2. Нація не є тотожна з мовою

Соціологія, а за нею й націологія, не мають ще своїх аксіом, правил без винятків. Скоріше навпаки. А тому, що проблема нації належить уже ще до найспірніших, бо в дискусії з приводу неї доводиться раз-у-раз натикатися на різні винятки. Так і в даному випадку. Коли для одних дослідників мови це найпевніша об'єктивна ознака нації, то для других — вона є дуже змінливою зовнішньою її прикметою. Так, напр., за думкою Фр. Рацеля „цілі народи відкидають одну мову й приймають іншу, немов людина скидає одне вбрання й одягає інше". Таке становище етнолога щодо цієї справи. Поділяє його славетний французький лінґвіст А. Мейє (A. Meillet), який у своєму огляді: „Мови в Новій Европі" (1918), каже, що майже всі люди Европи замінили свою мову раз або й більше разів; всі виявили хист до вивчення мов одних другими. На доказ цих тверджень можна навести не один приклад з історії Европи, не кажучи вже про інші частини світу, де процеси етно- й націогенези дуже запізнилися. Отже болгарів, жидів й особливо ірляндців. Але не слід забувати, що „жиди — це національна аномалія. Болгари — це, мовляв, національна археологія. Хочу цим сказати, що їхня слов'янська етногенеза пізнішої дати, ніж евро-азійське автохтонство. Мова ж починає бути народотворчим фактором у зв'язку з етногенезою й остаточно (а саме літературно) фіксується щойно у фазі націогенези. Також ірляндці масово почали втрачати свою рідну мову щойно на порозі своєї націогенези. Але вони не втратили свого почуття національної відрубности, зумовлено їхньою географічною ізоляцією на острові, політичною, протианглійською боротьбою з одного боку, а з другого — релігійною й соціяльною в новій добі протиірляндського походу Англії. Так територія, рілігія, політика й економіка компенсували в Ірляндії втрачання рідної мови, захищаючи національну її відрубність, аж доки в боротьбі за самостійність вона стала на шлях своєї націогенези, одночасно розпочинаючи заходи в напрямі реставрації занепадаючої кельтської (ґаельської) мови. В кожнім разі приклад ірляндців підкреслює умовність та відносність окремих т.зв. зовнішніх ознак нації. Жодна з них не має абсолютного значення для нації. Ані мова. Нація — це щось ширше й більше за мову, як це підкреслює багато їй дослідників — (Нойман, Реман, Бавер, В. Старосольський, Ф. Рацель, П. Мілюков, Є. Рад, Є. Вебер та інші). Нація може утворюватися, не маючи ще своєї національної мови. Напр. індуська націогенеза з кінця минулого століття послуговується англійською мовою, як свого роду „койне" (об' єднуючою), бо лінґвістично дуже пошматована Індія не має ще й досі власної спільної мови. Всенаціональні індуські конґреси, які щорічно сходяться (від 1885) та є найвищим національно-політичним органом руху, — послуговуєтья досі англійською мовою. Це явище в історії національного відродження приспаних народів не є чимсь надзвичайним. Бо на початках навіть його каменярі й ідеологи не завжди знали добре рідну мову, за яку боролися. Напр., піонер Фінського літературного відродження Л. Рунеберґ писав по-шведськи. Шведською мовою складав він навіть фінський національний гимн: „Наша країна", який щойно відтак був перекладений на фінську. Каменярі фляндського руху краще знали французьку, між рідну мову. Багато прихильників провансальського „фелібрізму" (літературного відродження) не може читати творів Фр. Містраля в оригіналі. Мені ще в Подєбрадах довелось бути свідком, як один видатний земляк, патріот, вибачившись, що не знає добре української мови, говорив відтак по-московськи.

Це один бік справи, яка нас тут цікавить. Але вона має ще інший, не менш гідний уваги, А саме: якщо є випадки, що нарід, втративши свою мову, не перестає існувати, то є чимало прикладів, коли два або й більше народів мають одну й ту саму мову. Напр. серби й хорвати; флямандці, голляндці та бури (африкандери) або напочатку американці й англійці, португальці та бразілійці; південно-американські народи (понад десять) та еспанці; американські негри й американці, австралійці та англійці й т.д. Правда, з бігом часу в цій спільній мові двох чи кількох народів постають різниці щодо вимови, словника, складні й вони починають розходитися, як, напр., американська та англійська, або американсько-еспанські, та европейсько-еспанська; іноді розріжняє їх абетка, напр., хорватську й сербську; іноді правопис — флямандську та голляндську; часом — історична стадія розвитку; французька в Канаді, бурська в Африці, що є старшими фазами розвитку своїх європейських типів. Проте в жодному з цих випадків не є виключене взаємне розуміння. Але з різних причин: історичних, географічних, культурних, релігійних, політичних та господарських і т.д., на підставі однієї спільної мови згодом постали та утворилися два або й більше окремих народів чи націй.

Не тільки в житті народів, але й окремих людей мова не конче буває критерієм національности. Бо, напр., як бути з німими, що не мають дару мови взагалі, але належать до того чи іншого народу? Що робити з людьми, які народилися в родинах національне мішаних від дитинства говорять не тільки мовою матері, але й батька? Враховувати їх до двох народів? Чи їх двомовність означає їхню двонаціональність? Чи двонаціональність є загалом можлива? Або може дво- і більшемовність веде до анаціональности? Постає питання, чи можуть бути люди без національности? Відомий польський лінґвіст і поліглот, покійний проф. І. Водуен де Куртене, — заявляв, напр., що він людина „без віри та нації". Серед прихильників космополітизму бувають люди, що уважаються безнаціональними. Часто це зв'язане з їхнім поліґльотизмом. Цим не вичерпується ще реєстр питань, що можуть виринути на цьому ґрунті, як, напр., коли людина втрачає рідну мову й приймає іншу, чи це конче означає також зміну її національної приналежности? Переважно так, але не завжди. Ірляндці або шотляндці, що мовно англізувалися, але національне ні — цього доказом. Ельзасці, анектовані Німеччиною 1871 p., без сумніву германського походження, рідна їхня мова є німецьким діялектом, проте національне вони лишилися французькими патріотами й прихильниками протинімецького „реваншу". Так само багато литовських патріотів, що забули вже свою рідну мову, проте не денаціоналізувалися політичне з громадського боку.

Це останнє питання має два аспекти: теоретичний і практичний Як теоретичне, воно належить до націософії; практично до етнополітики. В одному й другому випадку йде про право на національне самовизначення людини. Не місце тут з'ясовувати його. Відповідь на нього читач знайде на дальших сторінках цієї праці. Тут слід лише пригадати, що конкретно проблему взаємин між нацією та мовою намагалася розв'язати, як теоретично так і практично статистика. Дебатувалася вона дуже жваво на міжнародніх статистичних конгресах від середини минулого сторіччя. За браком місця не можу тут зупинитися на цій справі. Констатую лише, що й статистиці не пощастило вирішити цього питання, хоча вона поглибила розуміння істоти та значення мови, розрізняє різні головні її типи, а саме: мову матері (Muttersprache); мову родинну (Familiensprache); мову розговірну (langue parle, languague speken): нарешті мову щоденного вжитку (Umgangssprache).

Чеський демограф проф. А. Богач докладно й критично розглянув досягнення теоретичної статистики в цій ділянці у своїй джерельній розвідці: „Народність та мова" (1920), слушно констатуючи, що висліди статистики у сфері націології компромісові, бо не розрізняють як слід нації в розумінню етнологічному, характерному головно для німецької науки, про що згадувалося вже тут на початку цієї праці, від психоло-волюнтаристичного її розуміння, яке знову переважає серед французьких націологів.