§ 5. Джерела права

У нормативних джерелах з цивільного і кримінального прав у різ­них частинах України до 40-х років XIX ст. зберігалися відмінності. У Слобідській і Південній частині України джерелом права було за-гальноросійське законодавство. На Лівобережній і Правобережній Україні діяло місцеве законодавство, яке мало силу в цих місцевос­тях ще до приєднання цих територій до Росії. В офіційних норматив­них документах Російської держави дуже часто використовується термін «малоросійське право» як умовна назва комплексу правових джерел Лівобережної України (Гетьманщини). Здебільшого він ви­користовувався в множині («малоросійські права») і саме так закріп­лені в назві відомих кодифікаційних праць цього періоду: «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Суд і розправа в правах ма­лоросійських», книга «Статут і інші права малоросійські», «Зібрання малоросійських прав». Своїм змістом поняття малоросійських прав на лівобережних губерніях охоплювало насамперед норми Литов­ського статуту, магдебурзького права, що зберігали свою чинність на українських землях, а також козацького звичаєвого права, яке сфор­мувалося на основі козацьких звичаїв, рішень і вироків козацьких судів і поточного законодавства Гетьманщини. На Правобережній Україні, крім норм Литовського статуту, магдебурзького права і козацького звичаєвого права, під ними розуміли також деякі нормативні акти польських сеймів, видані в період перебування цієї території в складі Польщі й відомі під назвою «конституції», а також деякі королівські укази. Норми литовсько-польського законодавства не були впоряд­ковані, систематизовані, зберігалися в надзвичайно застарілих видан­нях латинською і польською мовами. Ці ознаки ускладнювали застосу­вання їх і звужували розбіжність судової практики. Перебуваючи

281

в такому стані, вони діяли на підставі царських указів наприкінці XVIII ст. про поновлення на цих територіях попереднього управління й судоустрою і про збереження за цими територіями особливих прав.

Неодноразово заявляючи про збереження і навіть підтверджуючи дію деяких норм місцевого права, царський уряд водночас починає процес звуження застосування джерел місцевого права в лівобереж­них і правобережних губерніях України й поширення загальноімпер-ського законодавства та створення спеціальних для цих губерній норм цивільного і кримінального прав. У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація націо­нальної правової системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство, джерелом якого був закон, що вихо­див від верховної (царської) влади Російської імперії. В «Основних за­конах Російської імперії» від 1802 р. зазначалося: «Імперія Російська управляється на твердій основі позитивних законів, установ і статутів, що виходять від самодержавної влади». Суддям заборонялося обґрун­товувати свої постанови звичаєм. Робився виняток лише в застосуванні місцевих правових звичаїв, якщо це було передбачено, а саме стосовно чужородців і селян. Тому тільки в деяких українських губерніях збе­реглися окремі норми права України, визнані й закріплені у законах Російської імперії.

У 40-х роках XIX ст. майже втратили свою силу норми звичаєвого пра­ва. Лише сільські громадські суди (копні, «судні ради») розглядали незначні справи, керуючись нормами звичаєвого права. Втратило роль основного джерела права в козацьких громадах, крім місць дислокації козацьких військ, козацьке право. На пропозицію П. Рум'янцева на ко­зацькі загони було поширене російське військове право. 20 грудня 1768 р. виданий іменний указ Малоросійській колегії, згідно з яким козацькі війська, які підпорядковувалися цій колегії як поселяни, судилися в земських судах на рівні з іншими малоросіянами «по точной силе ма-лоросийских прав и статутов», а по військовій службі мали керуватися і «судимы были независимо от оных по содержанию воєнного нашего Устава и военного артикула». Це фактично розв'язало генерал-губер­натору П. Рум'янцеву руки щодо військової дисципліни (так, у 1768 р. він наказав, щоб тих козаків, які не підкорялися своїм командирам, сікли різками, а впертіших — позбавляли козацького стану й реєстру­вали як селян). Водночас це позбавило козаків ще одного стародавнього права, коли козака міг судити лише суд рівних (тобто козаків) за свої­ми власними законами. Поступово в результаті адаптації населення України до загальноросійського суспільного ладу суттєво трансфор­мується становий статус козацтва, а разом із ним повністю змінюється козацьке право. Воно все більше стає системою норм та інститутів, яка визначала правовий статус козацтва як особисто вільних людей, близьких за правами й обов'язками до міщан і державних селян.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губерн­ського поділу й утворення міських дум фактично призупинилася дія магдебурзького права. В період правління Павла І дія магдебурзького

282

права на Лівобережній Україні частково поновилася, проте в лютому 1831 р. комітет міністрів Російської імперії, розглянувши доповідну записку М. Сперанського, прийняв положення, затверджене імперато­ром, за яким вирішення спірних справ між обивателями малоросій­ських міст проводили не за магдебурзьким правом, а керуючись норма­ми Литовського статуту й загальними російськими законами. У своїй доповідній записці М. Сперанський пояснював таке рішення тим, що наявні переклади магдебурзького права на (як він писав) «малоросий-ском наречии», зроблені з різних польських джерел (праці Б. Троїць­кого, П. Щербича, П. Кушевича, М. Яскера), і тому вони не відповіда­ють одне одному, та й переклади зроблені, на його думку, «не столько настоящему времени неприличные, но даже странные, а некоторые из них, можно сказать, нелепые». Інші, які можуть бути корисними, є в Литовських статутах або в загальних російських законах і можуть бу­ти включені в Звід усього провінційного законодавства. Спираючись на цю думку, було прийнято рішення про скасування в Малоросії дії магдебурзького права. Ще кілька років потому магдебурзьке право проіснувало в Києві, але окремим указом 1834 р. воно було скасоване.

До 40-х років XIX ст. у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст. (наприклад, Литовські статути в різних редакціях), а у сфе­рі публічного права керувалися винятково російським законодав­ством. Проте поступово у сфері приватного права також обмежується застосування джерел місцевого права й розширюється застосування царського законодавства. Так, 27 січня 1821 р. був виданий указ, згід­но з яким під час вирішення кримінальних і слідчих справ у губерні­ях, які приєднані від Польщі, застосування Литовського статуту та польських законів допускалося лише в тому разі, якщо в загальноро-сійському законодавстві не було відповідних норм. Це положення підтверджено указом від 25 червня 1832 р., за виконанням якого на­глядали губернатори під час затвердження вироків і сенат під час ре­візії цих справ.

З 1 січня 1835 р. в трьох українських губерніях — Новоросійській, Слобідсько-Українській і Таврійській — набуває чинності «Звід зако­нів Російської імперії». У 1839 р. з'явилося нове законодавче джерело цивільного й кримінального прав, призначене для застосування в сіль­ських судах державних селян (селянських і волосних розправах) — сільський судовий статут, у якому були вміщені норми феодального цивільного, кримінального й процесуального права.

У 1840-1843 рр. у лівобережних і правобережних губерніях Укра­їни набув чинності «Звід законів Російської імперії» і відповідно ска­совано застосування норм Литовського статуту. 28 червня 1840 р. ім­ператор Микола І підписав указ «О распространении силы и действия российских гражданских законов на все западные, возвращенные от Польши области». В передмові указу пояснювалося, що Його мста по­лягає в збереженні безпеки й власності «наших подданых», в уніфіка­ції права завдяки поширенню російських законів на одвічні російські

283

землі як з огляду на їхнє походження, так і звичаї та звички їхніх меш­канців. На цій підставі віднині в Київській, Подільській та Волинській губерніях «всякое действие Статута или дополнение к оному издан­ных сеймовых конституций и иных постановлений прекратить, заме­нив их общими российскими узаконенными и наблюдая как в реше­нии дел по существу оных, так и в образе и формах производства оных и разделении между присуственными местами тот самый порядок, ко­торый учрежден для прочих внутренних областей империи». У спра­вах про спадок, поділ маєтків, про виділення посолу тощо, усього 9 пунктів Литовського статуту відразу замінюються російськими зако­нами з часу отримання цього указу. Всі справи як у відносинах з адмі­ністрацією, так і в судовій частині, не виключаючи також справ дво­рянських депутатських зборів і предводителів дворянства, проводити російською мовою. Усі акти й документи мають бути російською мо­вою за правилами і зразками, які в загальному «Зводі законів Росій­ської імперії» встановлені.

Остаточне запровадження загальноросійського законодавства на Лівобережжі (Полтавська й Чернігівська губернії), але із збереженням дії окремих норм Литовського статуту, які було включено до загально-російського «Зводу законів...» другої редакції, відбулося згідно з ука­зом від 4 березня 1843 р. «О введении в губерниях Черниговской и Полтавской общих о судопроизводстве постановлений империи». Включення до «Звода законів Російської імперії» другої редакції особ­ливих до застосування лише в Полтавській і Чернігівській губерніях положень, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, пояснювалося характерною ознакою внутрішньої політики самодержавства, що про­являлася в побудові системи законодавства з наданням у деяких ви­падках особливого правового статусу певній території чи окремій гру­пі населення, не відходячи в цілому від загальної спрямованості внут­рішньої політики на централізацію й уніфікацію права, а також існу­вання на цій території в минулому Гетьманщини як колиски україн­ської державності та специфіці соціальної структури населення (зок­рема, велика кількість козаків, що становили майже третину загальної кількості жителів у Полтавській і Чернігівській губерніях у середині XIX ст.).

У 1846 р. набуло чинності Уложения про покарання кримінальні й виправні, які, порівнюючи з нормами, уміщеними у «Зводі законів...», розширювало сферу застосування кримінального права й збільшувало каральну політику царизму.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. на території України набувають чинності джерела загальноімперського законодавства, що призводить до майже повної ліквідації самобутнього українського пра­ва. Остаточне скасування місцевого права в 40-х роках XIX ст. стало логічним завершення процесу ліквідації політичної автономії України, який був розпочатий у другій половині XVIII ст. Важливими чинника­ми, що вплинули на зазначений процес, було лояльне ставлення пере­важної більшості верхівки українського суспільства до позбавлення

284

України місцевого права, «розпорошеність» і невпорядкованість джерел права України, що призводило до ускладнень у разі їх практичного застосування, а також невідповідність окремих положень Литовського статуту процесу зародження капіталістичних відносин в Україні в пер­шій половині XIX ст.