5.9. Сучасна система освітніх послуг для дітей з особливостями психофізичного розвитку (узагальнення)

Звичайна освіта націлена на звичайних дітей, включає в себе звичайних педагогів і звичайні школи. Спеціальна освіта включає роботу з особливими дітьми, під них пристосовується і школа, і педагоги. Інтегрована освіта за допомогою реабілітації та адаптації пристосовує дитину з особливими освітніми потребами до звичайної освіти. І нарешті, інклюзивна освіта, сприймаючи дитину такою, якою вона є, пристосовує під неї систему освіти.

«Звичайна» освіта: Фахова освіта:

- «звичайна» дитина; - особлива дитина;

- овальні кілочки - квадратні кілочки

для овальних отворів; для квадратних отворів;

- звичайні педагоги; - спеціальні педагоги;

- звичайні школи. - спеціальні школи.

Інтегрована освіта:

- адаптація дитини до вимог системи;

- система залишається незмінною;

- перетворення квадратних кілочків у овальні;

- дитина або адаптується до системи, або стає для неї неприйнятою.

Інклюзивна освіта:

- усі діти різні;

- усі діти можуть навчатися;

- існують різні можливості, різні

етнічні групи, різний ріст, вік,

походження, стать;

• система адаптується до дитини.

6. Діти з відхиленнями соціальної поведінки

6.1. Поняття соціально-психологічної адаптації - дезадаптації

Адаптація (лат. аdaptatio – пристосовувати) – пристосування організмів до умов існування.

Соціальна адаптація – процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища.

Процес соціальної адаптації безперервний, зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда.

Будь-яка адаптація, у тому числі й соціальна, - це складова соціалізуючого процесу, яку необхідно розглядати в діалектичній єдності двох діяльностей: зовнішньої – матеріально-духовної, яка спрямована переважно на зміну умов зовнішнього середовища, та внутрішньої – суб’єктивно-психічної, спрямованої, перш за все, на перетворення внутрішнього світу суб’єкта. Тому важливий компонент соціальної адаптації – це узгодженість оцінок, особистих можливостей і прагнень індивіда з цілями, цінностями соціального середовища.

Соціальна адаптація може здійснюватися у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їхнього критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) і асиміляції (свідомого й добровільного прийняття та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними).

Розрізняють активну та пасивну адаптацію.

У процесі активної адаптації індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі та перешкоди, вдосконалювати суспільні процеси.

При пасивній адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі. Через це при зустрічі індивіда з певними об’єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може формуватися соціальна дезадаптація, що виявляється в різних формах девіантної поведінки.

Дезадаптація (лат. префікс de… або фр. des… - зникнення, знищення, повна відсутність і adapto – пристосовую) – термін, протилежний адаптації, суть якого виявляється у невідповідності соціопсихологічному і психофізіологічному статусу людини вимогам ситуації життєдіяльності, що не дозволяє їй пристосуватися до умов середовища свого існування.

Дезадаптація може розглядатися як процес, як прояв і як результат.

Дезадаптація як процес означає зниження адаптаційних можливостей людини до умов життєдіяльності або до якихось конкретних умов. Дезадаптація як прояв виявляється у нетипових формах поведінки і ставленнях до результатів діяльності у конкретному середовищі. Дезадаптація як результат є свідченням щодо порівняльної оцінки якісно нового стану і проявів, що не відповідають умовам середовища і для даної людини є нетиповими – вони заперечують, суперечать тим соціальним нормам, які характерні й прийнятні саме в цьому середовищі.

Основні причини дезадаптації: особистісні, середовищні або їх сукупність.

Дезадаптація потребує профілактики. Їй основними шляхами можуть бути: створення для дитини оптимальних середовищних умов; недопустимість перевантажень у процесі навчання, а також дотримання вимог індивідуального підходу відповідно до можливостей конкретної дитини і умов організації навчального процесу; стимулювання адаптації дитини на основі її активності і творчості; створення доступу до психолого-педагогічної допомоги різним категоріям населення, які опинилися у складних життєвих ситуаціях (телефони довіри, кабінети соціально-педагого-психологічної допомоги, кризові центри); навчання батьків, учителів, вихователів методики роботи з профілактики дезадаптації і попередження її наслідків; підготовка фахівців спеціалізованих служб, здатних на кваліфіковане кризове втручання; сприяння дезадаптованим дітям у мобілізації власних зусиль на подолання наслідків дезадаптації.

Залежно від характеру й природи сучасні дослідники виділяють три основні типи дитячо-підліткової дезадаптації: патогенна, психосоціальна й соціальна, які, у свою чергу, мають різні ступені виразності.

Патогенна дезадаптація викликана відхиленнями, патологіями психічного розвитку й нервово-психічними захворюваннями, в основі яких лежать функціонально-органічні ураження нервової системи. Це означає, що в одному випадку патогенна дезадаптація може виявлятися в різних за своїм ступенем й глибиною нервово-психічних захворюваннях, в іншому – у різному ступені виразності олігофренії, відставанні в розумовому розвитку.

Психосоціальна дезадаптація викликана статевовіковими й індивідуально-психологічними особливостями дитини, які зумовлюють їхню певну нестандартність, важковиховуваність, утруднюють соціальну адаптацію. Це можуть бути різні риси характеру, неадекватний вияв самооцінки, порушення емоційно-вольової й комунікативної сфери, неусвідомлювані регулятори поведінки, витиснуті в підсвідомість комплекси, фіксовані установки, фобії, тривожність, агресивність. У таких підлітків зазвичай немає помітних змін у ціннісно-нормативній сфері, їх проблеми поведінки мають психологічний характер.

Соціальна дезадаптація виявлена в порушенні норм моралі й права, в асоціальній поведінці й деформації системи внутрішньої регуляції, референтних і ціннісних орієнтації, соціальних установок. Залежно від ступеня й глибини деформації процесу соціалізації можна виділити дві стадії соціальної дезадаптації.

Стадія шкільної соціальної дезадаптації представлена педагогічно занедбаними учнями, для яких характерне хронічне відставання з низки предметів шкільної програми, опір педагогічним впливам, зухвалість із учителями, різні асоціальні вияви (лихослів’я, паління, хуліганські провини, пропуски уроків). Водночас, незважаючи на відставання в навчанні, значна частина педагогічно занедбаних прагне до здобуття професії, економічної самостійності, готовності працювати. Деформація в них ціннісно-нормативної сфери поки незначна. Вони потребують адресної психологічної та соціальної допомоги в межах загальноосвітніх шкіл, розширення інтересів, формування професійних планів.

Більш глибоку стадію соціальної дезадаптації представляють соціально-занедбані підлітки. Соціальну занедбаність характеризують глибоким відчуженням підлітків від родини й школи як основних інститутів соціалізації. Їхнє формування проходить в основному під впливом асоціальних і криміногенних груп, для них характерна глибока деформація та перекручені норми цінносної сфери, асоціальна поведінка та протиправні дії (бродяжництво, наркоманія, пияцтво, вимагання). Вони зазвичай професійно не орієнтовані, до праці ставляться негативно й мають установку на паразитичне існування.

Діти різних типів дезадаптації потребують медичної, психологічної, педагогічної, соціальної допомоги.