13. Шляхами розвитку націології після війни

Інтерес до націологічних студій війни дуже збільшився після Першої світової війни. Однією з головних причин цього явища слід уважати гостру актуальність національного питання й після мирового конгресу, що вирішив його, оскільки йде мова про Европу, дуже компромісово, ухиляючись від послідовного переведення права самовизначення народів більш, ніж треба було з погляду політичної доцільности. Національна справа існує, отже, й надалі в Новій Европі у формі проблеми „національних меншостей". Це з одного боку. А з другого — у формі дуже войовничого паннаціоналізму (зглядно неонаціоналізму), отже, імперіялістичного націоналізму, що рішуче відкидає давнішу демократичну націософію, ідеологічно протиставлючи їй свою нову концепцію — автократичного та ірраціонального націоналізму, який виключає фактично міжнародній солідаризм і філософію національного гуманітаризму (італійський фашизм, німецький гітлеризм).

Пробудження кольорового людства й націологія. Але національне питання приваблює увагу ширшого загалу й дослідників-спеціялістів ще й з іншої причини. Коли перед 1914 р. доменою національних змагань і рухів була головно Европа й т.зв. біла раса, то після 1918 р. і під безсумнівним впливом світової війни почалася масова національна ферментація також серед кольорового людства і передовсім в Азії, як теж у Південній Америці. Перемога японців над Росією у 1904-1905 роках була смертельним ударом, дискредитуючим авторитет і непереможність білої раси в очах не лише азійських народів, мусульманського світу, але й кольорових племен у колоніях європейських держав. Світова війна, де кольорові війська були комбатантами білих, а чимало з них побувало також на європейських фронтах і мали нагоду зблизька придивитися до своїх білих панів у цьому божевільному "neglige", звичайно, ще більше привизила культурний престиж білої раси в очах жовтих, чорних і брунатних людей як Старого, так і Нового Світу. Коли, отже, перед світовою війною Европа мала до діла й знала конкретно тільки японське або китайське питання, що лякали її іноді привидом панмонгольської „жовтої небезпеки", яку так поетично-віщо змалював російський філософ В. Соловьов у своїх незвичвйно оригінальних „Трьох політичних розмовах" з таким віршованим свого роду мотто:

Панмонголизм, хоть имя дико,

Но мне ласкает слух оно:

Как би предвестием великой

Судьбини Божией полно...

... то після 1919 р. до цих традиційних питань евро-азійських взаємин прилучається ціла низка інших: індуське, індо-китайське, арабське, сірійське, єгипетське, мексиканське, муринське й т.д..— з маревом різних нових „панізмів", як пантуранізм, панславізм, панафриканізм тощо. Джерельно це питання змалював американський спеціяліст Лотроп Стодард (Lothrop Stoddard) у своїй ґрунтовній праці: „Здвиг кольорового людства" (The rising tide of color, 1923), який присвятив цій проблемі іншу свою незвичайно цікаву монографію: „Новий світ ісламу" (1920 p.), що трактує пробудження й активізацію кольорових племен у зв'язку з паніслямізмом, як націогенетичним чинником. Европейський читач має змогу ознайомитися з цими фундаментальними книгами видатного американського расолога з їх французьких перекладів, що появилися в Парижі незабаром після виходу в світ англійських оригіналів згаданих праць (Le nouveu du mond de Islam, 1923; Le flot montant des peuples de couleur, 1925).

Під цим оглядом заслуговує також на увагу книга нарисів французького знавця цих справ Є. Фора (Elle Faure). „Інші країни на обрію", що протиставлячи Схід Заходові, дає цікаві спроби характеристики масової душі негрів, арабів, індусів, китайців, японців, стараючись у кожного з цих позаевропейських народів збагнути найістотніші ознаки їхньої національної вдачі.

2. Ревізіонізм

Є ще одна причина, що сприяє поширенню та поглибленню націологічних заходів після війни. Маю на думці ревізіонізм переможених держав, а саме: мадярський і німецький. Критичне і вороже становище Німеччини та і нової Угорщини до мирових трактатів випливає з великодержавних, а не національних мотивів, їм розходиться про політичне відновлення status quo ante bellum, цебто про реставрацію історичного „стану посідання", про привернення довоєнних державних кордонів. Не треба доводити, що наявний політичний анархізм, не виправданий здебільшого жодними національними арґументами. На користь новопосталих держав — мадяри й німці національне менше втратили в порівнянні з тим, щоб втратили народи цих держав на випадок реставрації давношої Угорщини або Німеччини. Адже ані мадярський, ані німецький ревізіонізм не мав на увазі якоїсь часткової коректури теперішніх кордонів на підставі національної засади, їхній ревізіонізм — це лише тактичний засіб до поновлення своєї передвоєнної гегемонії над чужими сусідними народами. Ревізіоністична пропаганда цих двох держав зовсім безпідставно прикривається засадою національного самоозначення. Винародовлююча їхня політика щодо своїх національних меншостей, свідомо й програмове нехтуюча норми міжнароднього захисту, недержавних народів, є переконливим арґументом проти їх ревізіоністичних домагань, що є політичною загрозою європейського миру. З другого боку, положення мадярської й німецької найбільшої меншости, напр., у Чехо-Словаччині як національних меншостей, є з фактичного боку зовсім справедливо переведено.

Я згадую тут про цей ревізіонізм через те, що він радо поширює свою пропаганду під прапором начебто чистої націології. В дійсності ця „ревізіоністична націологія" є цілковито на послугах імперіялістичної політики, зневажаючи марку науки для замаскування своїх явно винародовлюючих і суто державницьких загарбницьких змагань. Треба тому з великою обережністю підходити до всіх націологічних заходів німецького чи мадярського походження. Цим я не хочу ще сказати, що націологічна праця в інших державах, оскільки вона має офіційний або напівурядовий характер, — є під цим оглядом бездоганна. На жаль, скрізь у націологічній акції відчувається наявний і чималий вплив політичної тенденційности, звичайно, з очевидною шкодою для їхньої об'єктивности з наукового боку. Але ця тенденційність найбільше вражає в німецьких націологічних заходах та в мадярському ревізіонізмі.

Властиво, в данім разі, як, зрештою, й взагалі націологія є тільки теоретичним вступом до етнополітики, цебто практичної національної політики. У своїй істоті національне питання є суто політичним. Не можна, отже, дивуватися, що політика домінує так необмежено над наукою у трактуванні національних справ. Проте навіть в інтересах самої практичної етнополітики є, щоб теоретична націологія була по змозі відполітизована. Бо лише тоді вона буде в стані зясувати належно й всебічно природу міжлюдських взаємин з національного боку, що, звичайно, є передумовою — постання такої націотехніки, яка зможе найкраще полагодити суперечності нашого часу.

Після цих критичних зауважень, які слід мати на увазі, студіюючи сучасну націологічну літературу та працю, можна тепер приступити до загального ознайомлення з фактичними досягненнями в ділянці націології в післявоєнній добі.