Принципи системного підходу

Принцип	Зміст принципу
цілісності	потребує розглядати систему як об’єкт, як цілісне явище, якість якого не зводиться до властивості будь-якої з окремих частин, які її утворюють
сумісності	полягає в забезпеченні здатності взаємодії підсистем різних видів, рівнів у процесі їх спільного функціонування, дає змогу забезпечити нормальне функціонування економічних об’єктів, підвищення їх ефективності
лабілізації	полягає в тому, що зміни співвідношення стійкості структури і рухливості (лабільності) функцій відображають спрямованість процесу організації на її підвищення, підйом на новий рівень
модульної побудови	передбачає, що кожна система складається з сукупності взаємопов’язаних модулів, які можна вважати моделями її компонентів
ієрархії	при побудові системи доцільним є введення ієрархії її частин, їх ранжу-вання, що спрощує розробку систем, встановлює порядок розгляду частин
єдності	передбачає одночасний розгляд системи як цілого та як сукупності частин (елементів). Відповідно до даного принципу розподіл системи на складові слід здійснювати зі збереженням цілісних уявлень про систему
еквіфінальності	полягає в тому, що система при різних початкових умовах та різними шляхами може досягати бажаного кінцевого стану, що не залежить від часу й визначається виключно власними характеристиками системи (це є формою стійкості стосовно початкових та граничних умов)
масштабу	виходить з того, що якість функціонування системи можна оцінити лише стосовно системи більш високого рівня ієрархії. Тобто для визначення ефективності функціонування системи треба представити її як частину більш загальної системи.
кінцевої цілі	абсолютний пріоритет кінцевої (загальної) цілі над проміжними
функціональності	доцільно розглядати структуру та функції системи сумісно, віддаючи при цьому переваги функціям над структурою. Згідно з цим принципом, будь-яка структура тісно пов’язана з функціями системи та її частин. У разі надання системі нових функцій слід перевіряти відповідність їм структури та за необхідності переглядати цю структуру
розвитку	передбачає врахування мінливості системи, її здатності до розвитку, адаптації, розширення, заміни частин, накопичення інформації
невизначеності	принцип стверджує, що можна мати справу із системою, у якій структура, функціонування чи зовнішні впливи не є повністю визначеними, внаслідок чого кожна система є унікальною, а також унікальними є умови їх функціонування

2.3.3 Ситуаційний підхід

Ситуаційний підхід – передбачає, що існують специфічні конкретні підходи і прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, причому вони можуть значно відрізнятися і залежати від певної конкретної ситуації. Даний підхід концентрується на ситуаційних розбіжностях між підприємствами і всередині них самих, намагається визначити найбільш значущі змінні ситуації і їх вплив на ефективність діяльності підприємства в цілому.

Загалом ситуаційний підхід зробив значний внесок в розвиток теорії управління. В його рамках розроблені конкретні рекомендації щодо застосування наукових концепцій, принципів, методів залежно від ситуацій, що склалася , і умов зовнішнього середовища. Успіх чи неуспіх ситуаційного підходу визначається тим, наскільки керівник зміг правильно інтерпретувати ситуацію: визначити ті фактори, які є найважливішими, оцінити рівень ймовірності настання певних результатів.

Основою системного підходу є “закон ситуації”. Вперше він був сформульований на початку 1920-х рр. Мері Паркер Фоллет. Вона стверджувала, що ефективність управлінця залежить від володіння ним необхідними знаннями, проте різні обставини вимагають різних знань, і, відповідно, найбільших успіхів в них досягають різні люди. Кращі керівники стають кращими не тому, що вони наділені якимись особливими лідерськими якостями, а тому, що вони відповідають вимогам моменту (ситуації).

Честер Барнард в рамках розгляду поняття “ситуаційності” висунув тезу про те, що підлеглі по-різному можуть приймати керівників, і це залежить від наступних умов:

– розуміння підлеглими розпоряджень, що поступають до них;

– їх віри в те, що керівництво діє відповідно до інтересів організації;

– їх віра в те, що інтереси організації збігаються з їх власними інтересами;

– їх фізичної і психічної здатності підкорятися.

Не зважаючи на існування даних положень, вважається, що створення теоретичної бази ситуаційного підходу почалося лише в кінці 1950-х років, завдяки результатам емпіричних досліджень Джоан Вудворд. Саме тоді був здійснений синтез концепцій, що існували раніше, на підставі теорії систем. У 1970-х рр. за рахунок залучення основних положень теорії відкритих систем, результатів орієнтованих на практику досліджень і вживання багатоваріантної статистики були зроблені нові кроки, в результаті яких виникла концепція, що пояснювала властивості організаційної структури залежно від специфіки її адаптації до внутрішнього і зовнішнього середовищ.

В результаті проведених досліджень були виявлені основні змінні, які зумовлюють застосування ситуаційного підходу і його результати. До них відносяться: технології, що використовуються на певному підприємстві; стан зовнішнього середовища, в якому воно функціонує; його розмір і стратегія, яку воно реалізує. Інші істотні змінні характеризують відносини між керівниками і підлеглими, характер задач, які вирішуються в організації і здійснюють вплив на тип лідерства, що властивий для керівників. Зв’язки між всіма цими змінними носять складаний комплексний характер.

Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як процес, що складається з чотирьох етапів.

1. Керівник повинен засвоїти сучасні засоби професійного управління, що довели свою ефективність. Він повинен розуміти, яким чином здійснюються процеси управління, системного аналізу, індивідуальна і групова поведінка, вміти використовувати методи контролю і планування, прийняття управлінських рішень.

2. Керівник повинен вміти передбачати ймовірні наслідки застосування конкретної методики чи концепції, як позитивні, так і негативні.

3. Керівник повинен вміти правильно оцінити ситуацію, тобто виділити найбільш істотні фактори і зв’язки, що існують між ними, визначити ймовірні наслідки, які можуть бути отримані в результаті зміни одного чи декількох факторів.

4. Керівник повинен вміти пов’язувати конкретні прийоми впливу з конкретними ситуаціями, що склалися, забезпечуючи при цьому досягнення цілей організації найефективнішим чином.

Загалом, ситуаційний підхід визнає, що результати одних і тих самих управлінських дій у різних ситуаціях можуть суттєво відрізнятися. Тому в процесі здійснення управління менеджери повинні враховувати конкретну ситуацію, набір конкретних обставин, які впливають на організацію в даний момент. З точки зору ситуаційного підходу управління є мистецтвом менеджера усвідомити ситуацію, визначити її характеристики, вибрати відповідну модель управління і вже потім використовувати наукові управлінські рекомендації загального характеру.

Виходячи з викладеного вище, стає зрозумілим, що об’єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища організації, що значно відрізняє його від усіх попередніх моделей розвитку науки управління (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Характеристики основних еволюційних моделей менеджменту

Характеристика моделі	Модель
	Наукового менеджменту (раціональних цілей)	Адміністративна школа (внутрішніх процесів)	Школа людських відносин	Відкритих систем
1. Основні представники	Ф. Тейлор, Л. та Ф. Гілбрет	А. Файоль, М. Вебер	Е. Мейо, М. Фоллєтт	Дж.Вудворд, Т. Барнс
2. Критерії ефективності	Продуктивність, прибуток	Стабільність, безперервність	Обов’язки, мораль, згуртованість	Здатність до адаптації, зов-нішня підтримка
3. Засоби / цілі	Чітке управління забезпечує продуктивні результати	Рутинізація призводить до стабільності	Залучення до участі приводить до зобов’язань	Безперервне оновлення га-рантує зовнішню підтримку
4. Особлива увага	Раціональний аналіз, вимірювання	Визначення відповідальності, документування	Участь, узгодженість	Творче вирі-шення проблем, інновації
5. Ролі менеджера	Керівник, планувальник	Спостерігач і координатор	Наставник і помічник	Інноватор і посередник

В рамках системного підходу виділяють наступні основні концепції:

– теорія глобальної стратегії – передбачає реалізацію певної організації однакових стратегій в різних країнах. Глобальна стратегія дає кращий результат у галузях із глобальною конкуренцією або в галузях, де починається процес глобалізації. Не зважаючи на те, що зумовлені необхідністю пристосуватися до його специфічних умов. У глобальній стратегії існують два методи, за допомогою яких фірма може домогтися конкурентної переваги. Перший метод базується на здатності фірми, що діє на світовому ринку, здійснювати свою діяльність у різних країнах таким чином, щоб знижувати витрати або підсилювати товарну диференціацію. Другий метод орієнтований на здатність фірми координувати діяльність філій, що діють по всьому світу, так, як не зможе зробити жодна фірма, що діє тільки на внутрішньому ринку;

– концепція управління по цілям – є популярним методом менеджменту, який володіє потенційними можливостями об’єднати планування та контроль у складній сфері людських ресурсів. Крім того, це спосіб мотивації, що допомагає перебороти деякі негативні впливи контролю на поведінку працівника. Сутність концепції полягає в тому, що управління може відбуватися лише шляхом транслювання цілей до рівня окремого співробітника, а постановка цілей співробітникові може відбуватися тільки на підставі наявності в нього набору певних компетенцій, які дозволять досягти цієї цілі. При цьому співробітник повинен одержувати постійний зворотний зв’язок від керівника у вигляді заохочення позитивних результатів руху до цілі та її досягнення і відповідної винагороди;

– стратегія адаптації – передбачає здійснення поступового переходу системи з одного стану в інший. Впровадження і реалізація даної стратегії гарантує максимальне пристосування організації до умов ринку, нужд і потреб споживачів. Доцільність використання даної стратегії зумовлена тим,що кожна організація, яка є відкритою системою, значно залежить від умов зовнішнього середовища, в якому вона функціонує, повинна постійно пристосовуватися до всіх змін, що в ньому відбувається.