4. Паневропа

Цікаво, що Европа, яка впродовж останніх століть мала культурний і політичний провід у всьому світі, найпізніше виявила свої панконтинентальні прямування. Світова війна відсунула цей суходіл на другий плян історії. Цей факт був приводом P. H. Куденґове-Калерґії до написання програмового твору „Паневропа" (1923), що була першою спробою ідеологічного обґрунтовання паневропеїзму. Автор згаданої праці слушно зазначає на вступі, що коли сьогодня ввесь світ політичне прямує до континентального об'єднання, Европа єдина перебуває в стані політичного роз'єднання й майже державної атомізації. В цьому, на його думку, й полягає істота „європейського питання", яке він зясовує таким чином: „Чи може Европа, політичне й господарське пошматована, втримати свою самостійність і забезпечити для себе мир супроти все дужчим позаєвропейським великодержавам або чи вона може бути приневолена для порятунку свого існування перетворитися в союз держав? Його відповідь на цей запит така: „В жодному разі не є можливе, щоб ця європейська дрібнобуржуазність могла постійно втриматися попри чотирьох великих світових держав майбутности: поруч бритійської та російської, американської та східньоазійської". Сьогоднішня Европа є зовсім осамітнена. Вона не може сподіватися жодної допомоги ані зі Сходу, ані зі Заходу". Росія хоче її завоювати, Америка хоче її купити". Вигляди Европи після світової війни малонадійні, бо вона стала полем бою для цілої землі. Европа мусить тому рятуватися, доки ще не пізно, її порятунок — „Паневропа": політичне й господарське об'єднання всіх держав від Польщі до Португалії у державну спілку". Кундеґове-Калерґі слушно звертає увагу на те, що само поняття Европи вимагає з'ясування й точного визначення. Европа, каже він, не є жодним політичним поняттям. Частина світу, що так називається, — уявлає із себе хаос держав і народів; це порохівня міжнародніх конфліктів; реторта майбутньої світової війни". Паневропа ідеологічно є базована на засадах політичної демократії. Тому східня її границя посунена до Польщі, включаючи цю країну. Східній кордон, — каже автор, — не має бути визначений Уралом, але політичною границею між Росією й демократичними прикордонними державами. Росія буде європейською державою. Вона не належатиме до Европи. З другого боку також Англія, — серце великобританської імперії, — виключена з цього паневропейського проекту, з причин географічного характеру. Конкретним здійсненням паневропеїзму мають бути „Злучені Европейські Держави", як прктичне розв'язання „європейського питання".

Восени 1926 р. у Відні відбувається перший і досі єдиний паневропейський конгрес. Не зважаючи на всі зусилля Кундеґове-Калеґрі та заходи покійного французького державного діяча Ар. Бріяна, який у 1930 р. заініціював політичне об'єднання Европи через Союз Народів, — паневропейська ідея не знайшла досі ширшого відгомону серед європейських народів. Передовсім, в порівнанні з іншими континентами. Европа не є точно визначеним поняттям. Ідеолог паневропеїзму слушно це стверджує, кажучи: „поняття Европи постало із сумішки географічних, політичних і культурних елементів".

Перед війною Европа уявляла із себе культурну, а до певної міри також політичну спільноту. Світова війна розбила цю спільноту, а політичне деградувала Европу. „З центру світу Европа була відсунена на його периферію... Сьогодні Европа не є осередком світу ані з політичного та господарського, ані з культурного боку! Світ емансипувався від Европи.

В цьому саме полягає основна різниця між паневропеїзмом і іншими панконтинентальними рухами, про які тут мова була попередньо. В Америці, Африці та Азії панрасові й панконтинентальні змагання є проявом політичного та національного пробудження й піднесення, отже їхньої молодости. В сучасній Европі ми є свідками чогось протилежного. Европа пережила свою політичну весну сто років тому. Сьогодні вона відчуває на собі тягар осени, є в стадії політичного занепаду. Тому вона все кохається у своїй минулості. „Обличчя Европи, — каже Куденгове-Калергії, — є обернено назад, замість уперед". Деякі сучасні спроби її відмолодження у своїй істоті орієнтовані на давно минуле: Фашизм — на античний Рим та середньовічну Італію (корпоративізм); гітлеризм — на старих германів з культом прагерманського міту; навіть московський большевизм, неначебто революційна утопія, задивлена вперед, властиво є базований на прамарксистичній концепції з-перед сто років („Комуністичний Маніфест").

Ідеолог Паневропи політичне базував її на засаді політичної демократії й через це географічне, як ми бачили, на східній її сторожі поставив Польщу. Майже п'ятнадцять років, що минають від появи „Паневропи", трагічно скорегували його віру в європейську демократію. Східній форпост Паневропи — Польща — опинився між цим на протидемократичному фронті. В противагу большевицькій диктатурі на Сході, постали фашистівська та гітлерівська на Заході. Демократію зрадила також західня сторожа Паневропи — Португалія. У різних відтінках диктатур запанували скрізь в Середній Европі (крім Чехо-Словаччини) та на Балканах. Політичне всі ці європейські диктатури чи півдиктатури орієнтовані антидемократичне: вони мріють про політичну реставрацію; відкидають новоєвропейський „Status quo", їх ідеалом є привернення не лише „Status quo ante bellum", але стан речей пару сот і навіть тисячу років. Звичайно, ця сучасна Европа стихійно й непримирно антипаневропейська.

Цим пояснюється неуспіх дотеперішньої пропаганди паневропеїзму. Европа в теперішній ситуації органічно не може приняти панеевропеїзму. Це наявний мінус нашого континенту в порівнянні з Азією, Африкою та Америкою. Але полюсом Европи є її довершена націогенія. Куденгове-Колерґі має рацію, коли каже: „не народи Европи є спільними, але їхні політичні системи". Історичним завданням Европи є отже знайти творчу синтезу між її національним індивідуалізмом і континентальним інтеґризмом, чого конче вимагають господарські потреби, й що для економічного самовизначення нашого суходолу є крайньою неминучістю.

Як бачимо, існують під цій час континентальні рухи, що є спробою політичного й господарського об'єднання людства у великі територіяльні комплекси, як, напр., Америка, Східня Азія, Брітанська імперія, Совєтський Союз. В межах великих господарсько-політичних об'єднаннь, що обіймають споріднені або близькі між собою народи, має людство досягнути вищого щаблю свого розвитку, заховуючи вільним свій національний поступ. В деяких з цих майбутніх об'єднань можна добачити спроби потужної консолідації панконтинен-тального типу, як напр., у панамериканізмі; або в панбрітизмі, що є спроба своєрідного об'єднання великої британської імперії, яка переходить навіть за межі панконтиненталізму й в дійсності має трансконтинентальний характер. Лише Европа якнайменше виявила досі здатности у цьому напрямі. Паневропеїзм покищо — політична утопія. Його програм — „Европейські Злучені Держави" — це музика майбутнього, не знати навіть як далеко. Правда, каменяр Паневропи не втрачає надії. Його оптимізм виправдується вірою в те, що „кожен великий історичний процес починається як утопія, а кінчається як дійсність".

З українського становища можна закинути паневропеїзму те, що він знехтував українське питання й без належних підстав визнав Велику Україну на поталу евроазійській Росії. Автор Паневропи не зрозумів і не доцінив як слід європейської традиції в історії України та історичне значення України, як заборола Европи проти Азії. Без України Паневропа, беручи на увагу активізацію Молодої Азії та спроби самовизначення Евразії, буде мертвонарадженою дитиною. Не Польща, але Україна мусіла б бути східньою сторожею майбутньої Паневропи.