2. Основні терміни корекційної педагогіки

2.1. Корекція.

Створення адекватних умов, які враховують особливості психічного розвитку дитини при різних видах порушень, можливо на основі корекції, компенсації та соціалізації.

Корекція (від лат. correctіo - виправлення) - система психолого-педагогічних і лікувальних заходів, спрямованих на подолання або послаблення недоліків психофізичного розвитку й відхилень у поведінці дітей.

Дослідники зауважують, що поняття «корекція» належить передусім до соціального й освітнього середовища загальноосвітньої школи, яке є дискомфортним для певного кола дітей, що зазнають шкільної дезадаптації, мають затримку в загальному розвитку та девіантну поведінку.

Видами корекції є загальна та індивідуальна.

Загальна корекція спрямована на розвиток усіх дітей з порушеннями розвитку чи дітей певної категорії. Відповідно, вона проводиться у фронтальній чи груповій формі.

Індивідуальна корекція спрямовується на розвиток певної дитини з урахуванням структури її дефекту та індивідуальних особливостей. Проводиться така робота в індивідуальній формі. Корекція відхилень розвитку здійснюється як на спеціально організованих з цією метою заняттях в урочний, та позаурочний час, а також у процесі навчання предметів, передбачених програмами освітнього закладу, та в процесі виховної роботи. Відповідно, проводиться така робота психологами, вчителями, вихователями, батьками.

2.2. Компенсація.

Компенсація (від лат. compensatіo - відшкодування, порівняння) - складний багаторівневий процес, який включає відновлення та заміщення втрачених або порушених функцій шляхом використання збережених або

перебудови частково порушених функцій.

Проблема компенсації функцій є основною для спеціальної педагогіки.

Компенсація психічних функцій - відшкодування недорозвинених або порушених психічних функцій шляхом використання збережених або перебудови частково порушених.

При цьому можливе залучення нових нервових структур, які раніше не приймали участь у здійсненні певних функцій. Ці структури функціонально поєднуються .

Існують два типи компенсації психічних функцій:

- внутрішньосистемна, яка здійснюється за рахунок залучення збережених нервових елементів постраждалих структур (наприклад, недоліки механічної пам’яті компенсуються за рахунок пам’яті логічної, смислової);

- міжсистемна, яка пов'язана з перебудовою функціональної системи та включенням у роботу нових нервових елементів і інших нервових структур (наприклад, у людей з порушеннями зору в процесі розвитку використовуються тактильні відчуття).

У людини можемо спостерігати обидва типи компенсації. Вони мають велике значення у випадках подолання вроджених або рано виниклих дефектів розвитку.\

Компенсація відбувається за етапами:

1. Виявлення того чи іншого порушення в роботі організму на основі сигналу про порушення чи його наслідок.

2. Оцінка виразності порушення (параметрів, локалізації, глибини).

3. Формування компенсаторної програми.

4. Відстежування реалізації компенсаторної програми.

5. Зупинка процесу компенсації та закріплення її результату.

Визначені також рівні компенсації:

Біологічний рівень компенсації. Біологічний рівень компенсації відбувається на рівні розвитку людини як живого організму, індивіду та характеризується

автоматичним, неусвідомленим протіканням.

Психологічний рівень компенсації. Психологічний рівень – це суто людський

рівень компенсації, що відбувається переважно з залученням свідомості, волі,

особистісних властивостей. Компенсаторні процеси на цьому рівні проходять завдяки тому, що людина оцінює свої особливості та можливості у зв’язку з наявністю у неї певних порушень та ставить перед собою реальні цілі, які намагається досягти для збереження позитивного ставлення до себе, самоповаги. Тому психологічний рівень компенсації відбувається на основі передусім такого механізму, як копінг-стратегії. Копінг-стратегії – це свідомі зусилля особистості, спрямовані на те, щоб дати собі раду у стресових ситуаціях, що породжують тривогу, щоб утримати та зберегти позитивну самооцінку, самоповагу.

Соціально-психологічний рівень компенсації пов’язаний з міжособистісними

стосунками людини у найближчому оточенні. Це рівень “соціально-психологічного благополуччя”. Найважливішим тут є відчуття підтримки, тилу, захищеності, потрібності для когось чи чогось, благополуччя в цілому. Благополуччя повяз’ується з такими життєвими опорами, як сім’я, професія, найближче оточення поза сім’єю, які є дуже важливими для соціально-психологічної компенсації. Поняття соціально-психологічного благополуччя щільно пов’язане з поняттям “якість життя”, що є характеристикою міри комфорту в задоволенні людських потреб.

Соціальний рівень компенсації пов’язаний з макросоціальними умовами

існування людини. Це рівень соціально-економічного розвитку держави, ставлення держави до людей з порушеннями розвитку, закони щодо них, наявність спеціальних освітніх закладів, рівень навчально-методичного забезпечення та ін.

Теорії компенсації:

- за А. Адлером;

- за Л. Виготським.

А. Адлер:

- компенсація - підвищений, компенсаторний розвиток фізичних, психічних і особистісних компонентів, що зрівноважує недолік;

- формування особистості відбувається в основному в перші 5 років життя дитини;

- людина - біологічно непристосована істота з відчуттям неповноцінності, яке підсилюється за умови існування фізичного або сенсорного дефекту, що є стимулом до надкомпенсації;

- основний психологічний закон перетворення фізичної вади: через суб'єктивне почуття неповноцінності – у прагненні до компенсації та надкомпенсації, що є механізмом та засобом нейтралізації й подолання комплексу неповноцінності.

Л.Виготський:

- компенсація - синтез біологічного та соціального факторів;

- включення аномальних дітей у різноманітну соціально значущу діяльність, створення активних і діючих форм дитячого досвіду;

- поняття структури дефекту: первинне порушення спричиняє вторинні відхилення в розвитку та відхилення третього порядку; багато вторинних відхилень (за різних первинних причин) проявляються в дитячому, ранньому та дошкільному віці, мають, як правило, системний характер і змінюють всю структуру психічного розвитку дитини;

- підпорядкування спеціального виховання соціальному, їхня взаємозалежність;

- залучення людей з різними порушеннями до активної трудової діяльності, що забезпечує можливість формування вищих форм співробітництва;

- «дефекти не роблять їхнього носія дефективним»;

- компенсаторні можливості повністю розкриваються за умови усвідомлення індивідом наявного дефекту, рівень компенсації визначається характером і ступенем дефекту, резервними силами організму, а також соціальними умовами.

2.3.СОЦІАЛІЗАЦІЯ

Соціалізація (від лат. socіalіs - суспільний) – формування властивостей особистості, що роблять її здатною до життєдіяльності в суспільстві на основі засвоєння соціальних цінностей і способів соціально позитивної поведінки. Соціалізація дає можливість особистості функціонувати як повноправному членові суспільства. Соціалізація пов'язана з формуванням у особистості адекватного ставлення до соціальних цінностей. У процесі соціалізації людина засвоює соціальні норми, опановує способами виконання соціальних ролей, навичками суспільної поведінки.

У більш конкретному психологічному плані соціалізація – це процес формування особистості в певних умовах; процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого вона перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки ті норми і шаблони, які прийняті у суспільстві чи групі.

В онтогенетичному (тобто віковому) плані розрізняють стадії соціалізації: стадія адаптації, стадія індивідуалізації, стадія інтеграції, трудова стадія, післятрудова стадія.

Враховуючи визначальну суть кожної стадії соціалізації, у спеціальній психології та корекційній педагогіці особливо широко використовуються поняття адаптації та інтеграції.

Саме адаптації до порушеннями психофізичного розвитку у суспільство має слугувати система спеціальної освіти в державі загалом, будь-який корекційно-спрямований педагогічний вплив.

Адаптація у широкому розумінні визначається як процес пристосування людини до нових умов існування. Оскільки людина постає як живий організм, як носій психіки, соціальних відносин, то розрізняють такі види адаптації, як фізіологічна, психологічна, соціальна, та їх сполучення: психофізіологічна, соціально-психологічна.

Фізіологічна адаптація передбачає пристосування організму до навколишнього середовища, до нових умов спілкування; психологічна – пристосування психіки людини до нових умов; соціальна – пристосування поведінки людини до нових соціальних вимог та умов. Соціальна адаптація, враховуючи, що людина знаходиться в суспільстві, включає в себе як фізіологічну, так і психологічну адаптацію. Соціально-психологічна адаптація має свій специфічний зміст, а саме – пристосування людини до умов функціонування у групі людей, що передбачає зближення цілей та ціннісних орієнтацій групи та індивіда, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження у рольову структуру групи.

Показниками адаптованості людини загалом слугує задовільний стан її здоров’я, самопочуття, психічна рівновага, тобто відсутність невротичних проявів (емоційних зривів, агресивності, тривожності, страхів тощо), задоволеність собою та стосунками з оточуючими та ін.

Виходячи з зазначеного, адаптація розглядається як процес відновлення

порушеної рівноваги людиною та середовищем шляхом внутрішніх змін самої людини. Але і компенсація, як розглядалось вище, спрямовується на відновлення рівноваги також шляхом внутрішньої перебудови. Але між поняттями адаптація та компенсація існує відмінність.

При адаптації людина змінюється, порівняно з тим, якою вона була. І

саме ці зміни у розвитку людини забезпечують відновлення рівноваги між нею та середовищем. Тобто пристосування здійснюється шляхом “підтягування” свого розвитку до вимог. При компенсації відбувається повернення до втраченого вихідного стану, що теж забезпечує відновлення рівноваги.

Таким чином, адаптація та компенсація мають єдину мету – відновлення

рівноваги між людиною та середовищем, але ці процеси є різноспрямованими (адаптація – вперед, компенсація – назад).