6.4. Поняття про депривацію

Депривація (лат. deprevatio – втрата) – відсутність можливості чи її недостатність для задоволення людиною якої-небудь життєво важливої психічної потреби.

Депривація буває материнською (емоційною), комунікативною, руховою, сенсорною, когнітивною, соціальною і соматичною. Так, унаслідок материнської (емоційної) депривації дитина втрачає необхідний для неї емоційний зв’язок із матір’ю, залишає нереалізованою одну з найбільш сильних і яскраво виражених людських потреб. Це призводить до порушення психічного та інтелектуального розвитку, інфантильності, невпевненості у власних силах, аутизму, що супроводжуються відсутністю базової довіри до навколишнього світу.

Результатом комунікативної депривації виступає зниження комунікативної та пізнавальної активності, несформованість мотиваційної сфери, емоційно-особистісні порушення та афективні розлади поведінки.

Рухова депривація виникає при надмірному обмеженні рухів дитини, тому сповивання немовляти містить у собі небезпеку розвитку в майбутньому хронічної гіподинамії, що призводить до емоційної в’ялості, виникнення компенсаторної рухової активності. Остання проявляється як погойдування тіла з боку в бік, підстрибування, смоктання пальців та інші стереотипні рухи дитини.

Сенсорна депривація є наслідком дії середовища з недостатньою кількістю або одноманітністю сенсорних подразників – кінестетичних, тактильних, візуальних, акустичних. Це впливає на потребу дитини в певних стимулах, дефіцит яких призводить до фізіологічних і неврологічних порушень, а отже – до затримки психічного розвитку.

Результатом когнітивної депривації виступає зниження пізнавальних інтересів, дисгармонійний інтелектуальний розвиток та порушення поведінкової регуляції.

Соціальна депривація впливає на соціальну адаптацію та професійне самовизначення особистості в майбутньому. Вона характеризується тим, що в дитини поступово формується потреба в особистій автономії, яка супроводжуватиме її впродовж усього життя. Починається цей процес у дошкільному дитинстві з усвідомлення нею соціальних ролей.

Соматична депривація пов’язана з недостатнім доглядом і байдужим ставленням дорослих до психосоматичного здоров’я дитини. Шкідливий вплив низки патогенних факторів упродовж пренатального періоду і раннього дитинства неодмінно призводить до психофізіологічної слабкості або патології органів і систем організму.

6.5. Сутність девіантної поведінки

Девіантна поведінка (лат. deviation – відхилення) – це стійкий вид поведінки людини, що має відхилення від найбільш важливих соціальних норм суспільства у певний час та завдає реальної шкоди суспільству та самій людині, що її проявляє, і супроводжується її соціальною дезадаптацією.

Поняття «девіантна поведінка» запроваджене соціологами. Біля витоків соціології девіантної поведінки стояв французький учений Еміль Дюркгейм (1858-1917) – творець французької соціологічної школи. Становленню як самостійному науковому напряму теорія девіантної поведінки зобов’язана насамперед Р. Мертону, А. Коену, Д. Уолту, Г. Авансову.

До специфічних властивостей девіантної поведінки можуть належати:

1). Поведінка, яка не відповідає загальновизнаним та офіційно встановленим соціальним нормам. Тобто це дії, що суперечать існуючим законам, правилам, традиціям та соціальним установкам.

2). Девіантна поведінка та особистість, що її проявляє, отримують негативну оцінку з боку інших людей (переважної більшості). Негативна оцінка може мати форму суспільного осуду чи соціальних санкцій, включаючи кримінальне покарання.

3). Девіантна поведінка завдає реальної шкоди (фізичної, моральної, психологічної) самій особистості та людям, що її оточують. Це може бути дестабілізація існуючого порядку, руйнування норм, нанесення моральної, фізичної чи матеріальної шкоди.

4). Особливістю девіантної поведінки є прояви соціальної дезадаптації. Зв'язок девіантної поведінки та соціальної дезадаптації не є одностороннім. В окремих випадках соціальна дезадаптація може призводити до появи девіацій у поведінці.

5). Девіантна поведінка характеризується стійкістю (багаторазовістю чи тривалістю). Наприклад, важко віднести до девіантної поведінки поодиноке вживання легких наркотичних речовин.

6). Для класифікації поведінки як девіантної потрібно, щоб вона відповідала загальній спрямованості особистості.

7). Стан здоров’я особи, котра проявляє даний вид поведінки, перебуває в межах медичної норми.

Певну гнучкість у розумінні даного поняття виявляє англійський педагог М. Раттер, який стверджує, що дітей із девіантною поведінкою можна умовно поділити на дві категорії. До першої категорії, на його думку, належать діти з «соціалізованими формами» антисуспільної поведінки, які легко адаптуються до соціальних норм усередині тих антисуспільних груп, до яких вони належать. Вони намагаються не демонструвати відверто свою поведінку, оскільки розуміють її можливі наслідки. Проте час від часу вона стає очевидною і для багатьох супроводжується ефектом несподіваності. Як правило, це діти зі збереженим інтелектом, але низькою моральною свідомістю. Від однолітків їх відрізняє вміння маніпулювати іншими, відсутність емоційних розладів. Зазначимо, що вчинок – це специфічний вид розумово-вольової дії, необхідна складова діяльності людини, вияв її характеру і поведінки.

Другу категорію, вважає М. Раттер, становлять діти з не соціалізованою агресивною антисуспільною поведінкою. Вони зазвичай знаходяться в конфронтації з рідними та однолітками, виявляють значні емоційні розлади, що супроводжуються негативізмом, агресивністю, зухвалістю, мстивістю.