29.Оборотні фонди підприємства та їх склад. 30.Класифікація оборотних фондів по різним ознакам.

32.Фінансові ресурси (капітал) підприємства. Фінансові ресурси підприємства – це сукупність грошових засобів, які

знаходяться в його розпорядженні та використовуються для розвитку

виробництва, поточного споживання та формування резервних фондів. Таким

чином фінансові ресурси – це сума коштів, спрямованих на оборотні засоби

підприємства. Вони характеризують фінансовий стан, тобто можливість

підприємства у проведенні витрат з метою отримання доходу. Фінансові

ресурси поряд з трудовими і матеріальними ресурсами є важливою складовою

ресурсної забезпеченості підприємства.

Фінансовий капітал є частиною фінансових ресурсів, що використовується

підприємством в обороті та дає доходи від цього обороту, тобто це

виробнича частина фінансових ресурсів, яка змінює свою форму та

забезпечує своє збільшення. Рух коштів, його швидкість і масштаби

визначають ефективність фінансової системи. З руху коштів розпочинається

і рухом коштів закінчується кругообіг засобів господарюючого суб‘єкта,

оборотом всього капіталу підприємства. Таким чином, фінансовий капітал

менший або дорівнює фінансовим ресурсам.

У фінансовій звітності різниці між фінансовими ресурсами та фінансовим

капіталом не існує. Там відображається перетворена форма фінансових

ресурсів, а саме фінансовий капітал.

33.Трудові ресурси,їх характеристика та класифікація.

Трудові ресурси ~ це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у перспективному періоді). Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об'єктів управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так і мікросистеми (підприємство). Управління трудовими ресурсами підприємства охоплює певні етапи (рис. 4.1). Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни - персонал, кадри, трудовий колектив) Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності. Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору (контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всі зайняті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва, а саме: житлово-комунального господарства, дитячих садків та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Керівники - це працівники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад. Спеціалістами вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема - інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо. До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема - діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, сценографісти тощо. Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур'єри, гардеробники. В аналітичних цілях всіх робітників можна поділити на основних - тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних - тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації межі між основними та допоміжними робітниками стираються, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їх можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності. Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності. Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій або іншій посаді. Відрізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники з середньою освітою та деяким практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади - інженерні, економічні, але не мають спеціальноїосвіти). За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку.

34.Продуктивність праці,методи її визначення та чинники, які на неї впливають. Для вивчення впливу окремих чинників на динаміку продуктивності праці може використовуватися індексний метод, метод ланцюгових підстановок, метод групувань, кореляційний та інші статистичні методи. Прикладом використання індексного методу є побудова індексів продуктивності праці змінного складу, постійного складу і впливу структурних зрушень за сукупністю підприємств. За допомогою цих індексів аналізується динаміка середнього рівня продуктивності праці деякої сукупності виробничих одиниць під впливом двох чинників. Розглянемо факторний аналіз впливу використання робочого часу на продуктивність праці за допомогою методу ланцюгових підстановок. На рівень і динаміку середньомісячного виробництва продукції в розрахунку на одного працюючого впливають такі чинники: середньогодинне виробництво продукції в розрахунку на одного робітника (позначимо його рівень у базисному періоді а0, а у звітному періоді а1); середня фактична тривалість робочого дня (позначимо її рівень у базисному періоді b0, а у звітному періоді b1); середня фактична тривалість робочого періоду в днях (позначимо її рівень у базисному періоді с0, а у звітному періоді с1); частка робітників у загальній чисельності працюючих (позначимо її рівень у базисному періоді d0, а у звітному періоді d1). Уведемо таке позначення: W0 — середньомісячне виробництво продукції на одного працюючого в базисному періоді, a W1 — середньомісячне виробництво продукції на одного працюючого у звітному періоді. Абсолютна зміна середньомісячного виробництва одного працюючого характеризується різницею: Визначимо вплив кожного з чотирьох чинників окремо. Передусім виразимо вплив зміни частки робітників у загальній чисельності працюючих на зміну середньомісячного виробництва (при цьому звернемо увагу на те, що a0b0c0 — середнє місячне виробництво в розрахунку на одного робітника, яке можна розглядати як якісний показник). Другим чинником розглянемо тривалість робочого періоду в днях (при цьому a0b0 — середньодобове виробництво, яке можна також розглядати як якісний чинник). Метод групувань дає змогу встановити наявність або відсутність зв’язку, характер залежності між певним чинником і продуктивністю праці. З цією метою сукупність (підприємства, дільниці виробництва, працівники), що вивчається, групується за факторною ознакою. Наприклад, підприємства за рівнем спеціалізації виробництва, механізації виробничого процесу, плинності кадрів або за ознакою, що нас цікавить. Працівники групуються за рівнем кваліфікації, стажем, віком або іншими ознаками. У кожній виділеній групі обчислюється середній рівень продуктивності праці. Далі за результатами розрахунків будується варіаційний ряд у порядку зростання факторної ознаки: Якщо з переходом від групи до групи рівень продуктивності праці загалом зростає, можна зробити висновок про існування прямої залежності між цим чинником і рівнем продуктивності праці. Якщо з переходом від групи до групи рівень продуктивності праці загалом знижується, то це можна розглядати як свідчення наявності оберненої залежності. Якщо рівень продуктивності праці приблизно однаковий у всіх групах або змінюється хаотично, то зв’язок між вибраною ознакою і рівнем продуктивності праці відсутній або дуже слабкий. Кореляційний аналіз дає змогу встановити не тільки факт наявності залежності, а й виразити це кількісно, а саме: 1) знайти аналітичний вираз зв’язку — рівняння регресії, що показує залежність продуктивності праці від одного або кількох факторних ознак: Вирішення цієї задачі передбачає визначення параметрів рівняння регресії; 2) виміряти рівень зв’язку, тобто кількісно оцінити, наскільки сильно залежить продуктивність праці від чинників, що вивчаються. З цією метою застосовують коефіцієнт кореляції, кореляційне відношення та інші показники.

35.Ефективність праці та методи її визначення. 39.Погодинна форма оплати праці та особливості її застосування.40. Відрядна форма оплати праці та особливості її застосування.Рівень ефективності праці в ринковій економіці має характеризуватися системою взаємопов'язаних і доповнюючих один одного натуральних і вартісних показників, кожен з яких відбиває результат праці з того чи іншого боку і може використовуватись у господарському механізмі ринкової економіки. В галузях матеріального виробництва такими показниками можуть бути: вид продукту, номенклатура і асортимент продукції, загальна кількість продукції і її кількість в розрахунку на одиницю часу, обсяг продукції в грошовому виразі, затрати праці на виробництво одиниці продукції. В сфері нематеріального виробництва такими показниками являються вид і обсяг результату, його наукова або художня цінність, актуальність, своєчасність, а також обсяг діяльності в грошовому виразі. Вимір ефективності всієї сукупної праці суспільства здійснюється за таким показником, як валовий національний продукт.

36.Система оплати праці робітників та особливості її застосування в сучасних умовох. Оплата праці - це винагорода, що встановлюється попередньо в держав¬но-нормативному порядку або за угодою сторін трудового дого¬вору. Оплата праці повинна залежати від кількості і якості праці, її результатів, які мають кількісні і якісні показники. Важливими складовими оплати праці в умовах ринку є її форми і системи, які забезпечують зв'язок між оплатою праці та її результата¬ми (індивідуальними і колективними). Форми і системи оплати праці встановлюються підприємствами та організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням вимог і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Співвідношення між кількісними і якісними показниками праці, або мірою праці, і винагородою, створює систему опла¬ти праці. Оскільки є дві міри праці: кількість виготовленої про¬дукції і час, витрачений на виконання певної роботи, існують дві системи заробітної плати.

37.Форми оплати праці робітників та їх характеристика. Найчастіше застосовують дві основні форми заробітної плати — підрядну й погодинну. Кожна з них відповідає певній мірі кількості праці: перша— кількості виробленої продукції, друга — кількості відпрацьованого часу. Форми заробітної плати мають відповідати таким вимогам: най¬повніше враховувати результати праці, створювати передумови для постійного зростання ефективності та якості праці; сприяти підви¬щенню матеріальної заінтересованості працівників у постійному виявленні і використанні резервів підвищення продуктивності праці і якості продукції. Форми оплати праці будуть ефективними лише в тому разі, якщо вони відповідають організаційно-технічним умовам виробництва. Отже, вибираючи форму оплати праці для певної категорії робіт¬ників, на підприємстві необхідно враховувати конкретні умови їхньої праці, специфі¬ку виробництва тощо. Основними (загальними) умовами застосування тієї чи іншої фор¬ми заробітної плати є рівень технічної озброєності виробництва, характер технологічного процесу та організації виробництва і праці, ступінь використання виробничих потужностей і устаткування, стан нормування праці тощо. Окрім загальних, є декілька специфічних умов застосування відрядної або погодинної форм оплати праці. Так, для відрядної оп¬лати праці необхідна наявність прямопропорційної залежності між затратами живої праці й одержаними результатами, тобто робітник повинен мати реальну можливість збільшувати випуск продукції, що має відповідати і потребам виробництва. Сьогодні в Україні переважною формою оплати праці робітників залишається відрядна.                                      Погодинна заробітна плата застосовується для оплати праці службовців і спеціалістів.                                          Відрядна і погодинна форми оплати праці підрозділяються на кількам систем.                                                      Системами відрядної форми оплати праці є: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, непряма-відрядна, акордна, колективна (бригадна) відрядна, а погодинної — пряма погодинна, погодинно-преміальна, колективна (бригадна) погодинно.    В основі побудови системи оплати праці мають бути конкретні показники роботи, які піддаються точному обліку і повною мірою відображають працю даної групи працівників або окремого працівника. Система оплати праці грунтується на одному-двох, вирішальних для даної групи працівників або окремого працівника, показниках і має бути простою і зрозумілою кожному. Сутність відрядної форми заробітної плати полягає в тому, що її розмір залежить від кількості виробленої робітником продукції (виконаної роботи) належної якості на основі попередньо установлених норм часу (виробітку) і розцінок з урахуванням складності та умов праці. Правильно організована відрядна оплата праці створює у робітників заінтересованість у збільшенні випуску продукції установленої якості, підвищенні кваліфікації, застосуванні передових методів і прийомів праці. Ефективне застосування відрядної форми оплати праці можливе за певних умов: наявності кількісних показників виробітку, з допомогою яких установлюють норми й розцінки та визначають заробіток відповідно до результатів праці; можливості й необхідності підвищення індивідуальної або групової продуктивності праці на даному робочому місці; забезпечення науково обгрунтованого нормування праці і правильного обліку виконаної роботи, чіткого контролю за якістю продукції. Основою відрядної оплати праці є норма виробітку (часу) і тарифна ставка.                                               За індивідуальної прямої відрядної системи розмір заробітної плати прямо залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робітником продукція або виконана ним робота оплачується за індивідуальними розцінками. Індивідуальна відрядна розцінка визначається двояко: для тих виробництв, в яких за характером виробничого процесу застосову¬ються норми виробітку — діленням погодинної або денної тариф¬ної ставки, яка відповідає певному розряду виконаної роботи, на погодинну або денну норму виробітку, а там, де застосовуються норми часу, — множенням погодинної тарифної ставки на норму часу. Сутність відрядно-преміальна система оплати праці поля¬гає в тому, що робітникові нараховується, крім заробітку за прямою відрядною системою, премія за виконання і перевиконання певних кількісних і якісних показників. Розмір премії установлюється у відсотках до заробітку, визначеному за відрядними розцінками. Конкретні показники й умови преміювання, а також розміри премій установлюються керівником підприємства за згодою коміте¬ту профспілки. За відрядно-прогресивною системою оплати праці виробіток робітників у межах завдання виплачується за твердими нормами (розцінками), а виробіток понад завдання — за підвище¬ними розцінками, причому розцінки збільшуються прогресивно зі збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання. Межею виконання норм виробітку, понад яку оплата за виконану роботу здійснюється вже за підвищеними роз-цінками, є фактичне виконання норм за останні три місяці. Непряму відрядну систему заробітної плати застосовують для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуван¬ням основних робітників-відрядників. При цьому заробіток допоміжних робітників залежить від результатів роботи робітників-відрядників, яких вони обслуговують. Ця система заінтересовує до¬поміжних робітників у поліпшенні обслуговування верстатів, агрегатів автоматичних ліній для безперебійної і ритмічної їх ро¬боти. За цією системою у промисловості може оплачуватися праця слю¬сарів-ремонтників, електриків, наладчиків устаткування, кранівників та ін. Акордна система оплати праці застосовується для окре¬мих груп робітників. Її сутність полягає у тому, що відрядна розцін¬ка установлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь ком¬плекс робіт загалом, виходячи із діючих норм часу і розцінок. По¬рівняно з прямою відрядною оплатою за акордної заздалегідь визначені обсяг робіт і строк їх виконання, відома сума заробітної плати за нарядом залежно від виконання завдання. Дана система заінтересовує робітників у скороченні строків ро¬боти проти установлених норм. Вона застосовується, наприклад, у галузях промисловості з тривалим виробничим циклом (суднобуду¬вання, важке машинобудування), а також для оплати праці робітни¬кові у разі виконання ним робіт у стислі строки (наприклад, під час ремонту великих агрегатів — мартенівських або цементних печей та ін.). На підприємствах, окрім відрядної оплати, застосовується почасова оплата, тобто оплата за працю певної тривалості (годину, день, місяць). В умовах переходу до ринку на деяких підприємствах з’явитися тенденція до заміни відрядної оплати на погодинну. Використання погодинної системи оплати праці потребує дотримання певних вимог до організації погодинної оплати, з тим щоб її застосування не спричинило зниження ефективності роботи, що не бажано в умовах конкуренції на ринку праці. До таких вимог відносяться: • точний облік і контроль за фактично відпрацьований час; • правильне присвоєння робітникам тарифних розрядів відповідно до їхньої кваліфікації і з урахуванням кваліфікаційного рівня виконуваних робіт; • розроблення й правильне застосування обгрунтованих норм виробітку, часу нормованих завдань, норм обслуговування і нор¬мативів чисельності. Зауважимо, що на сучасних підприємствах праця робітників з по¬годинною оплатою має нормуватися й оцінюватися на основі показ¬ників, які враховують результати їхньої праці. Такими показниками можуть бути: • нормовані (виробничі) завдання, які визначають кожному погодиннику обсяг роботи за зміну, тиждень або місяць; • планові норми або завдання щодо випуску продукції бригадою, дільницею, цехом; • норми праці, які можуть бути установлені як ступінь виконання і технологічних параметрів, режимів, норм витрат сировини, матері¬алів та інших виробничих ресурсів, строків виконання певних видів робіт тощо. Погодинна форма оплати праці застосовується: 1. За умови, коли у робітника відсутня реальна можливість для збільшення випуску продукції, наприклад, якщо його виро¬біток обумовлений режимом роботи устаткування, продуктивністю машин і агрегатів. Це характерно для автоматичних ліній, конвеєрів і потокових ліній з безперервним і точно регламенто¬ваним режимом, для робіт на високомеханізованому устаткуванні й апаратурних процесах. 2. Якщо результати праці робітника не можуть бути конкрет¬но виміряні і кількісно виражені (налагодження верстатів, інструк¬таж). 3. Коли економічно недоцільно стимулювати зростання виробіт¬ку понад оптимально передбачений технологічними параметрами, а також коли перевиконання цих норм може досягатися через по¬рушення технологічних режимів і відповідно погіршення якості робіт, а відтак і продукції. До таких робіт належить випробування продукції, остаточне доведення і здавання ВТК, термічне оброб¬лення і металопокриття виробів. Від робітника вимагається ста¬ранне дотримання параметрів, а також виконання кількісного зав¬дання, установленого на рівні, за якого забезпечується відповідна якість робіт. За простої погодинної системи розмір заробітку визначається за¬лежно від тарифної ставки робітника і кількості відпрацьованого ним часу. За способом нарахування заробітної плати погодинної опла¬та буває годинна, денна, місячна. Більш ефективнішою системою є почасово-преміальна, за якою опла¬чується праця як основних, так і допоміжних робітників. За цією системою заробіток робітникові нараховується не тільки за відпра¬цьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показ¬ників. Кількісними показниками можуть бути відпрацьований час, виконання планових і нормованих завдань, а якісними — здавання продукції з першого подання, підвищення сортності продукції, еко¬номія сировини, матеріалів, пального, інструментів, дотримання технологічних режимів тощо. На багатьох підприємствах широко застосовується почасово-преміальна система з нормованими завданнями. Робітники погодинники преміюються за виконання установлених їм нормованих завдань. У разі застосування цієї системи до кожного робітника доводить¬ся конкретне змінне або місячне завдання (в штуках, нормогодинах або гривнях) і результати враховуються під час нарахування премій за даний період. Уведення цієї системи супроводжується посилен¬ням нормування праці, впровадженням технічно-обгрунтованих норм і нормативів чисельності. В умовах становлення ринкової економіки, подальшої індивідуа¬лізації заробітної плати, дедалі більшого поширення набуває кон¬трактна система оплати праці, яка може застосовуватися поряд з існуючою на підприємстві системою оплати праці. Оплата праці за контрактом є складовою контрактної системи наймання і оплати, яка досить поширена в зарубіжних країнах. Контракт є особливою формою трудового договору між найманим працівником і власником підприємства, організації або уповноваженим органом. За контрактом працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою і правилами внутрішнього розпорядку, а влас¬ник підприємства, організації або уповноважений ним орган зобов'я¬зується сплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умо¬ви праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

38.Методика розрахунку фонду оплати праці на підприємстві41.Фонд оплати праці підприємства та її склад.Згідно із Законом України «Про оплату праці» [11] підприємство самостійно встановлює форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат. Це передбачається в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими угодами. Зокрема на підприємствах АПК слід ураховувати «Галузеву угоду між Міністерством аграрної політики України, галузевими об’єднаннями підприємств і підприємців та ЦК профспілки працівників АПК України на 2003—2004 роки» (зі змінами і доповненнями до неї) [58, с. 633—666]. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників.Плануючи фонд оплати праці на підприємстві, ураховують те, що держава здійснює певною мірою регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом [11]:

установлення величини мінімальної заробітної плати (у розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу) та інших державних норм і гарантій;

оподаткування доходів працівників;

установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності; працівників підприємств, установ, організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету;

регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що його визначає Кабінет Міністрів України.Слід особливо наголосити, що рівень оплати праці в сільському господарстві перебуває на останньому місці серед галузей економіки і вдвічі нижчий, ніж у цілому по народному господарстві. Це потрібно враховувати як при побудові системи державного регулювання і підтримки сільськогосподарського вироб- ництва (див. підрозд. 1.7), так і на рівні підприємств при удосконаленні системи оплати праці і матеріального стимулювання працівників.

Як при плануванні, так і під час обліку витрат на оплату праці, відповідно до діючого на підприємстві Положення про оплату праці, до складу цих витрат включають:

основну і додаткову оплату праці грішми і натурою, нараховані за обсяг виконаних робіт, вироблену продукцію, відпрацьований час за прийнятими в господарстві нормами і розцінками;

оплату за своєчасне та якісне виконання робіт;

підвищену оплату на збиранні врожаю;

доплати за майстерність, класність, стаж роботи за спеціальністю, за підвищення продуктивності й збереження поголів’я тощо;

оплату праці за роботу у святкові дні та дні релігійних свят;

оплату відпусток.

Плануючи фонд оплати праці, слід також ураховувати, що при відрядно- і акордно-преміальних системах оплати праці в рослинництві й тваринництві тарифний фонд оплати праці для визначення розцінок збільшується на 25—30 % залежно від особливостей виробництва у кожному підрозділі.Крім того, у річному фонді оплати праці підприємства і за категоріями працюючих передбачають виплати з прибутку та інші виплати на матеріальне стимулювання працівників. До цих виплат відносять матеріальну допомогу; оплату додатково наданих за рішенням трудового колективу (понад передбачену законодавством) відпусток працівникам; надбавки до пенсій; одноразові допомоги; доходи (дивіденди і відсотки), що виплачуються за акціями трудового колективу і вкладами працівників у майно підприємства, а також інші виплати, котрі здійснюються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, і спеціальних джерел.

42.Стимулювання праці робітників та її сутність. Поняття "стимулювання праці" в соціологічній літературі вживається як у широкому, так і в вузькому розумінні. У широкому значенні цього поняття воно охоплює всі, шо використовуються в управлінні, методи мотивації, впливу, винагороди, зокрема адміністративні, економічні (матеріальні), соціально-регулятивні. Адміністративні методи стимулювання праці мають вплив на індивіда, групу через накази, завдання тощо. Це такі методи, коли необхідний суб'єкту управління трудовою поведінкою результат досягається завдяки тому, що для суб'єкта праці "збитки" від можливих санкцій за невиконання перевершують витрати на виконання завдання.

Економічне, матеріальне стимулювання праці передбачає внесення в процес мотивації вартісних важелів залучення людей до праці, тобто безпосередній економічний вплив на мотивацію, забезпечення особистої і групової заінтересованості суб'єктів праці в матеріальному заохоченні. Тут застосовуються як безпосередні (зарплата, премії, доходи від прибутку та ін.), так і опосередковані (ціни, податки, кредити) важелі регуляції трудової поведінки.

У вузькому розумінні стимулювання праці фактично збігається з соціальною регуляцією праці — соціальною мотивацією трудової поведінки, коли спонукання до діяльності здійснюється через задоволення різноманітних потреб особистості, соціальної групи чи трудового колективу.

Як бачимо, подібний вплив пов'язаний з одержанням людиною задоволення від реалізації її цілей, потреб. І воно нерідко спонукає особистість до певної трудової поведінки сильніше, ніж безпосередній (адміністративний, економічний) вплив. Однак використання соціальних регуляторів як стимулів трудової поведінки є, безумовно, досить складним питанням. По-перше, подібні стимули мають опосередкований характер. По-друге, за організації подібного стимулювання виникає проблема виокремлення й порівняння, з одного боку, системи стимулів, з другого боку — системи цілей і потреб, на задоволення яких спрямовуються дані стимули. У разі збігу (тобто якщо використовувані стимули спрямовані на задоволення саме тих потреб, які необхідно, з погляду суб'єкта управління, задовольнити) ефективність стимулювання праці підвищується, і навпаки.

Таким чином, завдання управління полягає в такому впливі стимулів на потреби, мотиви суб'єкта праці, який викликав би бажану та ефективну для організації поведінку. У цьому, власне, й проявляються розбіжності між соціальною мотивацією трудової поведінки і стимулюванням праці. Якщо перша допускає наявність певного механізму входження індивідів, соціальних груп у контекст соціальної дійсності, вибору ними способу, спрямованості та активності своєї участі в трудовій діяльності під впливом різних факторів, то стимулювання праці — спосіб управлінського впливу на трудову поведінку, соціальну мотивацію праці.

43.Державне регулювання оплати праці на Україні. Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і договірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.(У США-4.55дол)

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у надурочний час; у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молодших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

44.Валовий дохід підприємства його сутність,склад та джерела отримання. Валовий дохід визначається як різниця між виручкою та матеріальними й амортизаційними відрахуваннями у складі собівартості реалізованої продукції. Валовий дохід є важливим показником діяльності підприємства і характеризує її ефективність. У ньому відображається підвищення продуктивності праці, збільшення заробітної плати.

Будучи кінцевим результатом роботи підприємств, валовий дохід відображає рівень ефективності їх господарської діяльності. Валовий дохід — це основне джерело формування фінансових ресурсів підприємства і державного бюджету. Не можна ставити знак дорівнює між прибутком і валовим доходом як показниками, що відображають рівень ефективності господарської діяльності. Прибуток відображає тільки частину новоствореної вартості, а валовий дохід визначається величиною всієї новоствореної вартості — основного джерела національного доходу країни. Використання валового доходу як головного узагальнюючого показника ефективності дасть змогу враховувати реальний економічний ефект, який отримає народне господарство в результаті діяльності кожного підприємства. На відміну від прибутку валовий дохід дає можливість оцінити ефективність роботи підприємства з погляду не тільки його госпрозрахункових, а й народногосподарських інтересів. Перевага валового доходу полягає в тому, що в ньому найбільш реально відображаються такі важливі сторони діяльності, як скорочення матеріаломісткості, підвищення продуктивності праці. Крім того, показник валового доходу використовується і для оцінювання рівня ефективності збиткових підприємств.

Чистий дохід — це різниця між валовим доходом і заробітною платою.

45.ціна,її економічний зміст та класифікація по різним ознакам. , ціна є грошовим вираженням вартості товару лише в тому випадку, коли існує рівновага між попитом і пропозицієюЦіна за способом формування.

Систему цін прийнято класифікувати згідно визначених ознак.

За характером обороту:

- Оптові, за якими підприємство реалізує вироблену продукцію іншим підприємствам та збутовим організаціям

- Закупівельні, за якими реалізується сільськогосподарська продукція виробниками ( колгоспами, радгоспами, фермерськими господарствами та населенням ) державним та комерційним організаціям для послідуючої переробки.

- Роздрібні, за якими товари реалізуються в роздрібній торговій сітці населенню.

На будівельну продукцію існує декілька різновидністей цін

- кошторисна вартість – граничний розмір витрат на будівництво кожного конкретного обєкта.

- прейскурантна ціна – середня кошторисна вартість одиниці кінцевої продукції типового будівельного обєкту.

- Договірна ціна встановлюється при підписанні договору між замовником та підрядчиком.

- Ціни та тарифи на послуги населенню.

- Знижки в галузі обігу ( оптово- збутові, торгівельні )

- Тарифи грузового та пасажирського транспорту – плата за переміщення вантажу та пасажирів. Яка береться транспортними організаціями з відправників вантажу чи пасажирів.

За рівнем вільності від впливу держави при їх встановленні:

- Вільні, що складаються на ринку під впливом попиту та пропозиції. Держава може домагатися зміни цих цін тільки за допомогою впливу на коньюктуру ринку.

- Регульовані, які складаються також під впливом попиту та пропозиції, але підлягають певному впливу з боку держави чи через безпоседнє обмеження їх росту або зниження, регламентацію рентабельності.

- Фіксовані, які встановлюються державними органами на попередньо визначене коло товарів.

За способом фіксації:

- Контрактні, які встановлюються за згодою обох сторін згідно контракту.

- Трансфертні, які застосовуються при реалізації продукції між філіями або в межах однієї асоціації.

- Біржові, які використовуються при продажу товарів безпосередньо через біржі.

- Торгів, які обслуговують особливу форму торгівлі, коли декілька підрядчиків, що конкурують між собою, пропонують замовнику свої проекти на виконання певних робіт, з яких замовник на конкурсній основі обирає найбільш ефективний.

За ступенем обгрунтованості:

- Базисні, які застосовуються в якості початкової ціни на подібну продукцію. Вони являють собою фіксовані в угодах чи прейскурантах ціни товарів з певними якісними характеристиками.

- Довідкові, які друкуються в каталогах, прейскурантах, журналах, газетах, довідниках, економічних оглядах. Вони використовуються спеціалістами в якості інформації для орієнтації при встановленні цін на аналогічну продукцію чи аналізі рівнів та співвідношень між цінами.

- Прейскурантні, які є видом так званої, довідкової ціни. Вони друкуються в прейскурантах фірм – виробників або продавців.

- Фактичні ціни угод. Які враховують застосування різноманітних знижок та надбавок щодо базової ціни.

- Споживача, яка визначає витрати споживача, які напряму повязані з придбанням товару та витратами, повязаними з його експлуатацією.

По терміну дії ціни:

- Постійні, які не змінюють протягом сроку поставки продукції за даним контрактом чи договором

- Текучі , за якими здійснюється поставка продукції в даний період часу. Вони можуть змінюватися на протязі виконання одного контракту і повністю залежать від коньюктури ринку.

- Плинні, які встановлюються в торгових угодах на продукцію, яка зазвичай потребує тривалого сроку на виробництво. Вони враховують всі зміни у витратах виробництва, які відбуваються в період виготовлення виробів.

- Сезонні , які діють протягом визначеного періоду часу4.

- Ступінчасті, які передбачають ряд послідовно зменшених цін за попередньо визначеною шкалою.

46.Методи встановлення цін на підприємстві. Метод надбавок. Згідно з цим методом ціну товару визначають додаванням до витрат на його виробництво і збут певної надбавки. Існує два способи визначення цієї надбавки і внесення її в ціну товару. Величину надбавок, що їх використовують під час встановлення ціни на продукцію, визначають відповідно до мети підприємства. Також можна використовувати стандартні надбавки, які прийнято в певній галузі або на певному ринковому сегменті. Деякі маркетологи вважають, то цей метод не є прикладом маркетингової орієнтації в ціноутворенні і тому його недоречно розглядати як метод ціноутворення в концепції маркетингу. Проте інші фахівці дотримуються думки, що цей метод служить для розрахунку базової ціни на товари і послуги. Отримана таким чином ціна є базою для коригування ціни з урахуванням попиту на товар та конкуренції. Тому метод надбавок лишається одним із найпоширеніших для орієнтації підприємств у своїй діяльності. Метод забезпечення цільового прибутку. Цей метод дозволяє підприємствам використовувати ціну продукції як стабільний фактор отримання бажаної норми прибутку. Деякі підприємства, використовуючи цю модель ціноутворення для встановлення ціни на продукцію, не отримають бажаної норми прибутку через те, що вони враховують не плановий обсяг збуту, а випуск продукції. Відповідно обсяг збуту продукції та обсяг випуску — це неідентичні величини. Вони дуже різняться у значенні. Зазвичай випуск продукції більший за обсяги реалізації, тому для того, щоб отримати бажану норму прибутку, слід відштовхуватися власне від реально можливих обсягів реалізації. Загалом витратну модель ціноутворення розглядають ті підприємства, що зорієнтовані передусім на прибуток, як базовий розрахунок ціни. Для встановлення ж остаточної ціни вони використовують надалі інші моделі ціноутворення. Метод максимізації поточного прибутку. Цей метод доцільно використовувати за таких умов: • стратегічною метою підприємства є збільшення поточного прибутку; • аналіз факторів виливу на ціноутворення доводить те, що попит на продукцію підприємства є еластичним залежно від ціни.

47.Стратегії ціноутворення їх види та характеристики. Стратегічні аспекти цінової політики включають договірні заходи по встановленню і зміненню цін, які спрямовані на врегулювання діяльності всієї виробничої і товаропровідної мережі підприємства, і підтримку конкурентоспроможності продукції і послуг у співвідношенні з цілями і задачами загальної стратегії фірми.

Тактичні аспекти цінової політики включають заходи короткострокового і разового характеру, які спрямовані на виправлення деформації в діяльності виробничих підрозділів і товаропровідної мережі, яка виникає внаслідок непередбачених змін цін на ринках чи поведінки конкурентів, помилок управлінського персоналу, і можуть іноді йти всупереч стратегічним цілям підприємства.

Вибираємі підприємством стратегічні форми цінової політики і варіанти її здійснення безпосередньо випливають із її ринкової стратегії. В залежності від застосованої комбінації варіантів ринкової стратегії вибирається форма здійснення цінової політики, а саме:

Домогтися такого рівня цін, верхня границя якого забезпечувала би підприємству максимальний прибуток.

Забезпечити підприємству “нормальний прибуток” (витрати виробництва плюс середня норма прибутку).

Вести політику “цінової” конкуренції.

Здійснювати політику “нецінової” конкуренції.

Встановлювати ціни на рівні “лідера” чи цін конкурентів.

Забезпечити “престижні” ціни, особливо підкреслюючи якість продукції.

Добиватися сталості цін і прибутку маневруванням факторами виробництва.

Встановлювати низькі ціни, включаючи демпенгові, для проникнення на ринок.

Процес встановлення ціни складається із шести етапів

1). Постановка цілей і задач ціноутворення.

2). Виявлення попиту.

3). Оцінка витрат та встановлення початкової ціни.

4). Аналіз цін і товарів конкурентів.

5). Вибір методу ціноутворення.

6). Встановлення кінцевої ціни.

Постановка задач ціноутворення - це спроба фірми відповісти на питання: чого бажано домогтися за допомогою політики цін на свою продукцію. Відповіді на це питання можуть бути різними. Можливо, наприклад, що більш за все підприємство зацікавлене в збільшенні обсягів продажу, створенні репутації і захваті якомога більшої долі ринку. В цьому випадку може бути корисною політика цінового проникнення, яка передбачає встановлення знижених цін на продукцію - тобто звернення до моделі цінової конкуренції. Але й може бути зовсім інша комерційна мета - наприклад, отримання найбільшого прибутку у короткий термін. Така потреба визивається необхідністю швидкого повернення взятих у кредит коштів чи виплатою підвищених дивідендів заради підвищення курсу своїх акцій.

Другий етап - це визначення попиту на продукцію. Спеціаліст з маркетингу сформулював би цю задачу так: “оцінка еластичності попиту на продукцію від цін, по яким хочемо її продати”. Мова йде не про те, щоб визначити ємкість ринку взагалі, а не про те, скільки товару можна буде продати при різних рівнях цін. Необхідно вміти визначити залежність можливого обсягу передбачуваного продажу від рівнів цін.

Третій етап ринкового ціноутворення - оцінка витрат. Оцінка витрат та пошук шляхів їх зниження дуже важливий етап в процесі ціноутворення підприємства, який включає аналіз собівартості виготовленої продукції. Так, від рівня собівартості, а також капіталоємкості виробництва, залежить крива еластичності пропозиції для підприємства (рис. 1.1.). Ця крива показує як зростає виробництво продукції, якщо ціна на неї підвищується через незадоволеність попиту. Сенс у тому, що чим вище на ринку ціна продукції, тим у більших обсягах виробник готовий випускати цей товар.

48.Валові витрати підприємства та та їх склад. Валові витрати виробництва та обігу (валові витрати) - це сукупність будь-яких витрат підприємства у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), Які придбаваються (виготовляються) таким підприємством для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, вироблених підприємством у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці. Найбільшу питому вагу у валових витратах підприємства займають витрати на виробництво продукції (робіт, послуг). Вони складаються з грошового вираження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, сировини, матеріалів, палива, енергії, праці і т. д. Крім витрат на виробництво продукції (робіт, послуг) підприємства здійснюють витрати на її продаж, тобто здійснюють позавиробничі витрати. До них відносяться: Вартість тари і упаковки виробів на складах готової продукції, витрати на транспортування, комісійні збори, відрахування збутовим організаціям, витрати на рекламу та інші витрати по збуту.

Таким чином, виходячи з ролі в системі управління фінансами підприємства, валові витрати можна класифікувати на виробничі і позавиробничі витрати.

Сукупність виробничих витрат показує, у що обходиться підприємству виготовлення продукції, що випускається, тобто виробнича собівартість продукції. Виробнича собівартість і позавиробничі витрати складають повну собівартість продукції.

49.Собівартість продукції,її характеристика та склад. Собівартість продукції - це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а ї; ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника. При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва; предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на: дослідження ринку і виявлення потреби у продукції; підготовку і освоєння нової продукції; виробництво, включаючи витрати на сировину, ,матеріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу; обслуговування виробничого процесу і управління ним; збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.); розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацій земель, охорону повітряного, водного басейнів); набір і підготовку кадрів; поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

50.Калькуляція собівартості продукції,її сутність та види.

Завдання калькулювання - визначити витрати, які припадають на одиницю їх носія, тобто на одиницю продукції (робіт, послуг), призначеної для реалізації, а також для внутрішнього споживання. У залежності від цілей калькулювання розрізняють планову, кошторисну та фактичну калькуляції. Всі вони відображають витрати на виробництво і реалізацію одиниці конкретного виду продукції в розрізі калькуляційних статей.

Планова калькуляція складається на плановий період на основі діючих на початок цього періоду норм і кошторисів.

Кошторисна калькуляція розраховується при проектуванні нових виробництв і конструюванні знову освоюваних виробів при відсутності норм витрат.

Фактична (звітна) калькуляція відображає сукупність всіх витрат на виробництво і реалізацію продукції. Вона використовується для контролю за виконанням планових завдань по зниженню собівартості різних видів продукції, а також для аналізу та динаміки собівартості.

Калькулювання дозволяє вивчити собівартість отриманих в процесі виробництва конкретних продуктів.

Роль калькулювання собівартості продукції в управлінні виробництвом. Передумовою калькулювання є облік виробничих витрат

(Виробничий облік). Він первинний по відносини до калькулювання.Виробничий облік передбачає збір інформації про витрати підприємства, документальне оформлення господарських операцій, так чи інакше пов'язаних з виробничими витратами. У системі виробничого обліку така інформація узагальнюється, групується за різними ознаками і аналізується. Лише на базі інформації, підготовленої певним чином в системі виробничого обліку, можливо калькулювання. Іншими словами, мова йде про калькуляційного обліку, що забезпечує угруповання витрат у такому аналітичному аспекті, який робить можливим процес калькулювання.

Між калькулюванням і виробничим обліком існує тісний взаємозв'язок і взаємозалежність. Так, базою для розрахунку собівартості одиниці продукції є інформація, зібрана в системі виробничого обліку. Калькулювання собівартості кінцевого продукту зумовлюється системою і організацією виробничого обліку. З іншого боку, ступінь деталізації виробничого обліку залежить від завдань, що стоять перед підприємством в області калькулювання.

Калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) умовно можна підрозділити на три етапи. На першому етапі обчислюється собівартість всієї випущеної продукції в цілому, на другому - фактична собівартість за кожному виду продукції, на третьому - собівартість одиниці продукції,випущеної роботи або наданої послуги.

51.Методи планування валових витрат підприємства.

52 Прибуток підприємства та його економічна сутність.

Прибуток являє собою загальну економічну категорію розвинутого товарного виробництва. Він є частиною вартості товару, яка відображається у вигляді надлишку над витратами його виробництва.

Прибуток як економічна категорія має своє якісне і кількісне визначення, тобто має речовий зміст та суспільну форму. Саме в їх діалектичній єдності розкривається сутність прибутку, його економічний зміст.

Прибуток — система економічних відносин між підприємцями (роботодавцями-власниками засобів виробництва) і найманими працівниками щодо виробництва, розподілу та привласнення створеної додаткової вартості, яка відособлюється у вигляді надлишку над витратами вкладеного капіталу.

Отже, об'єктивна матеріальна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу вартості додаткового продукту. Прибуток - це суспільна форма прояву додаткової вартості. Це якісне вираження прибутку як об'єктивної економічної категорії.

Водночас прибуток-це результат господарської діяльності окремого підприємства або галузі економіки і визначається як грошове вираження різниці між виторгом, отриманим від продажу продукції (послуг) і сумою витрат на її виробництво. Це кількісне визначення прибутку.

53.Функції,які виконує прибуток. Сутність прибутку як економічної категорії розкривається через функції, які він виконує у господарський діяльності. Основні з них такі: облікова, розподільча, стимулювальна.

Облікова функція прибутку полягає в тому, що він необхідний елемент ціни товару. Отже, як і ціна, прибуток є засобом обліку суспільно необхідних витрат праці, що потрібні для забезпечення розширеного відтворення. Саме такий облік дає змогу визначити оцінку ефективності господарської діяльності підприємства. Тобто, прибуток є економічним показником оцінки господарської діяльності підприємницьких структур. Економічне значення прибутку полягає у тому, що він відображає кінцевий виробничо-фінансовий результат.

Розподільча функція прибутку полягає в тому, що через прибуток здійснюється регулювання розподілу ресурсів і доходів між суб'єктами господарської діяльності та галузями економіки.

Стимулювальна функція прибутку полягає в тому, що прибуток використовується як в інтересах суб'єктів підприємництва, так і в інтересах їхніх працівників. Прибуток одночасно є і кінцевим фінансовим результатом господарської діяльності підприємства, і основним елементом його фінансових ресурсів, які необхідні для забезпечення розширення виробництва, науково-технічного і соціального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо. Саме прибуток спонукає підприємницькі структури впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, які призводять до зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності.

Отже, прибуток в ринковій економіці є головною метою і найважливішим критерієм ефективності господарської діяльності підприємницьких структур. Водночас прибуток є основним джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, формування дохідної бази бюджетних ресурсів різних рівнів, позабюджетних та благодійних фондів.

54.Види прибутку п-ва та їх характеристика. Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймні стабілізувати її на певному рівні. Існує декілька видів прибутку:

загальний – це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше – це балансовий прибуток.

прибуток після оподаткування – це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток.

У зарубіжній практиці існує поняття

валовий прибуток – це різниця між виручкою та виробничими витратами. Це поняття включає прибуток і невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

операційний прибуток – це чистий прибуток і дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

моржинальний прибуток – обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Отже, це валовий прибуток, коли калькування ведеться тільки за змінними витратами.

55.Розподіл чистого прибутку п-ва на різні частини. Використання чистого прибутку підприємство могло здійснювати через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямовуючи кошти безпосередньо на фінансування витрат. Можливий також був розподіл чистого прибутку частково через попереднє формування цільових фондів, а частково шляхом безпосереднього фінансування витрат.

На рис. 4.6 зображено структурно-логічну схему використання чистого прибутку підприємства, до введення національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

За рахунок чистого прибутку підприємство формувало ряд цільових фондів, кошти яких спрямовували на фінансування певних витрат, задоволення відповідних потреб. Використання чистого прибутку на виплату дивідендів здійснювалося безпосередньо.

Принципове значення в розподілі чистого прибутку мало досягнення оптимального співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання. Ці фонди умовні, безпосередньо на підприємстві вони не утворювалися, а їхню величину можна було встановити на підставі розрахунків використання прибутку на фінансування певних витрат чи заходів. За адміністративної системи управління економікою здійснювалось державне регулювання співвідношення фондів нагромадження і споживання.

Після ліквідації адміністративної системи управління використання чистого прибутку (напрямок і пропорції) визначалися самостійно кожним суб'єктом господарювання. Відповідно до Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 року, в 1995, 1996, 1997 (перше півріччя) державне регулювання використання чистого прибутку здійснювалося досить активно і в основному суто економічними інструментами, зокрема:

* зменшенням суми податку на прибуток (до 20%) у разі використання прибутку на фінансування реконструкції та модернізації активної частини основних фондів;

* зменшенням оподатковуваного прибутку (до 10% від суми балансового прибутку) за умови використання прибутку на збільшення власних оборотних коштів (поширювалось тільки на державні підприємства);

* зменшенням оподаткованого прибутку на суму прибутку, спрямованого на покриття витрат для утримання об'єктів соціально-культурного призначення, а також витрат на благодійну діяльність.

56.Основні напрямки розподілу капіталізованої частини прибутку. Капіталізований прибуток характеризує ту суму, що спрямована на фінансування приросту активів підприємства.

57.Основні напрямки розподілу споживчої частини прибутку. Прибуток повного товариства розподіляється між учасниками у відповідностями з установчим договором, у якому визначаються частки його учасників. Визначення часткою в договорі має значення не тільки при розподілі прибутку, але і для рішення питання про покриття збитків. Кожен учасник, одержавши частину прибутку повного товариства, враховує її в складі свого балансового прибутку як позареалізаційний доход і з загальної суми балансового прибутку у встановленому порядку обчислює податок, що вносить у бюджет. В установчому договорі можуть бути передбачені й іншої умови розподілу прибутку. При недостатності прибутку вкладники можуть одержати менший відсоток прибутку на свій внесок, але й у цьому випадку договором можуть бути передбачені інші умови (наприклад, виплата відсутньої частини прибутку вкладникам у наступному році і т.д.).

58.Планування прибутку підприємства та його методиПланування прибутку - складова частина фінансового планування і важливий

ділянка фінансово-економічної роботи на підприємстві. Планування

прибутку виробляється роздільно по усіх видах діяльності підприємства. Це

не тільки полегшує планування, але й має значення для передбачуваної

величини податку на прибуток, так як деякі види діяльності не

обкладається податком на прибуток, а інші - обкладаються за підвищеними ставками

. У процесі розробки планів по прибутку важливо не тільки врахувати всі

фактори, що впливають на величину можливих фінансових результатів, а й,

забезпечує максимальний прибуток.

Об'єктом планування є плановані елементи балансового прибутку,

головним чином, прибуток від реалізації продукції, виконання робіт,

надання послуг. Основою для розрахунку є обсяг виробничої

програми, який базується на замовленнях споживачів і господарських

договорах.

Прибуток від реалізації товарної продукції є основним компонентом

валового прибутку підприємства розглянемо способи її планування.

Метод прямого рахунку є найбільш поширеним. Він застосовується,

як правило, при невеликому асортименті продукції, що випускається. У найбільш

загальному вигляді прибуток - це різниця між ціною і собівартістю, але при

розрахунку планової величини прибутку необхідно уточнити обсяг продукції, від

реалізації якої очікується цей прибуток. Прибуток по товарному випуску

планується на основі кошторису витрат на виробництво і реалізацію продукції,

де визначається собівартість товарного випуску планованого періоду:

П тп = Ц тп - З т.і.;

Де П тп - прибуток по товарному випуску планованого періоду;

Ц тп - вартість товарного випуску планованого періоду в

діючих цінах реалізації (без податку на додану вартість, акцизів,

торгових і збутових знижок);

З тп - повна собівартість товарної продукції планованого

періоду (розрахована в кошторисі витрат на виробництво і реалізацію

продукції).

Прибуток на реалізовану продукцію розраховується інакше:

П рн = В рн - З рн,

Де,

У рн - планована виручка від реалізації продукції в діючих цінах

(Без податку на додану вартість, акцизів, торгових і збутових

знижок),

П рн - планований прибуток по продукції, Що підлягає реалізації в

майбутньому періоді;

З рн - повна собівартість реалізованої в майбутньому періоді продукції.

Виходячи з того, що обсяг реалізованої продукції майбутнього планового

періоду в натуральному виразі визначається, як сума залишків

нереалізованої продукції на початок планованого періоду і обсягу випуску

товарної продукції перебігу планованого періоду без залишків готової

продукції, Які не будуть реалізовані в кінці цього періоду, то розрахунок

планової суми від реалізації продукції набуде вигляду:

П рп = П о1 П тп - П О2;

Де П рп - прибуток від реалізації продукції в планованому періоді;

П о1 - прибуток у залишках продукції, не реалізованої на

початок планованого періоду;

П тп - прибуток по товарній продукції, запланованої до випуску в

майбутньому періоді;

П О2 - прибуток у залишках готової продукції, Яка не буде

реалізована в кінці планованого періоду.. Укрупнений метод прямого рахунку застосуємо на підприємствах з

незначною номенклатурою продукції, що випускається. Метод за

асортиментного розрахунку використовується при більш широкому асортименті, якщо

планується собівартість по кожному виду продукції. Головним достоїнством

методу прямого рахунку при відомих цінах і незмінних витратах протягом

планованого періоду є його точність.

У сучасних умовах господарський метод прямого рахунку можна використовувати

при плануванні прибутку тільки на дуже короткий період часу, поки не

змінилися ціни, зарплата та інші обставини. Це виключає його

застосування при річному та перспективному плануванні прибутку. Розрахунок прибутку

не дозволяє виявити вплив окремих факторів на плановий прибуток і при

дуже великій номенклатурі дуже трудомісткий.

При планування прибутку аналітичним методом розрахунок ведеться

окремо за порівнянною і не можна товарної продукції.

Порівнянна продукція випускається в базисному році, який передує

планованому, тому відомі її фактична собівартість і обсяг

випуску. За цими даними можна визначити базову рентабельність Рб.

Рб = (За: Тп) * 100%,

Де

По - очікуваний прибуток (розрахунок прибутку ведеться в кінці базисного року,

коли точний розмір прибутку ще не відомий);

СТП - повна собівартість товарної продукції базисного року.

Припустимо, За становить 100 тис. гривень,

СТП - 400 тис.гривень,

Тоді Рб = (100: 400) * 100% = 25%

За допомогою базової рентабельності орієнтовно розраховується прибуток

планованого року на обсяг товарної продукції планованого року, але за

собівартості базисного року, але за собівартістю базисного року.

Якщо обсяг товарної продукції планованого року, за собівартістю

складає 500 тис. грн. , То прибуток орієнтовно буде дорівнює: 500 * 25

% = 125 тис. грн. У цьому розрахунку враховано вплив першого фактора - обсягу

виробництва. Далі розрахунок ведеться в певній послідовності:

Розраховується зміна (, -) собівартості продукції в планованому

році. Припустимо, на основі прогнозу про зростання цін на сировину, збільшенні

амортизаційних відрахувань і інших чинників собівартості продукції

планованого року в порівнянні з базисним зросте на 20 тис. грн.;

Визначається вплив зміни асортименту, якості, сортності продукції.

Такі розрахунки виконуються у спеціальних таблицях на основі планових даних

про асортимент продукції, її якості і сортності. Припустимо, прибуток

зросте за рахунок цих чинників на 25 тис. грн;

Після обгрунтування ціни на готову продукцію планованого року визначається

вплив зростання цін. Припустимо, збільшення цін на реалізовану продукцію в

майбутньому році може дати 30 тис. грн.

Вплив на прибуток усіх вище перерахованих факторів визначається шляхом їх

підсумовування. Прибуток від виробництва порівнянної товарної продукції в

майбутньому році складе: 125 - 20 25 30 = 160 тис. грн. ;

Тепер слід врахувати зміну прибутку в нереалізованих залишках готової

продукції на початок (10 тис. грн.) і на кінець планованого періоду (5

тис. грн.): 10 160-5 = 165 тис. грн.

На відміну від методу прямого рахунку аналітичний метод планування прибутку

показує вплив факторів на величину прибутку, Але і він в достатній

мірою не враховує вплив всіх мінливих умов господарювання на

фінансові результати і не забезпечує їх достовірності перш за все із-за

постійно мінливих умов господарювання.

59.Фінансово-майновий стан підприємства. експрес-аналіз фінансово-майнового стану – це спосіб оцінювання і прогнозування фінансового стану підприємства на підставі його бухгалтерської, фінансової звітності й оперативних даних бухгалтерського обліку.

60.Сутність понять ліквідності та платоспроможності,фінансової стійкості підприємства. Ліквідність підприємства - це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань.

Ліквідність підприємства характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів (грошові кошти та їх еквіваленти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості.

Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності.

Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження.

Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів.

Аналіз ліквідності потребує також ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Необхідно визначити, чи є вона "стійкою" (наприклад, борг постачальнику, з яким існують довгострокові зв'язки), чи є простроченою, тобто такою, термін погашення якої минув.

Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати розраховуються як коефіцієнти ліквідності за інформацією з відповідної фінансової звітності.

Аналіз ліквідності доповнюється аналізом платоспроможності, яка характеризує спроможність підприємства своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов'язання, які випливають із кредитних та інших операцій грошового характеру, що мають певні терміни сплати.

Аналіз платоспроможності підприємства доцільно здійснювати як за поточний, так і на прогнозований період.

Поточну платоспроможність доцільно оцінювати на підставі звітного балансу, порівнюючи платіжні засоби з терміновими зобов'язаннями з використанням платіжного календаря.

Фінансову стійкість підприємства тісно пов'язано із перспектив¬ною його платоспроможністю. Її аналіз дає змогу визначити фінан¬сові можливості підприємства на відповідну перспективу. Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктив¬ний аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства і визначення на цій основі міри його фінансової стабільності й неза¬лежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності. Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі Типи фінансової стійко¬сті підприємства: 1) абсолютна фінансова стійкість (трапляється на практиці дуже рідко) — коли власні оборотні кошти забезпечують запаси й витрати; 2) нормально стійкий фінансовий стан — коли запаси й витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довго¬строковими позиковими джерелами; 3) нестійкий фінансовий стан — коли запаси й витрати забезпе¬чуються за рахунок власних оборотних коштів, довгостроко¬вих позикових джерел та короткострокових кредитів і позик, тобто за рахунок усіх основних джерел формування запасів і витрат; 4) кризовий фінансовий стан — коли запаси й витрати не забез¬печуються джерелами їх формування і підприємство стає на межі банкрутства. Фінансове стійким можна вважати таке підприємство, яке за ра¬хунок власних коштів спроможне забезпечити запаси й витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розрахуватись за своїми зобов'язаннями. Оцінку фінансової стійкості підприємства доцільно здійснюв і поетапно, на підставі комплексу показників.

61.Система оподаткування та її характеристика. Загалом податкова система будь-якої держави складається з правових

відносин та безпосередньо податкових платежів. Основними є такі елементи

податкової системи.

Суб'єкт правових відносин. Цей термін складається з двох частин.

Насамперед це безпосередньо платники податків — юридичні та фізичні

особи. Але вони стають суб'єктами тільки у разі наявності об'єкта

оподаткування. Фізична особа може бути суб'єктом оподаткування і як

підприємець, і як громадянин держави. До суб'єктів оподаткування

належать вітчизняні та іноземні громадяни. Вони мають рівні права та

несуть однакову відповідальність за сплату податків. Ступінь

відповідальності залежить від статусу платника. Так, у деяких країнах

(США, Великобританії, Німеччині) фізична особа сама вибирає порядок

сплати та ставку прибуткового податку залежно від різних чинників. Коли

ж фізична особа працює за наймом, то вибір системи оподаткування, як

правило, обмежений і основним податком є прибутковий. Якщо ця особа

працює ще й у іншому місці, то вона має заповнювати та подавати до

податкового органу річну податкову декларацію.

Якщо платник — юридична особа, то стягнення податку залежить від різних

чинників, основним з яких є статус підприємства — резидент чи

нерезидент. Підприємство-резидент сплачує податкові платежі з усіх

доходів, які одержує. Нерезидент сплачує податки з доходів, які одержує

тільки на території цієї держави. У більшості держав таким підприємствам

надаються пільги або воно має особливий характер оподаткування.

При встановленні розміру податку має значення також організаційно

правовий статус підприємства. У деяких країнах надаються особливі пільги

акціонерним товариствам (відкритим і закритим) та товариствам з

обмеженою відповідальністю. Значна увага приділяться приватним

підприємствам та підприємствам малого бізнесу. Щоб стимулювати ці сфери

діяльності та бізнесу, їм надаються пільги або ж вони взагалі

звільняються від сплати податків. До категорії малого бізнесу

зараховують підприємства за певними критеріями. Крім основних (обсягу

діяльності, кількості працюючих), до них можуть додаватися і розмір

одержаного прибутку та ін.

Між юридичними та фізичними особами як суб'єктами оподаткування існує

суттєва різниця, що полягає в механізмі стягнення податку або його

частини. Так, при порушенні чинного законодавства щодо сплати податку з

юридичних осіб несплачена сума стягується у безапеляційному порядку, а з

громадян — тільки за рішенням суду або виконавчим листом нотаріуса.

У законах про систему оподаткування різних країн світу чітко

визначаються права та обов'язки, а також відповідальність за порушення

законодавства. Якщо суб'єкт оподаткування не сплачує податкові платежі,

до нього застосовують штрафні санкції або адміністративні норми. Розмір

цих санкцій також встановлюється законом.

62.Загальнодержавні податки та їх види. Система податків та зборів України — це сукупність передбачених податковим законодавством України загальнодержавних та місцевих податків і зборів, принципів, форм і методів їх встановлення, зміни, скасування, обчислення та сплати. Система податків та зборів в Україні встановлюється виключно законами України.

У законодавстві України не чітко розмежовуються категорії "податок" і "збір". Однак за своєю економічною суттю вони суттєво відрізняються.

Обов'язок щодо сплати податку (збору) — це обов'язок платника податку (збору) сплатити належну суму податку (збору) у порядку та у термін, встановлені податковим законодавством України. Податок (збір) сплачується тільки грошовими коштами, причому допускається проведення взаємозаліку сум податку (збору), що підлягають сплаті за наявності заборгованості бюджету перед таким платником.

63.Податки,які входять в собівартість продукції.?

64.Податкові платежі,які сплачуються з прибутку підприємства. — податки, збори й обов'язкові платежі, які сплачуються з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибуток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо);

65.Податки,які входять в ціну виробу та їх характеристика.. 66.Ефективність діяльності та методичні засади її оцінки.

В склад ціни входять наступні податки: - Акцизний збір; - Податок на додану вартість ; - Торговельно - посередницькі накидки Акцизний збір є одним з непрямих податків. В Україні акцизний збір є непрямим податком на окремі товари, визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів. До таких товарів , як правило, відносять: алкогольні напої, тютюнові вироби, паливо-мастильні матеріали, транспортні засоби тощо. Акцизний збір може обчислюватися: - за ставками у відсотках до обороту з продажу ( передачі ) товарів ( продукції); - у твердих ставках з одиниці реалізованого ( переданого, ввезеного) товару (продукції); - одночасно за ставками у відсотках до обороту з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару ( продукції). Податок на додану вартість – це непрямий податок, який включаються до ціни товару та сплачується незалежно від результатів діяльності підприємства. При продажу товарів підприємство закладає в його ціну суму податку на додану вартість. Торговельно - посередницькі накидки. Оцінка за цінами продажу передбачає використання середнього відсотку торговельної націнки. Цей метод застосовують підприємства, які мають значну та змінну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торгової націнки. Собівартість реалізованих товарів визначається як різниця між продажною ( роздрібною) ціною реалізованих товарів і сумою торгової націнки, визначеною за середнім відсотком. Середній відсоток торгової націнки обчислюється шляхом діленням суми залишку торгових націнок на початок звітного місяця і торгових націнок у продажній вартості одержаних у звітному місяці товарів на суму продажної (роздрібної) вартості залишку товарів на початок звітного місяця і продажної вартості одержаних у звітному місяці товарів.