3. Вартість і ціна: альтернативні теорії

Визначення цінності товару у матеріально-речовій формі послуг чи інформації – одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються розв’язати економісти різних шкіл і напрямків протягом усієї свідомої історії людського буття.

Підходів до визначення цінності товару існує багато. Кожен з них ґрунтується на певній теорії, серед них найбільш поширеними є теорії трудової вартості трьох факторів виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції як факторів, що визначають ціну товару.

Трудова теорія вартості була розроблена основоположниками класичної політичної економії, англійськими економістами другої половини ХУІІ – поч.ХІХ ст. В.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо і завершена у найбільш послідовному вигляді в працях К.Маркса в середині ХХ ст.

Дана теорія виходить з того, що величина вартості як основа мінової вартості і цін визначається затратами праці на виробництво товарів. Як писав А.Сміт, «праця є єдиним загальним, так само як єдиним точним мірилом вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми можемо порівнювати між собою вартості різних товарів». К.Маркс, виходячи із розробленої ним теорії двоїстого характеру праці, визначив, що конкретна праця створює споживчу вартість, а абстрактна, тобто праця безвідносної і конкретної форми – вартість.

За визначенням К.Маркса, «ціна є грошова назва уречевленої в товарі праці…», показник величини вартості товару. К.Маркс відрізняв просту працю від складної більш кваліфікованої, яка являє собою немов помножену просту працю.

Величина вартості визначається також не індивідуальними, а суспільно необхідними затратами робочого часу, який потрібен для виготовлення продукту при даних суспільно нормальних умовах виробництва і при середньому у даному суспільстві рівні умілості та інтенсивності праці. К.Маркс відмічав, що відхилення ціни від вартості залежить від різних факторів, серед яких найбільше значення має вплив попиту і пропозиції на ціни, які викликають побічні коливання ринкових цін.

Теорія трьох факторів виробництва – трактувала формування вартості в процесі виробництва як підсумування затрат його трьох основних факторів: праці, капіталу, землі. Вважаючи, що у створенні вартості бере участь не тільки праця, а також інші фактори виробництва. Сей думав, що капітал надає продуктивну послугу у виробництві, яка проявляється в діяльності сил природи при використанні засобів виробництва. Фактори виробництва, відповідно до даної теорії, беруть рівноправну участь у процесі створення вартості, а доходи від використання факторів виробництва у вигляді зарплати, %, земельної ренти являють собою ціну виробничих факторів.

Теорія граничної корисності – у якій вартість розглядається як суб’єктивна категорія, результат оцінки індивідумом споживчих благ залежить від інтенсивності потреб і рідкісності блага. Суб’єктивна оцінка, якій відводилась вирішальна роль у формуванні попиту і у ціноутворенні, визначалась у вигляді граничної корисності останньої одиниці товару, яка задовольняла дану потребу. Таким чином вирішальне значення надавалось сфері обсягу, де взаємодіють індивідуальні оцінки покупців і продавців. Виробництво та його категорії відступали на другий план.

Вартість засобів виробництва визначається їх граничною продуктивністю, тобто величиною створюваного ними граничного продукту, одержаного на одиницю засобу виробництва в результаті його збільшення при незмінній величині решти факторів виробництва.

Неокласична теорія вартості поєднала теорію витрат виробництва і теорію граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. Виходячи з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції, А.Маршал пов’язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції – з вирішальним впливом витрат виробництва. Дія сил попиту і пропозиції штовхають ціни в бік рівноваги, при якій витрати виробництва відіграють визначну роль у формуванні цін. Таким чином, за короткий час вирішальну роль на формування ціни має попит і корисність, що виступає за ним, а пропозиція має відносно фіксований характер, оскільки потрібен час для нарощування виробничих потужностей і залучення інших ресурсів.

Висновок. В сучасних теоріях ціноутворення панівне становище займає висловлений А.Маршалом підхід, згідно з яким теорія вартості вже не займає центральне місце в економічних теоріях, як це було до ХХ ст. На передній план висувалася теорія ціни, яка комплексно вивчає вплив різних ціноутворюючих факторів, що впливають на ціни за допомогою попиту і пропозиції на ринках як товарів, так і факторів виробництва. Рух цін у сучасному виробництві являє собою результат діяння складного комплексу факторів: рух продуктивності праці та ефективності виробництва, циклічний характер відтворення, стан грошового обігу, платіжного балансу і державних фінансів, характер державного регулювання. Такий багатофакторний підхід спрямований на виявлення впливу на ціноутворення як умов виробництва, які виступають насамперед у кількості вироблених товарів, у їх якості і витратах та умов попиту, які виражаються у місткості ринків.

Причини інфляції попиту – це насамперед надлишкова емісія грошової маси. Причинами цієї інфляції є випереджаюче зростання сукупного платоспроможного попиту, відрив від зростання обсягів ВВП.

Державні витрати формують надлишковий попит за зростання непродуктивності витрат – передусім на військові цілі.

Ознакою відкритої інфляції є зростання цін на товари і послуги.

Прихована інфляція – це зникнення або дефіцит товарів, погіршення їх якості. А в умовах гострого дефіциту за них треба переплачувати.

Найважливішими причинами інфляції в Україні є:

1. Глибока деформація основних пропорцій н/г насамперед співвідношення між групами «А» і «Б». В галузях групи «А» виробляються переважно засоби виробництва, а не товари широкого вжитку. Але зайняті там працівники отримують зарплату. Це підвищує платоспроможний попит населення, який не задовольняється, збільшує грошову масу в обігу. Таку інфляцію називають структурною.

2. Надмірна мілітаризація економіки. Надмірні витрати на військові цілі призвели до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовив зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей. Наприклад, 1990 р. частка військової продукції в загальному обсязі машинобудівного комплексу становила 63%

3. Значна монополізація економіки, тобто наявність великої кількості крупних підприємств, які були єдиними виробниками продукції і провадили політику монопольного ціноутворення. У 1994 р. майже 900 промислових підприємств погодили монопольне становище у виробництві понад 2300 найважливіших видів продукції. Фінансова кредитна система вважається здоровою, якщо показник дефіциту бюджету не перевищує 5%.

4. Руйнування старої грошово-кредитної та фінансової системи і запізніле формування нової, розлад системи безготівкового розрахунку, надмірний податковий прес.

5. Значні витрати уряду на управління.

Зовнішні причини інфляції:

• зростання цін на імпортні товари та послуги. Напр., протягом 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна, зросли у 300 разів;

• адаптивні інфляційні очікування. При зростанні цін населення, очікуючи подальшого їх збільшення, закуповує товари «про запас», не заощаджуючи гроші.

Темпи інфляції в Україні становили:

1992 р. – 3000%

1993 р. – 10000%

1994 р. – 860%

1995 р. – 280%

1996 р. – 139,7%

1997 р. – 110,1%

1998 р. – 120%

Рівень інфляції вимірюється за допомогою показника темпу інфляції:

Темп інфляції = І _рп – І _ро / І_ро,

де І _ро – індекс цін базового періоду;

І _рп – індекс цін поточного періоду.

Розрізняють три види інфляції:

1. «повзуча» інфляція – ціни зростають у незначному обсязі (до 5% на рік);

2. «галопуюча» інфляція – ціни зростають на рік на 10% і більше;

3. гіперінфляція – ціни зростають на 1-2 % щоденно (понад 2000% на рік)

Міжнародний валютний фонд допускає 40%-ий рівень інфляції і 2%-ий дефіцит держбюджету протягом року. В Україні ціни у 1993 р. зростали щомісяця понад 800%, що свідчить про суперінфляцію.

Наслідки інфляції:

1. посилення диспропорцій в економіці, де зорганізування господарських зв’язків, виникнення кризи фінансів, значна активізація спекуляції, посилення злочинності;

2. зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень, поглиблення майнової нерівності (в Україні лише в 1992-1993 рр. ціни зросли в 2569 разів, а грошові доходи населення – тільки в 599 разів)

3. зниження стимулів до продуктивної діяльності, гальмування НТП

Суть інфляції, її основні типи та види

Інфляція – знецінення грошей внаслідок перевищення кількості грошових знаків, які перебувають в обігу, суми товарних цін, що виявляється у їх зростанні.

Знецінення грошей відбувається стосовно товарів, іноземної валюти і золота.

Зростання цін, спричинення надмірною грошовою та кредитною емісією і порушенням законів грошового обігу, є наслідком знецінення грошей. В цьому разі відбувається інфляція.

Основним показником інфляції є рівень зростання цін, який, у свою чергу, вимірюється індексом цін.

Індекс цін = (поточні ціни/базовий рівень цін)*100%

У розвинутих країнах Заходу основними причинами інфляції є:

1. панування монополій, які зосередили в своїх руках основну частину виробництва і диктують ціни на ринку. За панування монополій проявляється тенденція до загального підвищення цін;

2. крах золотого стандарту;

3. надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, зумовленого різким розширенням непродуктивного державного споживання, насамперед, військовими витратами. Для покриття державного бюджету держава випускає в обіг зайву кількість грошей.

Розрізняють причини інфляції щодо товарів (інфляція пропозиції) і щодо грошей (інфляція попиту)

Причини інфляції пропозиції формуються в самому процесі виробництва (монополізація, диспропорції в економіці). Основною причиною цієї інфляції є зростання цін на сировину, електроенергію, а також випереджаюче зростання реальної зарплати порівняно з продуктивністю праці. При незначній інфляції (до 10% на рік) ціни зростають швидше ніж зарплати. У підприємців з’являється додатковий стимул нарощувати виробництво. А споживачі збільшують попит, очікуючи зросту цін.

Наслідки відкритої інфляції:

• зростання витрат на одиницю продукції;

• скорочення прибутків;

• зменшення випуску товарів

Відкрита інфляція не руйнує механізму ринкового саморегулювання економіки, поступово збільшує інвестиції, зростають обсяги виробництва.

Наслідки придушеної інфляції:

• відбувається розрив між адміністративно встановленими цінами і ринковими;

• відпливом товарів у тіньову економіку і посилення її;

• зростання черг;

• збагачення ділків тіньової економіки

Заходи держави в боротьбі з інфляцією

Основними заходами держави в боротьбі з інфляцією, передусім галопуючою та гіперінфляцією, є:

• регулювання попиту та пропозиції;

• індексація доходів;

• контроль за цінами та зарплатами.

Найтиповіші дії держави за розбіжності попиту і пропозиції такі: якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, держава повинна привести в дію три основних методи регулювання:

1. знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвестиційні компанії і фірми;

2. збільшити витрати державного бюджету і насамперед державні закупівлі товарів і послуг;

3. зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу в економіці.

Якщо пропозиція більша від попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за кредит, отже, зменшити грошову масу.

Індексація доходів здійснюється незалежно від темпів інфляції. Вона визначається рівнем прожиткового мінімуму і узгоджується з динамікою індекса цін.

Контроль за цінами і зарплатами здійснюється недовго, оскільки, в іншому разі, відкритий тип інфляції перетвориться у закритий, руйнується механізм ринкового саморегулювання.

Для боротьби з інфляцією потрібні такі заходи: скорочення бюджетного дефіциту, усунення диспропорцій, проведення раціональної податкової політики, посилення конкурентоспроможності товарів, підвищення курсу національної валюти, стимулювання інвестицій.

Гроші виконують такі функції:

1. міри вартості. Ця функція полягає в тому, що гроші служать матеріалом для вимірювання вартості усіх інших товарів. Це відбувається тому, що і в товарах і в грошах втілена уречевлена людська праця, а за допомогою грошей порівнюється їх вартість.

Ціна – вартість товару, виражена в грошах.

Масштаб цін –валова кількість металу, прийнятого у певній країні за грошову одиницю.

За допомогою цієї функції держава законодавчо фіксує певну валову кількість золота у вигляді грошової одиниці з поділом її на дрібні частинки: долар США – 100 центів, фунт стерлінгів – 100 пенсів. Спершу грошові одиниці та їх назви, як правило, були пов’язані з певною вагою благородних металів. Наприклад, фунт стерлінгів означає фунт срібла.

У 30-70-х роках ХХ ст.. штучний характер масштабу цін постійно посилювався. Це зумовлено значним відривом офіційної ціни золота від реальної вартості (35 дол. за 31,1 гр. золота). Коли ціна золота сягнула 200 дол. за унцію, штучний масштаб цін на золото було припинено)

2. засіб обігу. Гроші виконують цю функцію, коли служать засобом реалізації товарів, виступають попередником у їх обміні Т – Г – Т.

Тепер акт продажу віддаляється від акту купівлі. Це дозволяє товаровиробнику продати свій товар сьогодні, а на виручені гроші купити потрібний товар через місяць.

Спочатку золото виконувало функцію засобу обігу в зливках, які приймали по вазі. Поступово гроші прийняли монетну форму і почали прийматися по найменуванню. Карбування монет розпочалося у Давньому Римі на території храму Юнони Монети.

Перші паперові гроші з’явилися в Китаї у ХІІ ст., у Росії – в 1769 р., з 1929-33 рр. – в більшості країн.

3. засіб нагромадження, або утворення скарбу. Золото легко випадає з обігу, утворюючи скарб і зберігаючи свою вартість. Якщо гроші випадають із сфери обігу, то вони є засобом нагромадження, утворення скарбу. Функцію скарбу можуть виконувати лише справжні гроші (дорогоцінні метали), паперові гроші виконують функцію нагромадження і заощаджень.

4. засіб платежу. Бере свій початок із виникненням кредитних відносин (продаж товару з відстрочкою платежу або надання грошей у кредит).

Дана функція зумовлена реалізацією товару у кредит, потреба в якому виникає з різних умов виробництва і обігу товарів різного виду, сезонним характером виробництва і збуту. Гроші виконують цю функцію при виплаті боргових зобов’язань по кредиту, у тому числі при виплаті зарплат, а також платежі по позиці, оренді, податках, дивідендах.

До кредитних грошей належать: векселі, банкноти, чеки.

Вексель – боргове зобов’язання, завірене відповідним чином, яке видається боржником кредитору при купівлі товару у кредит. Кредитор може використати вексель, виданий йому боржником, замість грошей для розрахунку за товар, придбаний у третьої особи. У даному випадку на векселі робиться перевідний запис на користь третьої особи, яка, ставши власником векселя, може, у свою чергу, використати його замінником дійсних грошей при купівлі товарів у четвертої особи. У цьому випадку збільшується кількість перевідних записів на векселі, кожний, хто його поставив, гарантує його оплату. Чим більше таких записів на векселі, тим він надійніший і викликає все більшу довіру.

Отже, вексель, будучи знаряддям кредиту, набуває певної форми грошей, породженої кредитом.

На ґрунті вексельного обігу виникла більш розвинена і досконала форма кредитних грошей – банкноти. Це векселі банків (банківські білети), які оплачуються грошима при першій вимозі, чим відрізняються від векселів.

Чек – грошовий документ, який видається власником чекового рахунку в банку в сплату за куплені товари чи послуги. В США щоденно випускають понад 100 тис.чеків

Кредитна картка – платіжно-розрахунковий документ, який видає банк своїм вкладникам для оплати необхідних для них товарів і послуг, придбаних у кредит.

Сучасні гроші за своєю природою є кредитно-паперовими. Кредитний компонент – провідний. Паперовий – спричиняє нестабільність грошового обігу, знецінення грошей. Паперовим грошима є казначейські білети, які випускаються для покриття дефіциту державних бюджетів. У розвинутих країнах 90% складає безготівковий обіг.

5. світові гроші. З розвитком міжнародного поділу праці та міжнародного ринку, гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю, як світові гроші. Цю функцію найкраще виконувало золото.

Сьогодні як платіжний і купівельний засіб використовують національні валюти окремих країн. Крім того, з’явилися принципово нові світові гроші – так звані спеціальні права запозичення. Використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках країн – членів Міжнародного Валютного Фонду. Існує також спеціальна розрахункова одиниця країн Європейського союзу – ЕКЮ (для країн спільного ринку), євро.

Закони грошового обігу

Випуск (емісія) грошей в обіг не може здійснюватися у будь-яких масштабах. У цій сфері діють економічні закони. Якщо держава не дотримується цих законів, відбувається розподіл економічної системи.

Закон грошового обігу – особливий економічний закон, який відображає внутрішньо-необхідні, сталі й суттєві зв’язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, та вартістю грошей.

З врахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій, міри вартості та засоби обігу, а також за умов металевого грошового обігу, закон грошового обігу виражається: К_п = СЦ/О;

де К_п – кількість необхідних для товарного обігу грошей;

СЦ – сума цін товарів;

О – середнє число обертів за рік грошової одиниці

Виходячи з формули, кількість грошей, що обслуговує обіг, перебуває у прямо пропорційній залежності від сум цін сукупної товарної маси і в обернено-пропорційній – від швидкості обороту грошей.

Закон грошового обігу зазнає істотної зміни у зв’язку з обігом платіжних засобів (векселів, банкнот, чеків) і набуває такого вигляду:

К_п = (СЦ – К + П – ВВ) / Ш_о,

де К – сума товарів, проданих в кредит;

П – сума платежів за борговими зобов’язаннями;

ВВ – сума взаємопогашуваних безготівкових платежів;

Ш_о – середня кількість оборотів грошової одиниці

В західній економічній літературі при визначенні кількості грошей користуються формулою, запропонованою американським ученим У.Фішером: MV = PQ, звідси: M = PQ / V,

де М – грошова маса;

Р – рівень цін або середня ціна, за якою продається одиниця будь-якого окремого товару;

Q – придбана кількість грошей;

V – швидкість обігу грошей.

Грошова система представляє собою встановлену державою форму організації грошового обороту в країні. Грошова система кожної країни складається історично і закріплюється законами, встановленими державою. Із зміною грошової системи змінюються її елементи:

1. найменування грошової одиниці і її частин. Найменування виникає історично і повністю залежить від держави, яка своїми законодавчими актами закріплює це найменування;

2. види державних грошових знаків, що мають законну платіжну силу. Види грошових знаків також визначаються законами. В сучасних умовах всі грошові знаки, що випускаються державою, обов’язкові до прийому для погашення боргу на території даної країни;

3. масштаб цін – це засіб виразу вартості в грошових одиницях, що базується на фіксованій державою ваговій кількості грошового металу в грошовій одиниці. Масштаб цін складається фактично під впливом попиту і пропозиції і служить для співставлення вартості товарів через ціни;

4. валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями різних країн, що визначається в основному їх купівельними властивостями;

5. порядок готівкової і безготівкової емісії і оборону грошових знаків;

6. регламентація безготівкового грошового обороту;

7. правила ввозу вивозу національної валюти і організація міжнародних розрахунків;

8. державний орган, що здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання (центральний (нац.)банк