§ 2. Джерела права

Більшість жителів і навіть науковців сучасної незалежної України не розуміють, що Київська Русь і Україна — поняття тотожні, що так звана «давньоруська народність», яка проживала на території Київ­ської Русі, є суто давньоукраїнською народністю. Проте в дореволю­ційній, радянській і сучасній історіографії поняття «давньоруська на­родність» ототожнюється з гілкою спільного для українців, білорусів і росіян народу². Такої ж думки дотримується й чимало українських дослідників. Так, наприклад, у сучасних підручниках і навчальних по­сібниках з історії держави і права України зазначається, що етнічна консолідація східних слов'ян привела до утворення давньоруської

¹ Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. О. Шевчен­ ка. - К.: Олан, 2001. - С. 19.

² Хачатуров Р. Л. Становление права (На материале Киевской Руси). — Изд-во Тбилисского ун-та, 1988. — С. 204; История государства и права Украинской ССР. - К.: Наук, думка, 1987. - Т. 1. - С. 75.

31

народності¹, що східнослов'янські племена «становили певну етнічну і культурну спільність»² тощо.

У російській і частково в українській історіографи державу Київ­ська Русь і нині вважають «колискою трьох братніх народів», і україн­ці нібито до неї не причетні.

Теорія спільної давньоруської народності була вироблена й упро­ваджена в роки правління Катерини II для того, щоб ідеологічно об­ґрунтувати приєднання України до Росії та виправдати закріпачення українців наприкінці XVIII ст. Теорія єдиної давньоруської народнос­ті була надзвичайно популярною в роки існування СРСР. Дослідники держави і права Київської Русі прагнули довести, що в давньорусько­го народу існувала єдина літературна мова, якою були написані лі­тописи й створені закони; що нею розмовляло давньоруське населен­ня; нею нібито здійснювалося державне управління; що давньорусь­кий народ виробив єдині звичаї і традиції, які трансформувалися в юридичні норми; що верхівка давньоруського суспільства етнічно не відрізнялася від давньоруського народу; що існувала єдина давньо­руська свідомість, яка була домінуючою в середовищі східних слов'ян.

Зазначені твердження не мають ніякого наукового підґрунтя. Відо­мий український історик М. Грушевський обґрунтував ідею, що дер­жава, право й культура Київської Русі були створені українською народністю, що Володимиро-Суздальське й Московське князівства виникли завдяки зусиллям великої російської народності, розвивали­ся на власному ґрунті й не були спадкоємцями або наступниками Ки­ївської держави.

В історико-правовій літературі радянської доби всі слов'янські на­роди поділяли на три групи: східні слов'яни (росіяни, білоруси, укра­їнці), західні (поляки, чехи, словаки) та південно-західні (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці). У зарубіжній слов'янській історіографії слов'ян поділяють на дві групи: північну (поляки, чехи, білоруси і росіяни) та південну (українці, болгари, сло­ваки, словенці, серби, хорвати, македонці, чорногорці). Усі південні слов'яни вважають своєю прабатьківщиною Україну, з якої вони вийшли в раннє середньовіччя. У мовному, культурному, антрополо­гічному й генетичному питаннях усі південні слов'яни надзвичайно близькі.

Теорія єдиної давньоруської народності зазнає краху, якщо здійс­нити порівняння в культурному, антропологічному або генетичному питаннях українців і росіян. Так, наприклад, досягнення сучасної ан­тропології і генетики дають підстави стверджувати, що між українцями й росіянами відсутня будь-яка антропологічна і генетична спорідне­ність. Відомий сучасний російський антрополог, головний науковий

¹ Історія держави і права України / За ред. акад. В. Я. Тація і проф. А. Й. Рогожина. — К.: Видавничий дім, 2000. — Т. 1. — С 45.

² Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. - Львів: Світ, 1996. - С. 18.

32

співробітник Науково-дослідного інституту антропології і Музею ан­тропології Московського державного університету Тетяна Алексеева, проводячи в 90-і роки XX ст. антропологічні дослідження методом аплікаційної зйомки, створила узагальнені портрети великоросів із різних регіонів Росії. Вона встановила, що росіяни як етнос виникли в результаті кровозмішення північно-східних слов'ян із місцевими угро-фінськими племенами. Антропологічний тип росіян змінюється із за­ходу на схід: на сході в слов'янського населення існують риси, які при­таманні не європейському, а фінно-угорському населенню, зокрема мордві, мері, весі, ерзю та ін.¹.

У Київській Русі не існувало ні єдиної мови, ні єдиних традицій, звичаїв, культури тощо. Старослов'янська мова, яка нині відома як церковнослов'янська, була мовою, спеціально створеною на базі діа­лектів південної групи слов'янських мов, до яких тепер належать серб­ська, болгарська й македонська мови, для перекладу християнської літератури. Творцями старослов'янської мови (церковнослов'янської) були відомі просвітники Кирило і Мефодій. Вона стала офіційною літературною мовою Київської Русі. Місцеве населення розмовляло зовсім іншою мовою, хоча добре розуміло й старослов'янську. Коли писалися літературні або юридичні твори, то місцеві автори привносили до старослов'янської мови звичні для них слова місцевої розмовної мови.

На думку деяких дослідників, у результаті змішування старосло­в'янської і місцевої мов й виникла церковнослов'янська, яка існувала як літературна мова аж до XVII ст.². Церковнослов'янською мовою во­лоділо досить вузьке коло осіб, тому вона не могла бути мовою консо­лідації всього населення Київської Русі.

В Україні церковнослов'янську мову поступово перестали застосо­вувати наприкінці XVI ст. її замінила давньоукраїнська мова, у якій усе частіше з'являються вкраплення живої народної розмовної мови. Український дослідник Н. Яковенко переконливо довів, що хоча літе­ратурна давньоукраїнська мова XVII-XVIII ст. докорінно не відрізня­лася від церковнослов'янської мови³, проте під тиском петербурзького синоду часів Петра І нею було заборонено друкувати книги.

Російська мова формувалася в тісному зв'язку з мовами угро-фін-ських народів. На відміну від літературної мови, вона є досить убогою й нестача лексикону компенсується нецензурною лексикою. У той же час українська мова в будь-якому селі, не зачепленому русифікацією, дивує своїм багатством і красою. Стан народної мови відображає на­родний побут, звичаї, усю культуру, уключаючи й правову культуру.

Пращури українців — жителі трипільської культури, Скіфії — ура­жають наших сучасників своєю матеріальною й духовною культурою.

¹ Известия. — 2007. — 13 марта.

² Речкалов А. Кто ты Русь: первые времена и первых князей вспоминая. — К.: Книга, 2007. - С. 22.

³ Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодернової Украї­ ни. — К.: Критика, 2005.

3-850

33

У радянську добу дослідники більше популяризували місця стоянок неандертальців, ніж трипільців і скіфів. Адже неупереджений дослід­ник досить легко може простежити тісний зв'язок і спадковість між матеріальною й духовною культурою трипільців, скіфів-орачів та українців. Із давньогрецьких джерел (Геродот) відомо, що на території України всі назви великих рік походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон. Скіфи на похованнях своїх славетних осіб насипали могили — те ж саме робили й українці на тій же терито­рії. Тобто за топономікою поховань ми можемо зробити висновок, що скіфи й українці належать до однієї і тієї ж культури, що вони мали один і той же звичай. Скіфія (Україна) була відома греко-римській ци­вілізації протягом декількох століть. Як тільки грецька й римська ци­вілізації зникли, то зникли скіфи й Скіфія і раптово з'явилися слов'яни. Отже, можна стверджувати, що слов'яни — це ті ж скіфи, той самий народ. Насправді щезли не скіфи, не Скіфія, а щезла давня гре-ко-римська цивілізація, яка знала Україну під назвою Скіфія.

З появою в VII ст. арабської цивілізації з'явилися письмові джере­ла, у яких згадується про існування трьох державних об'єднань у схід­них слов'ян: Куявії, Артанії та Славії. На думку відомого дослідника історії Київської Русі академіка Б. Рибакова, зазначені об'єднання ви­никли наприкінці VIII — на початку IX ст.¹. Дослідники ототожнюють Куявію з Києвом, а Славію — з територією ільменських слов'ян. Що ж стосується Артанії, то її територія до останнього часу не була встанов­лена². Проте найновіші дослідження українських учених дають усі під­стави стверджувати, що Артанія була розташована в Північно-Захід­ній Україні, на Волині. Столицею Артанії було місто Суренж (Соняч­не місто). Нині на частині його території знаходиться місто Рівне. Су­ренж був столицею Артанії з 250 по 832 р. Навколо нього були розта­шовані міста-форпости: Костопіль, Гоща, Острог, Шумськ, Кременець, Броди, Берестечко, Ківерці та ін. Дослідникам стали відомі імена всіх 97 великих князів Суренжа³.

Аналіз різноманітних джерел дає підстави стверджувати, що у 859 р. виникло могутнє державне об'єднання Куявії з Артанією, яке, очевидно, поширювало свою владу на Славію (ільменські словени, чудь, мерь, вісь тощо). Можна припустити, що Славія не мала свого центру, навколо якого могли бути об'єднані інші племена, адже Новго­род виник лише у 20-30-і роки X ст. Отже, перед появою варягів у східних слов'ян існували державні об'єднання, які, можливо, перебува­ли в конфедеративному або військовому союзі. Славія, згідно з літопи­сами, досить часто воювала з варягами. Згідно з Лаврентіївським лі­тописом, ільменські словени, кривичі та чудь, завдавши поразки варягам,

¹ Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII ст. — М: На­ ука, 1982. - С. 282.

² Новосельцев А. П. Древнерусское государство и его международное зна­ чение. - М., 1995. - С. 408-417.

³ Дем'янчук Богдан. Сонце, яке ще має зійти // Україна Молода. — 2006. — ЗО березня.

34

не змогли порозумітися між собою й вирішили запросити на князю­вання сторонню особу. Обговорювалися представники полян, хозар і варягів. Як не дивно, але було запрошено представника варягів — Рюрика для того, щоб він правив «по ряду, по праву»¹. Отже, варягів запросили не з Куявії чи Артанії, а із Славії, щоб вони навели там порядок. Тобто племена полян, волинян, бужан, тиверців, дулебів, уличів, сіверян, які пізніше злилися й утворили український етнос, не мали спільного із запрошенням варягів. Пращури українців вели свої справи й захищали себе самостійно й не потребували наведення порядку з боку прийшлих варягів.

Рюрик помер у 879 р., і після нього став правити Олег. У 882 р. він, спустившись по Дніпру, убив Аскольда й Діра, котрі правили в Києві й були, за однією з версій, прямими нащадками Кия, а за іншою — варягами, які в 864 р. захопили Київ і стали в ньому правити. Олег прагнув підпорядкувати й інші племенні союзи своїй владі. Цікавим є той факт, що, здійснюючи в 907 р. похід на Константинополь, він мав не лише власну варязьку дружину, а й племінні загони полян, древлян, радимичів, сіверців, в'ятичів, хорватів, тиверців. Із зазначеного можна зробити висновок, що згадані племена були підкорені Олегом. Проте завоювання слов'янських племен затягнулося майже на сто років. Вони чинили відчайдушний опір завойовникам.

Після вбивства древлянами князя Ігоря його дружина Ольга зни­щила племінного князя древлян Мала і всіх старійшин, тобто всю структуру племінної організації древлян. За князювання Володимира Святославича відбулося об'єднання всіх племінних союзів навколо Києва, і в 988 р. він замінив усіх племінних князів намісниками, якими стали його сини. Разом із намісниками з'явився інститут тисяцьких, які очолювали владу на місцях. Отже, формування держави Київська Русь було завершено побудовою централізованої системи управління. З цього часу в літописах слов'ян стали поділяти не за племінною озна­кою (поляни, древляни, сіверці тощо), а за місцем проживання (кияни, чернігівці, галичани). Проте незабаром у Київській Русі почали розви­ватися центробіжні сили, які зруйнували не лише країну, а й не дозво­лили сформуватися єдиній народності. Однією з причин зазначеного був розвиток етнічних особливостей, який відбувався в регіонах, що входили до складу Київської Русі.

Дані археологів, антропологів, етнологів і генетиків підтверджу­ють, що племена (поляни, древляни, волиняни, уличі, тиверці, сіверці, білі хорвати), які мешкали від Прип'яті до Чорного моря і від Карпат до Дніпра, були пращурами українців. Населення зазначених племен розмовляло мовою, близькою до сучасної української мови. Вони ма­ли не тільки єдину мову, а й однакову побутову культуру (житло, одяг, харчі), однакові звичаї, обряди, а з часом і право.

Дреговичі, кривичі та радимичі, які мешкали на території сучасної Білорусії, змішавшись із балтами, стали пращурами білорусів.

¹ Полное собрание русских летописей: Лаврентьевская летопись. — СПб., 1896. - Т. 1. - С. 8-9.

з*

35

А ільменські слов'яни, змішавшись з угро-фінськими племенами, стали пращурами росіян. Це позначилось і на російській мові, у якій існує велика кількість слів угро-фінського походження. Зокрема, такими є назви міст: Москва, Рязань, Вологда, Онєга, Кама, Кострома, В'ятка, Вичегда, Пенза, Суздаль тощо. Можна припустити, що і нині майже половина географічних назв європейської частини Росії за своїм по­ходженням є угро-фінською¹.

Антропологічно, етнографічно й генетично росіяни, білоруси та поляки відносяться до так званого вислянського типу, а українці, серби, болгари, словаки, словенці, хорвати, македонці та чорногорці — до адріатичного, або динарського, типу. Учені стверджують, що українці докорінно відрізняються від росіян у генетичному, антропологічному, мовному, культурно-побутовому та духовному питаннях. Японський науковець Ката Ока, який досконало володіє українською мовою, вивчивши українську культуру, побут, традиції, звичаї та фольклор, з'ясував, що вони є значно давніші від російських і мають багато спіль­них ознак із тими, що існують у багатьох євразійських народів. Зокре­ма, він установив, що в українських обрядах і звичаях, у японському фольклорі, в індійських Ведах спостерігається спільність, притаманна архетипічним уявленням євразійців. Він уважає, що українська куль­тура є центром і коренем східнослов'янської культури². Можна ствер­джувати, що і джерела права Київської Русі були в переважній біль­шості суто українського походження.

Поняття «джерело права» застосовується в літературі в юридично­му (формальному) значенні. Інколи замість цього терміна застосову­ють поняття «форма права», під яким розуміють нормативний харак­тер права. Ми вважаємо, що термін «джерело права» краще розкриває значення правового звичаю, судових прецедентів, нормативних актів.

Основними джерелами права Київської Русі були звичаї, судові прецеденти та закони.

Джерелом звичаєвого права в Київській Русі були насамперед зви­чаї, традиції, побутове й культурне багатство, які домінували у свідо­мості народу. їх використання в повсякденному житті було тісно пов'язане із загальною культурою й духовністю народу. У свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру пра­вових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевне­ним, що треба діяти, виходячи із доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних нормотворчих актів. Звичаєве право є про­дуктом народної правотворчості, перебуває в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних норм.

¹ Лыткин В. И. Финно-угорские заимствования в русском языке // Рус­ ская речь. — 1972. — № 3.

² Богуславська А. Спочатку Київ, а потім Русь // Україна Молода. — 2006. — 15 лютого.

36

Ми поділяємо думку, що «...звичаєве право того або іншого народу формується під впливом об'єктивних умов життя і залежить від при­родних умов, передусім клімату, пейзажу, які впливають на формуван­ня психологічного складу народу, його антропологічних даних»¹.

У Київській Русі IX ст. звичай набув значення неписаної правової норми. У стародавніх письмових пам'ятках застосовувалися різнома­нітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. У «Повісті минулих літ» Нестор Літописець ототожнював поняття «закон» і «звичай». Він зазначав, що слов'янські племена «имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав. Поляне об своих отец обычай имут кроток и тих, ...а древляне живяху зверинь-ским образом... убиваху друг друга... Родимичи и вятичи и север один обычай имяху: живяху в лесе... си же творяху обычаи кривичи и про­чий поганий, не ведуще закона Божия, но творяще сами себе закон»². Цікаво, що літописець зазначав перевагу звичаїв і культури полян над звичаями і побутом інших східнослов'янських племен.

Отже, у літописі поняття «звичай» і «покон» є поняттями тотож­ними. Такими ж тотожними поняттями вони значаться і в договорах X ст. київських князів із Візантією. У цьому немає нічого дивного. Таку ж саму однорідність понять можна побачити в ранньосередньовіч­них правових пам'ятках Західної Європи: «Ьех Заііса», «Ьех КіЬиагіа» («Закон Салічний», «Закон Рипуарський»). Зауважимо, що навіть у ни­нішній англосаксонській правовій системі поняття «право» і «закон» ототожнюються і позначаються терміном «Ьа\¥».

Різниця між поняттями «звичай» і «закон» у Київській Русі фор­мувалася поступово. Звичай відрізняється від закону тим, що його ав­торство і час появи, як правило, невідомі. Звичай виражає правосвідо­мість народу, а закон може містити норму, яка є абсолютно чужою для народу. Звичай може застосовуватися без санкції з боку держави, а оз­накою закону є затвердження й оприлюднення його державою.

Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі обряду «по-садження князя на стіл» (узаконення князівської влади); через «руко-биття», що символізувало укладання договору; у формі обряду «поко­ри», що символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські прислів'я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті права, про норми й інститути дав­ньоукраїнського права: «молодий князь, молода і дума», «що вирішить місто, те й села будуть робити» — це свідчення про обов'язковість рі­шення народних зборів (віче) міста і для селян.

З українських прислів'їв ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взає­мини та про право власності: «Чоловік дружині отець, а дружина чоло­вікові вінець», «Чоловік з дружиною лається, третій не втручається»,

¹ Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. О. Шев­ ченка. - К.: Олан, 2001. - С. 9.

² Повесть временных лет / Под ред. В. П. Андриановой. — Перетц. М.; Л., 1950. -Ч. И. -С. 14-15.

37

«Молодшому синові батьків двір, старшому — новосілля», «Чий двір, того й хороми», «Чия воля старіша, той і правіший»; про визначення межі володіння: «Куди коса і плуг ходили». Є українські прислів'я і приказки, що характеризують кримінальне право і процес: «З одного вола дві шкури не здереш», «Повинну голову і меч не січе», «Розбійни­ка, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять», «Правда важ­ча за золото, але у воді не тоне», «Заліза і змій боїться» тощо.

Звичаєве право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями, які формуються під впливом його психоло­гічного складу, матеріальної та духовної культури.

Давньоукраїнське звичаєве право зафіксоване в літописах, законо­давчих актах та окремих збірниках. У «Руській правді» у ст. 1 містять­ся норми як звичаєвого права, так і ті, що були вироблені законодав­цем. Стаття обмежує коло тих осіб, які можуть «мстити» вбивці їхньо­го родича. Як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники вважають, що ст. 1 «Руської правди» — «...убьет муж мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или брату чаду, любо сестрину сынови; аще не будеть хто мьстя, то 40 гривен за голову...» — свідчить нібито про наявність кривавої помсти в Київській Русі. Погодитись із таким тлумаченням ми не можемо.

На час виникнення «Руської правди» (XI ст.) суспільство Київської Русі поділялося на два класи: феодалів (князь, бояри, двірцеві слуги — тіуни, мечники, гридні, отроки, огнищани) та феодально залежне насе­лення (смерди, закупи, ізгої, холопи і навіть раби). Існували вільні се­ляни, ремісники, купці. Процес виникнення класів і різних станів насе­лення тривав декілька сотень років. З арабських джерел відомо, що в східних слов'ян процес майнового розшарування розпочався ще в VI ст.¹. Саме тоді в східних слов'ян виникають великі державні об'єд­нання². Тобто в XI ст., коли виникла «Руська правда», у суспільстві бу­ли розвинені феодальні відносини, а Київська Русь була централізова­ною державою. У такому суспільстві, зазначають деякі дослідники, «феодал, що вбив смерда, підлягав тій же помсті, що і смерд, який убив феодала»³. Отже, на думку окремих дослідників, у Київській Русі на час створення «Руської правди» існувала кривава помста.

Якщо погодитися з таким твердженням, то необхідно визнати, що в XI ст. державна влада в Київській Русі була слабкою, а тому дозволяла діяти родичам убитого свавільно. Проте свавілля в Київській Русі не терпіли, адже навіть Нестор Літописець зазначав, що ільменські слове­ни запросили Рюрика князювати для того, щоб він «судив по праву».

Відповідно до норм «Руської правди», свавілля не лише заборо­нялося, а й каралося. Свавільні дії вважалися злочином: «Или смерд

¹ Ковалевский А. П. Книга Ахмеда-ибн-Фадлаха о его путешествии на Вол­ гу в 921-922 гг. - Харьков, 1956. - С. 143.

² Королюк Д. Основні етапи ранньофеодальної державності в східних і за­ хідних слов'ян // Український історичний журнал. — 1969. — № 12.

³ История государства и права СССР. Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1972.-Ч. I. -С. 92.

38

умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривны, а в гнищанине, в тиину и в мечнице 12 гривень», — зазначено в ст. 33 «Руської правди». Зло­дія, якого потерпілий ловив на місці злочину, не можна було вбити, йо­го треба було відвести на князівський двір для судового розгляду. От­же, норми «Руської правди» заперечують наявність в давньоукраїн­ському суспільстві досудової розправи, а значить, і кривавої помсти. Держава не могла допустити, щоб смерд, або холоп, або раб мав право вбити службовця чи феодала, який убив його родича. Тому-то термін «мстити», який міститься в ст. 1 «Руської правди», потрібно тлумачи­ти не як право певного кола родичів на вбивство злочинця, а як їхнє право переслідувати злочинця в судовому порядку. У «Руській прав­ді» закріплено право не на криваву помсту, а на отримання суми штра­фу за вбитого родича. Таке право, згідно зі звичаєм, було обмежене ко­лом найближчих родичів по чоловічій лінії. Особи жіночої статі були позбавлені такого права. Тому в «Руській правді» зазначено, що право на отримання штрафу мають сини, брати та племінники вбитого з бо­ку брата або сестри. Якщо таких родичів не існує, то штраф має надій­ти князеві; князеві також має надходити штраф за вбивство державних службовців і чужинців: «Аще будеть русин, либо гридинь, либо купчи­на, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, либо Словении, то 40 гривень положити за нь». Тобто в цьому випадку штраф надходить не родичам убитого, а князеві.

Якби норми «Руської правди» закріпляли право кривавої помсти, то можна було б думати, що після того, як княгиня Ольга знищила древлянських сватів, їхні родичі мали законне право «мстити» їй.

Отже, у першій частині ст. 1 «Руської правди» містяться норми звичаєвого права, а в другій — норми, установлені князівською вла­дою.

Немає сумніву, що в Київській Русі застосовувались і скандинав­ські звичаї, адже київські князі були варязького походження¹. Князь Олег у Скандинавії, згідно з «Орвар-Одд сазі», мав ім'я Одд і після смерті був похований на батьківщині. Усе Олегове оточення також бу­ло скандинавським. В укладанні договорів між князем Олегом і Візан­тією брали участь тільки вихідці з варягів: Актеву, Гуди, Веремуд, Ін-гельд, Карли, Карн, Лідул, Руальд, Рулав, Руар, Стемід, Фарлаф, Фост. Імена скандинавського походження мали й учасники переговорів що­до укладання в 944 р. договору між князем Ігорем і Візантією. Ігор мав ім'я Інгвар. Імена скандинавського походження мали багато київських князів. Так, наприклад, син Володимира Мономаха Мстислав Вели­кий мав ім'я Гаральд, а його дочки мали імена Інгеборг і Мілфрід.

Зрозуміло, що київські князі варязького походження застосовува­ли свої звичаї, невідомі місцевому населенню. Так, зокрема, коли древ­ляни, убивши князя Ігоря, прибули сватати його дружину Ольгу за свого князя, то вона запропонувала, щоб сватів принесли до неї в чов­ні. Древляни були здивовані таким проявом до них честі й погодилися на пропозицію, не знаючи, що за скандинавським звичаєм у човнах

¹ Пчелов Е. В. Рюриковичи. История династии. — М.: Олма-Пресс, 2005.

39

ховали померлих. Усіх сватів разом із човном кинули в приготовлену яму й закопали живцем.

У скандинавів існував звичай, коли відразу після весілля дружина роззувала свого чоловіка — це підкреслювало її підпорядковане стано­вище. Так, наприклад, коли князь Володимир Святославич посватався до дочки полоцького князя Рогволда, Рогніди, то вона відмовила йому, заявивши: «Не хочу роззувати робичича». Відомо, що матір'ю Володи­мира була рабиня-древлянка Малуша. Після відмови Володимир на­пав на Полоцьк, спалив його, убив Рогволда та його синів, а Рогніду силою взяв собі за дружину. Отже, існували й скандинавські звичаї, але в цілому в Київській Русі домінували давньоукраїнські звичаї та обряди, які набули норм звичаєвого права і навіть в окремих випадках були санкціоновані державою.

Важливим джерелом давньоукраїнського права в Київській Русі був закон. Первинною формою закону в давньоукраїнському праві бу­ли договори, які мали назви: мир, правда, ряд. Договори укладалися між окремими особами, сільськими громадами, між територіями або Київською Руссю з іншими державами.

Українська держава стала широко відомою у світі після її військового походу у 860 р. на Константинополь: «Коли почав царювати Михаїл... при цьому царі, — зазначає літописець «Повісті минулих літ», — приходи­ла Русь на Царгород, — як пишеться про це в літописанні грецькому»¹. «Вирушив Аскольд і Дір на греків, — зазначає Нестор Літописець, — і прийшли туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же був у цей час у по­ході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, коли єпарх надіслав йому вість, що Русь іде походом на Царгород. І повернувся цар. Ці ж увійшли до середини Суду і взяли в облогу Царгород^двомастами кораблів»².

За твердженням константинопольського патріарха Фотія, руси прибули до Константинополя на 200 кораблях, на яких знаходилося 6-8 тис. воїнів. Перед походом на Константинополь руси підкорили сусідні народи і, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромен-ську імперію»³.

Окрім війська, що прибуло на кораблях, в облозі Константинопо­ля брали участь і ті воїни русів, які прибули пішим ходом. Отже, похід організувала могутня держава, що, очевидно, мала ще й добре постав­лену розвідку, яка повідомила про відсутність у місті значної кількос­ті військових сил. У Ніконовському літописі зазначено, що Аскольд і Дір знали й про війну Візантії з агарянами (арабами. — Авт.), а тому й пішли сміливо на Візантію⁴.

Руси зруйнували околиці міста, але здобути його не змогли. Після таємних переговорів Аскольда з візантійським імператором Михаїлом руси, отримавши величезну контрибуцію, у свою чергу погодилися на-

¹ Повесть временных лет. — М.; Л., 1950. — Ч. 1. — С. 213.

² Там само. — С. 215.

³ Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 91.

⁴ Полное собрание русских летописей: Патриаршая, или Никоновская, ле­ топись. - СПб., 1862. - Т. 9. - С. 8.

40

давати військову допомогу імперії і зняли облогу Константинополя та повернулися до Києва. Під час переговорів вони, очевидно, узяли на себе певні й додаткові зобов'язання. За твердженням деяких літопис­ців, вони погодились охреститися: візантійський імператор, нібито уклавши мирний договір, «схилив їх до християнства»¹. Це дало під­стави окремим вітчизняним дослідникам стверджувати, що христи­янство на Русі було запроваджене ще за правління Аскольда². Деякі вчені заперечують, хоча й голослівно, таке твердження: «Немає і не мо­же бути наукових підстав для загального і претензійно-сенсаційного твердження про "хрещення Русі" за Аскольда, — стверджують вони. — Східнослов'янське суспільство в цілому залишалося язичницьким, ос­кільки в IX ст. не склалися соціальні передумови для рішучих зрушень в ідеологічній сфері»³.

Базоване на суто марксистській методології зазначене голослівне заперечування протирічить фактам, а також науково обґрунтованим висновкам відомих дослідників історії України. Так, наприклад, усе-світньо відома дослідниця історії України Н. Полонська-Василенко, дослідивши візантійські та давньоруські джерела, стверджує, що імпе­ратор Михаїл «вислав єпископа та священиків-, і на Русі засновано єпархію», та робить висновок про те, що питання про охрещення Київ­ської Русі за князювання Аскольда можна визнати за доведене⁴.

Необхідно зазначити, що наступник імператора Михаїла Василій І продовжував посилати на Русь місіонерів. Серед них були й проповід­ники брати Кирило та Мефодій, які запровадили письмо на Русі та пе­реклали Євангеліє слов'янською мовою. Очевидно, саме святий Кири­ло переконав киян охреститися, кинувши Євангеліє у вогонь, який не опалив Святе Писання. Багато киян, зачаровані дійством, добровільно погодилися на хрещення.

Літописи та народні перекази зберегли пам'ять про Аскольда та Діра як про християн. Після вбивства Аскольда над його могилою бу­ло збудовано церкву.

Договір Олега з греками в 907 р. нагадував договір у 860 р. і перед­бачав виплату греками великої контрибуції та містив норми міжнарод­ного публічного права, а договір від 911р., крім того, містив ще й нор­ми цивільного й кримінального права.

Усі договори Київської Русі з Візантією укладалися від імені імпе­раторів, з одного боку, та від імені великого князя, інших князів і всьо­го населення Київської Русі — з іншого. З боку греків вели переговори бояри та сановники, а від Київської Русі — «сли» (посли) або «мужі» та «гості» — купці. Під час укладання договору в 907 р. переговори

¹ Полное собрание русских летописей: Патриаршая, или Никоновская, летопись. - СПб., 1862. -Т. 9. - С. 13.

² Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С. 37-76.

³ Котляр М. Р., Смолій В. А. Історія в життєписах. — К.: Час, 1994. — С. 21-22.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 91-92.

41

вели п'ять послів, а під час укладання договору в 945 р. — 26 послів і 26 купців¹. Тексти договорів писали грецькою та старослов'янською мовами.

Договори Київської Русі з Візантією від 911 і 945 рр. уміщували ві­домості й щодо міжнародного, державного, цивільного, кримінального та процесуального права. У договорі від 911 р. ішлося про злочини проти особи та про майнові злочини: про вбивство (ст. 4), про поранен­ня і побої (ст. 5), про каліцтво (ст. 6 і частково ст. 12), про пограбуван­ня і розбій (ст. 7). Процесуальному праву присвячена ст. З, у якій ішло­ся про судові докази, а цивільному — ст. 13 про спадщину. П'ять статей договору від 911р. містять норми міжнародного публічного права: про допомогу тим, хто зазнав морської катастрофи (ст. 8), про викуп поло­нених і проходження військової служби у греків (ст. 14), про видачу злочинців і втікачів (ст. 14).

У договорі від 945 р., крім статей, що містилися в договорі від 911 р., були норми про відмову Київської Русі від зазіхань на Корсун-ську країну (ст. 8), зобов'язання захищати Корсунську країну від чор­них болгар (ст. 11), надавати грекам у випадку необхідності військову допомогу (ст. 15), не чинити перешкод для рибальства в гирлі Дніпра і не залишатися там на зимівлю (ст. 10). Отже, у договорах Київської Русі містилися норми різних галузей права і вони були чинними на те­риторії обох країн.

Київські князі укладали договори не лише з Візантією, а й з інши­ми країнами. Унаслідок цілого комплексу суб'єктивних та об'єктивних причин у своїх міжнародних зв'язках Київська Русь позиціонувала се­бе не як азійська, а як європейська держава, демонструючи тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

Джерелом права Київської Русі були також міжкнязівські догово­ри й договори земель із князями. Такі договори були джерелом в ос­новному державного права. Відомо, що Київська Русь складалася з ок­ремих земель, у яких влада належала князеві з думою та народним збо­рам (віче). Князівська влада набувалася або через спадщину, або через вибори на віче.

Договір (ряд) князя укладався з народом не лише у випадку, коли його обирали, а й тоді, коли князь свавільно захоплював владу. Дого­вори укладались як в усній, так і в письмовій формі.

Зміст договорів включав зобов'язання народу і князя не чинити один одному зла, містив положення, запропоновані народом і прийня­ті князем, а саме: не зловживати владою, не порушувати систему уп­равління і судочинства. Можна стверджувати, що в таких договорах закріплювався народний суверенітет.

Договори, укладені між князями, мали на меті запобігти міжусоб­ним війнам і визначити взаємні відносини. Князівські договори нази­валися «хрестовими грамотами», «миром та любов'ю» тощо і склада­лися: а) із вступу з переліком князів, які уклали договір, б) з договір-

¹ Історія українського права / За ред. проф. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. - С. 12.

42

них пунктів і в) висновків. У договірних пунктах ішлося, як правило, про гарантію недоторканності володінь сторін, їхні спадкові права, їх­ню самостійність в управлінні й судочинстві.

Джерелами права Київської Русі були церковні статути, у яких визначалося правове становище церкви та духовенства, суб'єкти й об'єкти церковного судочинства. Найважливішими церковними стату­тами були статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Церковний статут Володимира Святославича складається з всту­пу, установчої частини та висновків.

У вступній частині мовилося про історію прийняття християнства, появу митрополита, будівництво Десятинної церкви й дарування їй десятої частини доходів, про передачу митрополитському судочинству певних справ, про прохання до князя не втручатися в церковне судо­чинство.

В установчій частині перераховуються справи, які відносяться до церковної юрисдикції: розлучення подружжя (розпусть), справи про посаг та інші шлюбні справи (смильноє), бійка й майнові суперечки подружжя (пошибень промежу мужем и женою о животе), шлюб між близькими родичами (в племени или сватовстве поймуться), чаклун­ство і виготовлення отрути (ведьство и зелийничество), образа дітьми батьків і суперечки родичів щодо спадщини. Церковна юрисдикція по­ширювалася на злочини проти віри і церкви: крадіжка церковного майна, пограбування покійників, знищення хрестів на могилах і доро­гах, псування церковних стін, плюндрування храмів. Статут наділяє церкву правом контролювати торговельні міру і вагу, а від духовенства вимагає дотримуватись їх «без пакости, ни умалити, ни умножити».

Статут Ярослава Мудрого також складається з трьох частин. У вступі зазначено, що Ярослав Мудрий, виконуючи волю свого бать­ка (Володимира), й за порадою митрополита Іларіона, керуючись грецьким Номоканоном, передає під юрисдикцію (митрополитові та єпископам) певного роду справи. В установчій частині статуту перера­ховуються справи, що відносяться до церковної юрисдикції. Це перед­усім злочини проти моралі та сім'ї, викрадення дівчат, змушення дітей до шлюбу з батьками, шлюби між близькими родичами, двоєженство, самочинне розлучення, народження позашлюбної дитини, перелюб­ство, зґвалтування, пияцтво, побиття і скалічення батьків. До церков­ної юрисдикції в цілому були віднесені злочини проти здоров'я та гід­ності людини.

Злочини проти життя і майнові злочини розглядались як у церков­них, так і у світських судах, а стягнуті штрафи розподілялись між цер­ковною і світською владами порівну.

Зазначені пам'ятки давньоукраїнського права були написані старо­слов'янською мовою, а тому тлумачення окремих термінів статуту були й залишаються предметом гострих наукових диспутів і розходжень.

Джерелом права Київської Русі були так звані Номоканони (у пе­рекладі з грецької — закон і церковне правило). У Київській Русі на­були поширення два Номоканони: один складено у Візантії в VI ст.,

43

а інший — у VII ст. Вони потрапили до Київської Русі з прийняттям християнства і набули поширення в XIII ст. У перекладі старо­слов'янською мовою грецький Номоканон дістав назву «Кормча кни­га», яка складається з Еклоги і Прохірона.

Еклога була складена в 740 р. й містить витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі нові додатки, зроблені візантій­ськими імператорами Левом і Константином під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. Вона складається з 18 титулів, з яких 16 присвячені цивільному праву (про шлюб і посаг, про даруван­ня, про спадщину й опікунство, про відпущення раба на волю, деякі ви­ди договорів і свідчення). Сімнадцятий титул містить норми кримі­нального права, а у 18-му йдеться про розподіл військових трофеїв.

Прохірон (878) скасував Еклогу, очистив візантійські закони від звичаєвого права й наблизив їх до засад римського права. Фактично по­станови Прохірона — це перероблені норми кодексу Юстиніана, а тому є досить близькими до римського права. Із 40 титулів Прохірона перші 11 присвячені шлюбові й посагу, 12-20 — зобов'язанням, 21-37 — праву спадщини, 380 — приватним і публічним спорудам, 39 — нормам кримі­нального права і 40 — проблемам розподілу військових трофеїв. Окрім Еклоги й Прохірона, до «Кормчої книги» увійшов і збірник права під назвою «Закон судного дня», складений із практичною метою якимось юристом-практиком. Статті закону межували із статтями і постановами відомої пам'ятки права Київської Русі — «Руської правди».

Треба брати до уваги, що всі візантійські джерела при перекладі старослов'янською мовою зазнавали значних змін. Перекладачі поєд­нували терміни, скорочували й доповнювали тексти з урахуванням місцевих умов судочинства й часто відходили від засад візантійського права, наближаючи його до давньоукраїнського права. Обсяг рецепції візантійського права був незначним і не гальмував розвиток давньоук­раїнського права, а, навпаки, збагачував його новими засадами, даючи йому можливість розвиватися на національній основі, не втрачати на­ціональний характер.

До системи писаного права Київської Русі належать збірники за­конів — «Статут» і «Закон руський» — прототипи «Руської правди». Додатком до них були «статути» та «уроки» княгині Ольги і «Статут земляний» князя Володимира.

Найдавнішою пам'яткою і вінцем національного права України пе­ріоду Київської Русі є юридичний збірник під назвою «Руська прав­да». Це перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. До нас дійшло декілька списків «Руської прав­ди», які науковці поділили на три редакції. Найважливіше значення мають так звані коротка і просторова редакції.

Коротка редакція «Руської правди» складається з «Правди Яро­слава» та «Правди Ярославичів», а просторова включає всю коротку редакцію та додатки до неї, що були зроблені в період до XII ст. «Прав­да Ярослава» (1016) є найдавнішою за часом створення. Вона скла­дається з трьох частин: 1) стаття про вбивство (ст. 1); 2) статті про

44

покарання і образу (ст. 2-10); 3) статті про порушення права власності (ст. 11-18).

«Правда Ярославичів» (1072) відрізняється від «Правди Ярослава» безсистемністю подання статей, у більшості випадків вони є додатка­ми до статей «Правди Ярослава».

Із 26 статей «Правди Ярославичів» 14 присвячено майновим зло­чинам, 8 — злочинам проти особи. Якщо в «Правді Ярослава» суб'єк­том і об'єктом злочину була вільна людина, то «Правда Ярославичів» розрізняє вже «мужів» князя та інших вільних людей і згадує огнищан, тіунів, смердів та ін. При застосуванні покарання злочинця вже брало­ся до уваги суспільне становище потерпілого.

«Просторова правда» була складена в XI ст. Доказом цього є систе­матизована її частина, що закінчується законами князя Володимира Мономаха. Можна також стверджувати, що «Просторова правда» була складена не пізніше першої половини XII ст. і за своїм змістом була ба­гатшою за «Коротку правду».

У «Повчанні дітям...» Володимира Мономаха, що входить до «Просторової правди», засуджується зловживання урядовців владою, проповідується гуманізм: «...а ні худий смерд, а ні убога вдовиця» не повинні бути скривджені; засуджується смертна кара: «Не вбивайте, а ні невинного, а ні винного». Статті 1-17 присвячені вбивству, розбою, штрафам за вбивство, ст. 19-27 — пораненню та побоям, ст. 27-43 майно­вим злочинам, ст. 44,45,47-69 — договорам позики, ст. 49 — договорові поклажі, ст. 70-73, 75, 77 — договорам найму, ст. 33, 34, 119, 129 — договорам купівлі-продажу, ст. 103, 107, 110, 114, 117 — спадковому праву іст. 111-113 — опіці та опікунству.

У «Руській правді» трапляються приклади трансформації звичаїв у норми права, зокрема це стосується процесуального права. Держава закрі­пила такі види доказів, як присяга, ордалії, свідчення. Зберігши звичаєві форми судових доказів, законодавець уніс деякі зміни в їх застосування. Так, наприклад, у ст. 85 «Просторової правди» зазначено, що «усі тяжби вирішуються показаннями свідків із числа вільних людей», а потім дода­но, що «коли трапиться бути холопові, то на суді йому не виступати».

Отже, джерелами «Руської правди» були: а) князівські і церковні статути, б) звичаєве право, в) візантійське право. Проте прибічники норманської теорії походження Київської держави й права дотриму­ються думки, що її джерелами були скандинавське й німецьке законо­давство. Зарубіжні дослідники проводили порівняльний аналіз норм «Руської правди» з нормами шведського, данського та варварського законодавства норманського походження і знаходили в них багато спільного¹. Було встановлено, що певні норми «Руської правди» є за­позиченими з іноземних джерел.

До 30-х років XX ст. в історико-правовій літературі панувала дум­ка, що держава й право Київської Русі є суто норманського походжен­ня. У радянську добу дослідники відкинули зазначену теорію і, спира-

¹ Хачатуров Р. Л. Становление права. — Изд-во Тбилис. гос. ун-та, 1988. — С. 205-237.

45

ючись на діалектичний та історичний матеріалізм, намагались довести, що подібність норм права обумовлена однаковим розвитком рівня феодальних відносин як у Київській Русі, так і в країнах Західної Європи. Проте дослідники радянської доби не застосовували порів­няльного методу аналізу правових пам'яток Київської Русі та Західної Європи, досить часто замовчували або ігнорували об'єктивні факти. А тому їх критика норманської теорії походження держави й права Ки­ївської Русі була дилетантською й бездоказовою. Зауважимо, що в піз­нішій історії Росії, зокрема в період правління Петра І, шведське й гол­ландське законодавства були запозичені в чистому вигляді й застосо­вувалася без будь-яких змін.

Ми не заперечуємо того факту, що певні норми скандинавського або якогось іншого права могли бути запозичені укладачами «Руської правди». Адже князі Київської Русі й певною мірою частина верхівки суспільства були варязького походження. Вони протягом багатьох де­сятиліть підтримували тісні зв'язки зі своєю батьківщиною й досить часто шукали там притулку в роки лихоліть. Так, наприклад, навіть Ярослав Мудрий неодноразово запрошував норманські війська до Ки­ївської Русі. Перший раз Ярослав відправився до Швеції за допомогою після того, як законфліктував із своїм батьком, князем Володимиром Святославичем. Причиною конфлікту стала відмова Ярослава, який правив у Новгороді, віддавати київському князеві данину в повному обсязі. Той пригрозив синові війною. Не сподіваючись на допомогу новгородців, Ярослав відбув за море і привіз звідти численну варязьку дружину. Справа до війни не дійшла через смерть князя Володимира, і Ярослав, спираючись на підтримку вікінгів і новгородців, посів київ­ський князівський стіл.

У XIX ст. була зроблена спроба довести, що норми «Руської правди» і статті договорів Київської Русі з Візантією запозичені з норм давньо­єврейського права. Так, зокрема, такі дослідники історії права Київ­ської Русі, як М. Моргуліс, Г. Барац і деякі інші стверджували, що певні норми, поняття та терміни «Руської правди» та договорів з греками за­позичені з мойсеєво-талмудського законодавства. Г. Барац уважав, що навіть легенда про запрошення ільменськими словенами варягів «пра­вити по праву» запозичена з історії ізраїльського народу й викладена біблійними фразами. «Багато рис єврейської історії, — зазначає Г. Ба­рац, — новгородський книжник, ознайомлений із нею за Біблією і кни­гою "Древності іудейські", переніс в оповідь про древні долі рідної землі й змайстрував повість»¹.

Звернемо увагу на те, що коли взяти ще давніші пам'ятки права, аніж пам'ятки єврейського народу, то і в них знайдемо норми, які міс­тяться в «Руській правді». Так, наприклад, згідно із ст. 35 «Руської правди», коли хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього... то йому не (треба) говорити «це моє», але (нехай скаже так)

¹ Барац Г. М. Происхождение летописного сказания о начале Руси. — К., 1913. - С. 40.

46

«піди на звід, (вияснимо), де ти взяв її». Якщо на зводі виясниться, хто винен у привласненні чужої речі, то на тогр й падає відповідальність за крадіжку; тоді він візьме свою річ, йому ж(|буде платити винуватий і за те, що пропало разом із знайденою річчю.) І \

Можна стверджувати, що зазначена Йта^тя взята із законів царя Хаммурапі (Вавилон, XIX ст. до н. є.) і у видозміненому вигляді пода­на в «Руській правді». Різниця полягає лише в покаранні: за «Руською правдою» — це штраф, а за законами царя Хаммурапі — смертна кара (ст. 9-11 законів царя Хаммурапі).

Подібність статей «Руської правди» із статтями законів чужозем­ного написання і навпаки є свідченням того, що категорії справедли­вості, добра, честі, гідності тощо однаково властиві всім народам світу. Право має глобальний характер, його принципи і форма є подібними в різних народів. Норми права можуть запозичуватись, але у видозміне­ній формі, на них позначається психологічний склад і матеріальна та духовна культура народу, який їх застосовує. Можна погодитись, що в «Руській правді» містяться певні запозичення, але вони переробля­лись і застосовувалися відповідно до правових поглядів і свідомості українського етносу.

«Руська правда» вплинула на подальший розвиток усього україн­ського права. Вона була джерелом права Галичини й Литви, що про­стежується відповідно у Віслицькому та Литовському статутах. «Русь­ка правда» посідає визначне місце в історії українського права, в окре­мих випадках вона є єдиним джерелом вивчення права періоду Київ­ської Русі.

У період становлення давньоукраїнського права відбувався склад­ний і багатогранний розвиток суспільних відносин. Тоді ще не сфор­мувалася повністю система права, а правове регулювання не охоплю­вало всі форми суспільних відносин. Тому деякі відносини не були врегульовані нормативно-правовими або звичаєво-правовими спосо­бами. У таких випадках судді, керуючись власною правосвідомістю, приймали відповідне рішення. З часом судова практика перетворюва­ла такі рішення на юридичну норму, і цим індивідуальним рішенням надавалося значення самостійного джерела права. Норми, що встанов­лювалися судовою практикою, з часом трансформувалися в законо­давчі акти. Судовий прецедент, як самостійне джерело права, просте­жується в «Руській правді». Так, наприклад, у ст. 2 просторової редак­ції «Руської правди», яка встановлює виплату штрафу за вбивство, у другій її частині зазначено: «А стосовно решти, то як судив Ярослав, так вирішили судити і його сини»¹.

Зазначимо, що в Київській Русі судові органи не були відокремле­ні від адміністративних. Судочинство здійснювали князі, намісники та волостелі. Існували й окремі судові чиновники: мечник, вірник, ябед­ник та ін. Вірник, наприклад, стягував штрафи (віру) на користь князя (держави). Частина таких штрафів надходила для сплати праці зазна-

¹ Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл.-кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 30.

47

чених судових чиновників. З часом було здійснено чітку регламента­цію оплати праці й установлювалися спеціальні витратні мита.

Разом із князівськими судами діяв і громадський (вервний) суд, до якого входив виборчий голова й так звані «судні мужі». Вони здійсню­вали судочинство в громаді. Громадські суди проводили як досудове, так і судове слідство, стежили за виконанням своїх рішень.

Судові чиновники, використовуючи судовий прецедент, могли стягувати штрафи, посилаючись на попередні рішення в подібних справах. Судова практика зафіксована в «Руській правді». У ст. 23 ко­роткої редакції йдеться про вбивство конюха дорогобужцями, яких по­тім судив князь Ізяслав: «А за вбивство старшого конюха при табуні (платити 80 гривен), як постановив Ізяслав, коли дорогобужці убили його конюха». Зазначена стаття набула значення загальної норми, хо­ча й була встановлена судовою практикою. Вона визначала подвійний штраф (віру) за вбивство старшого конюха, який був одним із князів­ських слуг.

Отже, норми, установлені судовою практикою, разом із звичаєм, законом і договором, також були одним із важливих джерел давньо­українського права.

Юридична техніка періоду Київської Русі не була розвиненою, проте науковці, проаналізувавши норми права, що містяться в різних джерелах, розподілили їх за галузями та інститутами права. Ми поді­ляємо норми права періоду Київської Русі на такі галузі й інститути: державне, цивільне, кримінальне та процесуальне право. Можна ствер­джувати, що в них простежувалися й зародки фінансового та податко­вого права.