволялося залишати в громадському користуванні.

Запроваджувалися обмеження на утримання одним домовласником понад двох садиб чи двох піших ділянок у складі корінного наділу.

5. На відміну від «Великоросійського положення», відробітки на території правобережних губерній мали здійснювати лише чоловіки. Експлуатація жіночої праці заборонялася.

Чинне в першій половині XIX ст. законодавство не забороняло, але й не заохочувало вихід селян із кріпосної залежності. Відсутність чіт­ких правових норм, які б регламентували процедуру виходу на волю різних категорій селянства із земельним наділом, відкривали шлях до зловживання землевласників. Указом від 12 грудня 1801 р. Олександр І дозволив «людям усіх станів набувати землю купівлею у власність». З цього моменту право на земельну власність отримували не лише дво­ряни, а й купці, міщани, казенні селяни. Про кріпаків не йшлося (Повн. зібр. зак., 1830. - № 20075).

Оскільки правозастосовна практика закону свідчила про викорис­тання різних шляхів набуття нерухомої власності, зокрема й сумнівни­ми методами, на припинення незаконних операцій із землею був спря­мований Указ від 24 квітня 1802 р. Його приписами заборонялося оформляти договори купівлі-продажу обмеженим у дієздатності осо­бам. Серед станових категорій — поміщицьким селянам (Повн. зібр. зак., 1830. - № 20244).

У лютому 1803 р. імператор підписав Указ «Про вільних хліборо­бів», що мав офіційну назву «Про звільнення поміщиками своїх селян на волю з укладанням умов на двосторонній згоді базованих». На під­ставі цього указу кріпосні й дворові селяни могли отримати особисту свободу, щоправда, перехід на становище сільських обивателів супро­воджувався низкою умов і грошових виплат, факт виконання яких встановлювався особисто землевласником.

Нормативний акт «Про вільних хліборобів» давав можливість се­лянам як поміщицьким, так і дворовим придбавати землю на праві власності. Викуплена ділянка ставала об'єктом цивільно-правових від­носин, її дозволялося продавати, передавати в заставу чи у спадок, дарувати, подрібнювати до розміру не менше 8 дес. Узаконювалося право вільних хліборобів прирощувати власні земельні ділянки не лише в межах села чи повіту, а й купувати та переселятися в інші губернії. Переселення здійснювалося з дозволу казенної палати, у віданні якої перебували всі категорії податного населення.

Очікуваної широкої й повсюдної практичної імплементації закону не сталося. Упродовж 59 років його чинності ним скористалося усього 111 829 осіб чоловічої статі (ревізьких душ). До вільних хліборобів потрапили й кріпаки з українських губерній. За приписами закону від 20 лютого 1803 р. поміщицької залежності позбулися 242 особи

310

з Катеринославщини, 441 — з Київщини, 193 — з Полтавщини, 130 — з Херсонщини, 221 — 3 Чернігівщини і 9457 — з Харківщини.

«Звід законів Російської імперії» 1832 р. містить 15 томів чинного законодавства. Звід систематизований за галузями права. У девятому томі вміщені закони про стани, зокрема здійснюється забезпечення правового статусу окремих суспільних верств, що проживали на тери­торії України (малоросійських козаків, чиншовиків, татарських і ні­мецьких поселян тощо). Крім того, до десятого тому другого видання «Зводу...» (1842) були включені 53 статті, чинні лише в Чернігівській і Полтавській губерніях, що регулювали переважно шлюбно-сімейні й спадкові відносини. У решти українських губерній чинними залиша­лося загальноросійське законодавство.