10.9. Фахова освіта глухих

У сучасній сурдопедагогіці застосовуються дві системи навчання глухих:

- на основі білінгвістичного підходу;

- на основі словесної мови.

Білінгвістичний підхід, заснований на білінгвізмі - двомовності, одночасному використанні двох мов.

Сутність білінгвістичного підходу полягає в тому, що рівноправними та рівноцінними засобами спеціального освітнього процесу є:

- дактильна мова, жестовая мова;

- словесна мова.

Українська дактилологія – це система пальцевих знаків (дактилем), кожен з яких чітко відповідає літері української абетки.

Термін «дактилологія» походить від грец. daktilos – палець та logos – слово, учіння, що чітко відображає специфіку спілкування осіб з порушенням слуху – слово або поняття, яке позначається (передається) пальцями. Термін загальноприйнятий і широко використовується як у вітчизняній, так і у зарубіжній сурдопедагогічній літературі. В українській дактилології 33 дактильних знаки, тобто стільки, скільки літер в українській абетці. Кожна дактилема відповідно позначає графему.

Позначення дактилем в українській дактилології передається трьома способами: конфігурацією пальців, рухом пальців, рухом кисті руки. У навчально-виховному процесі осіб з порушеннями слуху застосовують стандартизовану одноручну дактилологію.

Українське дактильне мовлення – комунікація за допомогою пальцевої абетки. Функціонування дактильного мовлення як знакової системи підпорядковується чітким правилам (основним, додатковим і технічним).

До основних правил належать:

а) дактилювання відбувається відповідно до норм написання згідно з орфографічними правилами;

б) дактилювання супроводжується усним промовлянням з чіткою артикуляцією кожного звуку.

Додаткові правила стосуються порядку, чіткості використання дактилем у мовленнєвому потоці.

Технічні правила передбачають умови, з яких домінуюча рука розміщується у просторі відносно обличчя і тіла мовця.

Дактильне мовлення використовується як засіб навчання і у спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах, середніх професійних та вищих навчальних закладах, де навчаються особи з порушенням слуху.

Жестова мова - спосіб міжособистісного спілкування людей, позбавлених слуху, за допомогою системи жестів. Лексичні й граматичні закономірності такої мови обумовлені своєрідністю її основної семантичної одиниці - жесту, а також його функціональним призначенням. Жестова мова – компенсаторний засіб, який дозволяє глухому спілкуватися з оточуючими. Виникає на основі експресивно-мімічних і предметно-дійових засобів спілкування.

В Україні жестова мова існує близько двох століть, з часу, коли з’явилися перші осередки, громади нечуючих, почали організовуватися перші навчальні залкдади для глухих: у Романові Новоград-Волинського повіту (1803), у Львові (1830), в Одесі (1843). Основою навчання в зазнчених закладах стала жестова мова, що розвивалася, культивувалася й передавалася з покоління в покоління нечуючими.

Існують два різновиди жестової мови: національна (розмовна) – має специфічний порядок слів, прийменники та сполучники відсутні; калькуюча – жести є еквівалентами слів, їх порядок – як у звичайному реченні.

У 2004 р. Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (ст.23) було визначено правовий статус та сферу застосування жестової мови, державою визнається дактильно-жестова мова не лише як засіб спілкування, а й як засіб навчання інвалідів з порушеннями слуху, забезпечується здійснення сурдоперекладу інформаційних і тематичних телепрограм тощо.

Жестове мовлення може супроводжуватись дактилюванням (наприклад, префікси та закінчення слів, власні назви, слова, для яких немає жестів).

Специфічним способом сприйняття усного мовлення є читання з губ. При цьому акустичний код замінюється оптичним, який є неповним і недостатньо диференційованим. За таких умов значно зростає роль зустрічної активності: прогнозування очікуваного висловлювання, відображених вимовою слів, переробкою інформації, яка надходить.

Якщо глуха людина повністю оволоділа усним мовленням, то механізм читання з губ включає:

1) зорове сприйняття мовленнєвих рухів, яке опирається на оживлення в пам’яті відповідних зорових образів;

2) відображене повторення цих рухів з оживленням у пам’яті відповідних кінестетичних образів;

3) прогнозування і переробку інформації, що надходить (з урахуванням мовленнєвого та немовленнєвого контексту).

Розвиток технічних можливостей слухопротезування значно підвищили ефективність навчання глухих дітей на основі словесної мови та максимальної опори на залишковий слух.

З кінця 50-х рр. поступово почала розвиватися система ранньої діагностики та ранньої педагогічної допомоги, що включала й раннє слухопротезування дітей.