10.2. Причини порушень слуху, діагностика й медична реабілітація

Основні причини виникнення порушень слуху:

- інфекційні та вірусні захворювання матері під час вагітності;

- асфіксія немовляти;

- внутрішньочерепна родова травма;

- гіпербіліубінемія (перевищення змісту білірубіна в крові - одного з пігментів жовчі);

- резус-конфлікт;

- маса тіла при народженні менше 1500 г;

- недоношеність;

- переношеність;

- застосування препаратів з ототоксичною дією, призначених дитині або матері під час вагітності;

- спадкові захворювання матері (у родині), що супроводжуються ураженням слухового апарата;

- дитяча інфекція (паротит, скарлатина, кір тощо);

- епідемічний менінгіт;

- грип;

- гострі й хронічні отити;

- черепно-мозкова травма.

У нашій країні функціонує державна система ранньоого виявлення дітей з підозрою на зниження слуху.

Діагностика порушень слуху відбувається за допомогою медичного й педагогічного обстеження.

Медичне обстеження проводиться отоларінгологом і включає отіатричний огляд і аудіологічне дослідження.

Аудіологія - розділ медицини, що розробляє питання стану слуху, його порушень, а також методи діагностики, профілактики й усунення цих порушень.

Педагогічне обстеження проводиться учителем-дефектологом і включає:

- реєстрацію поведінкових реакцій дитини на звучання низько-, середньо- і високочастотних іграшок та мови;

- виявлення можливості сприймання на слух.

Для корекції й компенсації дефектів слуху застосовуються спеціальні технічні засоби.

Перші згадки про пристрої для спілкування з глухими (слухові трубки, ріжки) відносяться до ІІ ст. до н.е.

У XVІ ст. Д. Кардано запропонував використовувати металеву посудину, вібрацію якої глухий сприймав пальцями. Слухові апарати на основі електроакустичного посилення з'явилися наприкінці XІХ ст. у США (М.Хатчінсон).

Прообразом першого слухового апарату (мікрофон і слухавка) послужив телефон, винайдений у 1875 р. А. Біллом.

Інтенсивний розвиток сурдотехніки розпочався у 50-і рр. XX ст. і був обумовлений успіхами радіоелектроніки.

Сьогодні найпоширеніший засіб звукопідсилення - слуховий апарат у вигляді портативного приладу, що складається з мікрофона, електронного підсилювача та телефону. Активно розвивається кохлеарна імплантація - часткова імплантація за вушною раковиною високорозвиненої електронної слухопротезованої системи.

10.3. Класифікація осіб з порушеннями слуху

За станом слуху розрізняють осіб:

- слабочуючих, або страждаючих приглухуватістю;

- глухих.

Приглухуватість - стійке зниження слуху, що викликає труднощі в сприйнятті мови. Ступінь виразності - від невеликого порушення сприйняття шепітної мови до різкого обмеження сприйняття мови розмовної гучності. Дітей з приглухуватістю називають слабочуючими.

Глухота - повна відсутність слуху або різкий ступінь його зниження, при якій сприйняття мови неможливе. Це глибоке, стійке двостороннє порушення, набуте в ранньому дитинстві або вроджене.

За Л. Нейманом (1961) розрізняють три ступені туговухості в залежності від величини втрати слуху в мовному діапазоні частот (500-4000 Гц):

І ступінь – втрата слуху не перевищує 50 Дб;

Для дитини мовленнєве спілкування залишається доступним, вона може сприймати мовлення розмовної гучності на відстані більше 1-2 м.

ІІ – середня втрата слуху від 50 до 70 Дб;

Мовленнєве спілкування утруднене, розмовне мовлення сприймається на відстані до 1 м.

ІІІ – втрата слуху вище 70 Дб;

Мовлення розмовної гучності сприймається нерозбірливо навіть біля вуха.

Труднощі в оволодінні мовленням можуть виникати у дитини при зниженні порогу чутності до 15-20 Дб, за Нейманом – це межа між нормальним слухом і туговухістю.

Межа між туговухістю та глухотою - 85 Дб.

Л.В.Нейман відзначає, що можливості розрізнення звуків оточуючого світу глухими дітьми залежать, в основному, від діапазону частот, доступних до сприймання. Учений виділяє 4 групи глухих:

1 група – діти, які сприймають звуки найнижчої частоти, 125-250 Гц.

2 група – діти, які сприймають звуки до 500 Гц.

3 група – діти, які сприймають звуки до 1000 Гц.

4 група – діти, які сприймають звуки до 2000 Гц і вище.

Діти 1 та 2 групи можуть сприймати тільки дуже гучні звуки (гучний крик, удари в барабан, гудок тепловоза) на невеликій відстані. Діти 3 та 4 групи можуть сприймати та розрізняти на невеликій відстані різноманітні звуки: звучання музичних інструментів та іграшок, дзвінок телефону, декілька добре знайомих слів.

Зараз при оцінці стану слуху в медичних закладах використовується Міжнародна класифікація порушень слуху (1988). Відповідно до неї середня втрата слуху визначається в межах 500, 1000 і 2000 Гц.

І ступінь туговухості – не більше 40 Дб,

ІІ ступінь – 40-55 Дб,

ІІІ ступінь – 55-70 Дб,

ІV ступінь – 70-90 Дб.

Зниження слуху більше 90 Дб визначається як глухота.

Педагогічна класифікація P. Боскіс (50-і рр. XX ст.) - основа диференційованої фахової освіти дітей з порушеннями слуху.

Критерії, які враховують своєрідність розвитку дітей з порушеним слухом (за P. Боскіс):

- ступінь ураження слухової функції;

- рівень розвитку мови при ураженні слухової функції;

- час виникнення порушення слуху.

Дітей з порушеннями слуху поділяють на 4 групи:

- глухі без сформованої мови (рано оглохлі);

- глухі, які зберегли мову (пізно оглохлі);

- слабочуючі з розвинутою мовою;

- слабочуючі з глибоким мовним недорозвиненням.

10.4. ІСТОРІЯ СУРДОПЕДАГОГІКИ

Перші висловлювання про можливість навчання глухих містяться у творах Арістотеля.

У XVІ ст. італійський філософ, лікар і математик Дж. Кардано (1501-1576) згадував про спосіб засвоєння мови за допомогою її письмової форми.

У цей же час в Іспанії були зроблені перші спроби використання дактилології для навчання глухих дітей.

У 1620 р. іспанський учений Х. Бонет видав свою працю «Про природу звуків і мистецтво навчання глухонімого говорити» - перший в історії сурдопедагогіки методичний посібник. У 1770 р. французький сурдопедагог Ш. де Льєпе заснував перше у світі училище для глухих - Паризький національний інститут, у якому для навчання використовувалася мімічна мова глухонімих.

Німецький сурдопедагог С. Гейнике розробив іншу систему навчання - так званий усний метод, заснований на усній формі словесної мови.

У 1864 р. А. Лінкольн, президент США, затвердив рішення Конгресу про фінансування першого у світі вищого навчального закладу для нечуючих людей (Галлоудет-коледж).

Уперше про опіку і виховання глухих у монастирях і при цервах за часів Київської Русі згадується у збірці законів «Кормчих книг», літописах (до ХVII ст.), тобто зародження суспільної опіки почалося у Росії на 4 ст. раніше, ніж виникло індивідуальне навчання нечуючих у західноєвропейських країнах.

З початку 30-х років XVIII ст. в системі суспільної опіки з’являється і патронування як особлива форма виховання глухих осіб у виховних будинках, дитячих притулках. Завданнями вихователів у зазначених закладах стало надання елементарної підготовки з грамоти і рахунку та трудової підготовки. Лише у першій половині ХІХ ст. з’явилися спеціальні навчальні заклади (у м. Романове Новоград-Волинського повіту на Житомирщині 1803 р., у м. Одеса 1843 р. та ін.), куди запрошувалися досвідчені сурдопедагоги з-за кордону (Ян де Гамперле, Г. Гурцев та ін.). Саме країни Західної Європи на кін. ХVIII ст.. (Англія, Франція, Австрія, Чехія, Іспанія – всього 58 шкіл, у першій чверті ХІХ ст. – 154, сер. ХІХ ст. – 243, кін. ХІХ ст.. – більше 400) вже мали достатній досвід спеціально організованого навчання глухих. Досить показово, що в деяких прогресивних країнах було поставлено питання не про поодинокі випадки навчання нечуючих, а про здійснення загального навчання глухих і відповідну підготовку сурдопедагогів. Їхні права та обов’язки визначалися своєрідними посадовими інструкціями, що передбачали чітко виражену педагогічну мету – надання якісної освіти в спеціальних класах спеціальних шкіл для глухонімих. З розвитком вітчизняної теорії і практики, ХХ ст. збагатилося відомими вченими-сурдопедагогами: М. Лаговський, В. Флері, І. Соколянський, О. Дячков, Р. Боскіс, Н. Морозова, Н. Масенко, М. Ярмаченко.

10.5. ХАРАКТЕРИСТИКА ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ

Глухі діти - із глибоким стійким двостороннім порушенням слуху:

- не можуть самостійно опанувати мову;

- без належної фахової освіти можуть стати глухонімими;

- більшість має залишковий слух (сприйняття голосних звуків - силою більше 80 ДБ у діапазоні до 1000- 2000 Гц);

- недолік слухових вражень збіднює внутрішній світ дитини;

- найбільшу проблему в розвитку становлять створювані глухотою перешкоди до оволодіння словесною мовою як засобом спілкування й пізнання навколишнього світу;

- обмежені можливості оволодіння мовою негативно впливають на розвиток пізнавальних процесів, емоційно-вольової сфери тощо;

- засіб спілкування з тими, хто чує - природні жести, між собою – мімічно-жестикуляційна мова;

- розуміння мови випереджає формування можливості власного висловлювання в усній, дактильній або письмовій формі;

- спеціальне навчання дозволяє опанувати словесну мову, часто розширює можливості спілкування з тими, хто чує, і сприяє розвитку особистості.

Ранній початок спеціального навчання дітей словесній мові (з використанням і розвитком залишкового слуху) сприяє меншому відхиленню від норми психічного розвитку.

Пізнооглохлі діти (глухі, що зберегли мову) мають наступні особливості.

Збереженість їхньої мови залежить:

- від віку дитини в момент настання глухоти; наявності залишкового слуху;

- уміння його використати (володіння грамотністю до моменту втрати слуху);

- умов розвитку;

- індивідуальних особливостей;

- корекційно-педагогічних впливів.

Важливе значення має ранній початок корекційної роботи зі збереження мови й формування на її основі навичок сприйняття усного мовлення навколишніх. При цьому відіграють особливу роль:

- зорове сприйняття (читання з губ);

- паралельне навчання читанню.

Одна з основних умов повноцінного розвитку – перебування в мовному середовищі. Необхідне проведення індивідуальних занять під керівництвом фахівців.

Слабочуючі діти:

- відхилення від норми розвитку психіки;

- порушення багатьох функцій і сторін психіки, що визначають хід розвитку особистості дитини.

Неповноцінний слух зумовлює мовне недорозвинення, що змінює хід загального розвитку, і ускладнення соціальної взаємодії дитини.

Розвиток мови має уповільнений поступовий характер і відповідає особливим закономірностям.

Порушення мови:

- недоліки вимови;

- обмежений запас слів;

- недостатнє засвоєння звукового складу слова;

- неточне розуміння та неправильне вживання слів;

- аграматизми;

- обмежене розуміння усного мовлення;

- обмежене розуміння тексту, який читають.

Спеціальне навчання сприяє оволодінню мовою й розвитку мовного мислення.

10.6. ЗАКОНОМІРНОСТІ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ В УМОВАХ СЕНСОРНОЇ ДЕПРИВАЦІЇ

Обмежений приплив інформації при порушенні одного або декількох аналізаторів створює незвичайні умови розвитку психіки дитини. Ще в 30-і роки Л.С.Виготський висунув положення про складну структуру аномального розвитку психіки дитини з дефектом і вказав на певне співвідношення симптомів, що входять у цю структуру. Первинний симптом, виникнув у дитячому віці, перешкоджає нормальному розвиткові психіки дитини і призводить до відхилень вторинного порядку.

Принципове значення має та обставина, що вторинні відхилення в розвитку психічних процесів є специфічними для конкретного первинного дефекту. Вторинно порушуються саме ті процеси, розвиток яких у нормі залежить від первинно постраждалої функції. У ході аномального розвитку первинний дефект і вторинна симптоматика знаходяться в закономірній взаємодії. Не тільки первинний симптом створює умови для виникнення вторинної симптоматики, але і вторинна симптоматика збільшує первинний симптом.

Порушення слуху негативно впливає і на формування особистості дитини, яке проходить в особливих умовах. Л.С.Виготський розглядав сенсорну депривацію (відсутність слуху або зору) як своєрідний «соціальний вивих». Він вважав, що «око і вухо людини – це не тільки фізичні органи, але й органи соціальні», тому «недолік ока або вуха» – це, перш за все, втрата важливих соціальних функцій, патологічне переродження громадських функцій, зміщення, своєрідна деформованість усіх систем поведінки.

При «втраті» одного з аналізаторів вмикаються компенсаторні механізми, які певним чином допомагають відтворити цілісну картину світу, але така компенсація не буває повною.

Своєрідність слухового аналізатора полягає в тому, що він відіграє вирішальну роль у розвитку мовлення (в першу чергу як засобу спілкування). Будь-яка освіта, інтелектуальний розвиток можливі лише при наявності другої сигнальної системи, а це в свою чергу є основою розвитку мислення та формування психічної діяльності.

Можна виділити наступні специфічні закономірності психічного розвитку дітей з порушеннями слуху.

1. Зниження здатності приймати, переробляти, зберігати та використовувати інформацію. Щодо зорової інформації, то при нормальному інтелекті вона зберігається до 10-11 років.

2. Утруднення словесного опосередковування.

3. Уповільнення процесу формування понять.

4. Диспропорційність розвитку окремих психічних процесів.

5. Темпи психічного розвитку знижені в перші роки життя, з віком прискорюються.

6. Рівень психічного розвитку залежить від особистісних якостей та корекційно-розвивального впливу.