3.2. Поняття «діти з особливими потребами»

У корекційній педагогіці використовують поняття «аномальні діти». Це діти, які мають суттєві відхилення від нормального фізичного або психічного розвитку і потребують спеціальних умов навчання і виховання, що забезпечують корекцію і компенсацію наявних вад.

Аномалії, що лежать в основі відхилень, можуть бути спадковими, вродженими і набутими.

Кожна категорія аномальних дітей має своєрідні причини виникнення того чи іншого дефекту, особливості психічного та можливості інтелектуального розвитку.

«Аномальні особи», «дефек­тивні», «інваліди», «діти з вада­ми» – ці терміни в нашій країні донедавна були законодавчо закріпленими і загальновживаними. Понятійна основа цих термінологічних визначень – фіксація порушень, вад, віднос­ної аномальності. Втім ще в 1927 р. Л. Виготський, обґрун­товуючи теорію надкомпенсації, передбачав: «...доведеться від­мовитися і від поняття, і від терміна «дефективні діти».

Сучасні дослід­ники означеної проблематики зазначають, що «ви­користання терміна «дефектив­ний» є коректним з наукової точки зору, оскільки в основі аномалій розвитку завжди приховується певний дефект, як правило, фізичного походження або соціального у випадку «моральної дефективності». Проте ці назви з морально-етичних позицій не витримали випробування часом.

Щодо терміна «інвалід», міжнародне визначення якого вперше зафіксовано в Декларації ООН «Про права інвалідів» у 1975 р., то це – «особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або част­ково потреби нормального осо­бистого і (або) соціального життя через порушення (вроджене або набуте) фізичних чи розу­мових здібностей».

У сучасній юридичній і соціальній сфері усе ширше використається термін «особи з обмеженою працездатністю» (замість терміна "інваліди"). Це поняття дозволяє розглядати дану категорію осіб саме як таких, що потребують соціальну допомогу, юридичний захист, проте вони є в деякій мірі працездатною та рівноправною частиною соціуму. Термін «інвалід», крім медичного діагнозу (недієздатний), несе в собі негативний соціальний зміст. За кордоном термін «інвалід» застосовується винятково до осіб з важкими фізичними порушеннями та в основному в вузькопрофесійному (медичному) контексті.

Втім сучасні тен­денції в галузі міжнародних пра­вових норм, соціальної політи­ки, освіти свідчать, що найбільш прийнятним є термін «особа з обмеженими можливостями», оскільки основна увага концен­трується на особі, а обмежені можливості є вже другорядною характеристикою. Проте термін «особа з обмеженими можли­востями здоров'я» не повністю виповідає синонімічному терміну «інвалід».

Складність і суперечливість у визначенні поняття інвалід­ності, які виявляються під час аналізу як міжнародних нормативно-правових документів, так і українських, дає змогу вживати цей термін, орієнтуючись, перш за все, на показники та результати суто медичного обсте­ження.

Зауважимо, що в країнах Західної Європи та Америки досить вживаними є терміни «фізично або розумово неповноцінні особи» (handicapped persons), «особи з порушеннями розвитку» (disabled person) або просто «особи з порушеннями» (the disabled). Термін «особи з порушеннями розвитку» (persons with disabilities) переважно «використовується у державних офіційних документах, найчастіше фінансового підпорядкування. «Цей термін враховує, що такі індивіди передусім особистості, і відкидає застарілі стереотипи,за якими основна увага несправедливо зосереджувалася на «розладах». Тому доцільніше використовувати термін «порушення розвитку» (disability), аніж термін «фізич­на чи розумова вада» (handicap), оскільки він нейтрально характеризує певний фізичний чи психічний стан без попе­реднього визначення його впливу на здатність індивіда повноправно проживати в суспільстві».

У міжнародних правових документах, державних законо­давчо-нормативних актах со­ціального спрямування в ба­гатьох країнах загальновжива­ним є термін «діти з особливими потребами» (children with special needs). У цьому тер­мінологічному визначенні змі­щуються акценти з недоліків і порушень у дітей, відхилень від норми до фіксації їхніх особ­ливих потреб. «Говорячи про особливості, ми відштовхуємо­ся від людини взагалі, а не від норми, від людини з певними особливостями, які притаманні лише їй. «Особливість» означає відмінність, несхожість, мож­ливо, неповторність, індивіду­альність, унікальність». До дітей з особливими потребами відносять дітей-інвалідів, дітей з незначними порушеннями здоров'я, соціальними проблемами, обдарованих дітей.

Широке вживання терміна «діти з особливими потребами» (ініціювала Саламанська дек­ларація, опублікована в 1994 р., де і надане його основне визначення: «Особливі потреби» сто­суються всіх дітей і молодих людей, чиї потреби залежать від різних фізичних або розумових вад або труднощів, по­в'язаних з навчанням. Багато дітей мають труднощі в на­вчанні і, таким чином, мають спеціальні освітні потреби на певних етапах свого навчання в школі».

Найбільш поширене та прийнятне стандартне визначення «особливих потреб», зок­рема в країнах Європейського союзу, міститься в Міжнародній класифікації стандартів освіти (International Standart Classification of Education): «Особливі навчальні потреби мають особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів».

Наказом МОН України від 15.09.2008 р. №852 затверджено «Положення про спеціальну загальноосвітню школу (школу-інтернат) для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку». Другим пунктом цього наказу зазначено: «Визнати таким, що втратив чинність, наказ Міністерства освіти України від 13.05.93 № 136 (z0120-93) «Про затвердження Положення про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас) для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку». У новому Положенні змінено назву дітей, що мають відхилення в розвитку, підкреслено, що головним напрямом роботи спеціальної освіти є корекція недоліків фізичного та (або) розумового розвитку. Але діти з вираженими порушеннями в розвитку потребують насамперед комплексних реабілітаційних програм, у яких поєднано медичну, психолого-педагогічну й соціальну допомогу.