20. Вплив суспільної складні на формування й розвиток народу.

Етно- й націогенеза як поступове усуспільнення населення

Внутрішня структура народу, взаємні відносини поміж його окреними частинами (станами, клясами, партіями) має великий вплив як на народотворчий процес взагалі, так і на його вислід, цебто на тип нації, що зформується остаточно з цієї етнографічної сировини. Ми бачили, що історичний розвиток ішов у напрямі ступневого перетворювання народу (люду) в націю, або, інакше кажучи, в напрямі поступової мовної й культурної націоналізації всіх його складників. Соціологічне це можна назвати процесом всенаціонального усуспільнення всього народу. Таким чином усуспільнено всі верстви народу, об'єднані однією літературною мовою та спільною культурою становлять врешті модерну націю, що бореться за свою політичну самостійність, як за останню й найвищу мету сучасної націогенези. Через усуспільнення всіх складників народу, етнографічна сировина, що творить його основну масу, викристалізовується у новочасну націю. Цей процес уможливлюється шляхом, демократизації громадського життя в новітній історичній добі. Так вирівнюється ступнево соціяльний дуалізм між народом і нацією. Звичайно, ритм цієї метаморфорзи в різних народів був неоднаковий. Одні з них пройшли шлях цього розвитку скоріше; але багато народів. зформувалося національне щойно після великої Французької Революції, їх здебільшого й помилково називали „безісторичними" народами, як про це тут була вже мова.

2. Два типи народів етно- та націогенези

І хоча цей погляд, — як ми бачили, не є виправданий, проте доводиться констатувати, що справді існують два різні типи етно- й націогенези. Інакше формувалися державні народи, отже, політичне самостійні, які можна було б назвати також панськими, а інакше народи поневолені, тобто недержавні або закріпачені, які М. Драгоманів називав плебейськими, бож до недавнього часу суспільне вони були представлені т. зв. misera pleba, тобто низами; О. Бауер — влучно назвав їх „покидьками нації" (Hinterlassung der Nation). Різницю між цими двома типами народів можна продемонструвати на такому прикладі: уявім собі, як соціяльну піраміду, основу якої творять широкі верстви селянської й робітничої людности; інші суспільні верстви (духовенство, аристократія, шляхта, мішанство, а у новітній добі — ще буржуазія та інтелігенція) — все вужчими та ширшими шарами виповнюють зміст цієї піраміди аж де її вістря. Отже, у державних народів цей процес національного самовизначення йшов згори до долу. У них вершок цієї народньої піраміди в першу чергу у свідомив свою національну відрубність та істоту.

Цей процес, що історично тривав відносно довго в Европі, майже тисячу років, а саме, від початків февдалізму аж до французької революції 1789 p., у своїй суті був переважно механічним, з огляду на атомістичну структуру передкапіталістичного суспільства й наявне анаціонального характеру февдальної держави. Треба було кілька століть часу, щоб станове суспільство, розмежоване у середині різкими соціяльними бар'єрами, перетворилося ступнево в новітню клясову суспільність, в якій внутрішні суперечності є сутогосподарського характеру без огляду на генеалогічні привілеї, що відігравали велику соціяльну ролю в попередній фазі суспільного розвитку. Одночасно ця суспільна метаморфоза означала поступову й все ширшу та глибшу націоналізацію народнього колективу. Як ми бачили, під час французької рецолюції 1789 р. національне самовизначився „третій стан" (tiers etat), цебто пізніша буржуазія. У 1848 p., під час лютової революції, прозваної „весною народів", — прийшла черга на „четверту клясу" — або пролетаріят. Але це не була ще остання суспільна кляса, як тоді гадалося. Поза нею лишалися величезні селянські маси, досі скрізь закріпачені, для яких час суспільного визволення щойно наставав. Громадські, а отже й національне, вони самовизначилися вже в другій половині XIX ст., завершуючи таким чином процес націоналізації народньої піраміди.

Річ ясна, що поступове суспільне визволення люду, а одночасно й масова його націоналізація була в першу чергу обумовлена новочасним господарським розвитком, особливо ж новітнім капіталізмом, що активував громадські ширші та ширші круги всього населення. К. Реннер слушно звернув увагу в своїй праці: „Право на самовизначення народів..." на цей бік національної проблеми, на жаль досі мало ще дослідженої. Істотними факторами розвитку народів, — каже він, — є господарські й популяційні можливості, на які одиниці можуть мати вплив незначний, натомість держава чималий..." На прикладі чехо-словацьких взаємин у колишній Австрії цей дослідник яскраво демонструє ролю економічного фактора в процесі остаточного зформулювання модерної нації. Він показує, між іншим, як популяціоністична функція села під впливом господарського поступу наявно занепадає (щодо міста — це загальновідома річ), й як подекуди перебирає її робітництво, відповідно соціяльно забезпечене. Він радить виправити казку „про німецького селянина, як вогнище нації... Німецькою матір'ю, — каже він, — є здебільшого німецька робітниця". Розуміється, що у народів аграрних, якими є переважно слов'янські, а не індустріяльного, як німці, — село все лишається головним живим резервуаром нації.

Політична демократизація суспільства, що творить природний супровід до згаданої попередньо господарської його перебудови, — також впливає на активізацію найширших верств населення. Головно ж під її діянням громадсько прокинулися т. зв. „безісторичні народи", отже, народи політичне поневолені, суцільно недорозвинені, культурно відсталі. У них процес соціяльного й національного визволення йшов у протилежному напрямі, ніж у народів державного типу, а саме: від низів соціяльної піраміди вгору. В цьому випадку запізнена й недорозвинена етногенеза нараз і немов скоком перестрибнула в модерну націогенезу. Аматори аналогії між соціогенезою й біогенезою могли б у цьому добачати приклади т. зв. „мутацій" (Де Фріза), цебто раптового стихійного розвитку.

Поруч з цим і структурна еволюція народів цього „плебейського" типу проходила так само у відворотному напрямі. Тут суспільно вищі шари поставали пізніше, залежно від ступневої внутрішньої диференціяції етнографічної сировини цих народів, їхня розвиткова схема загально була б така: селяни — ремісники — інтелігенція (духовенство, учительство й особливо письменники), з якої виходили перші національні „будителі" — за влучним і гарним чеським виразом. Не забуваймо, що „школа, письменство та преса, — як це добре зазначив фундатор паневропейського руху P. H. Куденгове Калерґі, є органам модерної нації." Продовжуючи цю схему далі, маємо потім — дрібне міщанство та урядництво й щойно в кінці її — робітництво й буржуазію.

Річ ясна, що цей розвиток був більш органічний й тому молоді ці народи структурно одностайніші. Звичайно й серед них згодом виринають суспільні протиріччя; але покищо вони не так гострі, або не тяжить на них історична спадщина споконвічного суспільного розброю „панських" народів. Але ці останні, проходючи свій новочасний стаж націогенези, також демократизуються, цебто національне усуспільнюються й громадсько таким чином відмолоджуютья. Так само вони щойно тепер остаточно перетворюються у модерні нації. Навіть такий старий нарід, як французький, за думкою оригінального французького філософа Ж. Банда уперше виступив всенаціонально, цебто при активній участі всіх своїх складників згори до низу, — щойно 2 серпня 1914 p., отже, у день вибуху Першої Світової Війни.

У світлі історичної ретроспективи національна активність поодиноких суспільних складників народу уявляється таким робом: на початках етногенези національне першими активізується аристократія, військо (лицарство), духовенство; далі шляхта й міщанство. Не слід забувати, що в цій добі „національне усвідомлення" має характер суспільного партикуляризму: пануюча суспільна група ототожнює себе з нацією в дусі правила „pars pro totis" (частина замість цілого). Вже після Великої Французької Революції відомий консервативний письменник Ж. де Метр (І. De Maistre) на запитання: „Що таке нація? — відповів: „Це суверен і аристократія". Славна енциклопедія Дідро та Д'Алямберта, що появилася напередодні цієї революції, розрізняла поняття нарід (peuple) — й нація, до перших зараховуючи „селян і робітників", до останньої „панів та шляхту". На думку видавців цієї публікації, — також торговців, фінансістів, отже майбутню буржуазію, й головно письменників і мистців слід виключити з „народу" й перенести до категорії „нації" , бо, мовляв, не є почесним називати народом тих, хто плекає мистецтво, „або є абсурдом змішування (торговців і фінансістів) з народом..." Як відомо, перша французька революція 1789 р. поставила цю справу руба й вирішила її, усуваючи номінальне і формально суперечність між поняття нарід та нація. Революційні збори назвали себе Французьким Національним Конвентом", висловлюючись проти пропозиції Мірабо, що уважав кращим назвати їх зборами „представників французького народу".

Цим актом формально всі суспільні складники французького народу були піднесені до стану нації; досі це був привілей лише „освічених і багатих" (А. Оляр); але фактично ж — це було тоді надбання лише „третього стану", тобто саме народженої молодої французької буржуазії. У пізніших революціях, особливо ж 1848 р. і 1871 року — французький пролетаріят і селянство здобули своє право на національне самовизначення. Ось чому, щойно під час першої світової війни французький нарід масово й без різниць суспільного розподілу виступив як соборно усвідомлена нація. Цікаво, що й для багатьох „плебейських" народів, як, напр., чехів, фінів, латишів, естонців і т.д., світова війна була також їх всенаціональним хрещенням. Як бачимо, отже, запізнена революційна їхня націогенеза зійшлася у кінцевій точці з еволюційною, етно-націогенезою „панських" народів.

Але, повертаючи до перерваної схеми національної активізації поокремих суспільних складників народнього колективу, — яку ми залишили саме на межі, де кінчилася старша етногенеза й почалася новітня націогенеза, — мусимо констатувати, що цю останню від крила націоналізація „третього стану", з лона якого вийшла пізніша буржуація, але з яким генетично зв'язаний є також т. зв. „середній стан", (власне дрібна буржуазія), та інтелігенція, отже, світ літератури, науки, мистецтва й вільних професій. Що назагал і віддіавна був носієм і каменярем національного усвідомлення. Щойно в середині XIX ст., — як ми чули, — національне самовизначилися соціяльні низи — робітництво й селянство, тобто „плебс" або люд, завершуючи процес соціяльної націогенези.