3. Проблематика національних меншостей

Оптимісти й прихильники післявоєнного status quo — потішаються тим фактом, що тепер національних меншостей не так багато, як було до світової війни. Польський націолог С. І. Папроцькі обчислив, що перед 1914 р. Европа мала кругле 86 міл. (23%) національних меншостей, а після 1919 р. залишилося їх усього 36 міл. (7,9%). Правда, між дослідниками цього питання немає згоди щодо статистики існуючих меншостей. Англійський знавець цієї справи Лорд І. Дікінзон (автор брошури: „Меншості") мінімально число їх обраховує у 30 міл. Чеський демолог І. Ауерган у своїй монограції: „Мовні меншості в Европі" (1924) підвищує його до 60 міл. (15%). Звіт конгресів європейських національних меншостей, констатує, що існує 40 міл. меншостей зорганізованих у цьому об'єднанню. Як-не-як 30 або 60 чи 40 мільйонів — це все ще імпозантне число, що етнополітично має своє безсумнівне значення. Зрештою суть справи не вичерпується лише статистичним її аспектом: абсолютними числами, або відсотками. У кожному випадку треба ці дані соціологічне конкретизувати. 25% або 1,5% це, звичайно, quantits negligables, над якими статистика, оперуюча великими цифрами, легко може перейти до денного порядку. Але конкретно за ними у Франції, Еспанії або Німеччині, анонімно криються цілі народи: бретонці, баски, лужичани, яким не можна відмовити права на життя й самовизначення. Треба отже перевести клясифікацію й типізацію меншостей й держав. Можна розрізнювати три головні типи національних меншостей: 1). увесь нарід перебуває в межах одної держави (бретонці, лужичани); 2). або є поділений між двома чи кількома державами (каталонці, баски, курди), скрізь на положенню недержавного народу; національна меншість є частиною народу, що має свою державу (поляки, наміці, мадяри і т.д.). Українці належали б до цього останнього типу, коли б Радянська Україна не лише номінальне, але фактично була самостійною державою. Зрештою, українці й особливо німці є прикладом політичне найбільш пошматованих народів з найбільшим числом меншостей в інших державах; майже 12 міл. нараховує перша у 4 державах і 8,5 міл. друга, розпоршена в 10 чужих державах, але маюча 3 свої держави. Звичайно, що неоднакове положення меншостей кожного з цих окремих типів. Найгірші першого; куди краще останнього.

На доказ цього твердження можна навести відносно добре положення німецьких меншостей, зокрема ж у Чехо-Словаччині. Звичайно, що культурний рівень, суспільний розвиток і господарська сила меншостей має вплив на їх фактичне положення. Чим вони вище, тим краще меншості політичне забезпечені. Напр., положення каталонців і басків в Еспанії було краще за їх побратимів у Франції, не згадуючи вже про бретонців. Положення українців краще білорусів. Цікаво з цього боку порівняти німців і українців у Чехо-Словаччині. Формально Підкарпаття має забезпечену територіяльну автономію, але мусить ще боротися за визнання своєї рідної мови й навіть національного імени. Натомість німці з культурного боку мають усе, крім формальної автономії. З цього можна зробити висновок, що практичне вирішення питання меншостей вимагає певної градації, яка б взяла під увагу різні щаблі національного розвитку кожної з них. Теоретично цю справу добре розв' язала совєтська етнополітика, її адміністративна схема незвичайно гнучка, номінальне зважаючи на всі можливі комбінації націодержавних взаємин від федеративної самостійности через політичну автономію, культурну самоуправу до найнищих щаблів примітивної етногенези. Що на практиці це виглядає зовсім інакше, а часто навіть карикатурно, доводиться пояснити большевицьким доктринаризмом про що згадувалося тут попереду. Натомість англійська політична практика, яка традиційно уникає всякого теоретичного апріоризму, а вирішує всі справи, рахуючись виключно з неминучою дійсністю, де далі все більше знаходить вірний шлях до позитивного вирішення, дуже складних расово-національних відносин бритійській імперії. Англійська сучасна етнополітика зовсім покинула державний централізм та базується на буцімто парадоксальнім принципі, що шлях до добровільного об'єднання доміній та окраїн з Лондоном веде через визнання їх політичного й краєвого „сепаратизму". Отже, „home rule" для всіх і скрізь. У 1935 р. лорд Р. Сесіл, мотивуючи потребу генералізації пакту про охорону меншостей, зазначив, що англійці підтримують цей постулят в ім'я засади: „Об'єднання у різноманітності". На його думку, цей принцип так само буде творчий у політиці, як і в мистецтві та в культурі. Від цієї етнополітичної естетики далеко ще старі й нові держави, що непохитно вірять у механічний унітаризм, здійснений шляхом адміністративного централізму. В згоді з цим ідеалом вони визнають один лише спосіб вирішення національної справи, а саме: добровільну чи примусову асиміляцію меншостей. Дослід Франції показує, що антинаціональний централізм, навіть на послугах світової культури й мови, банкрутує перед сучасною націогенезою приспаних народів. Практика Пруссії, Угорщини й Туреччини довела, що й брутальне насильство безсиле зломити живий і популяційний спротив інородців.

До речі, „Нова Туреччина" Кемаля Ататюрка, що звузила колишню Отоманську Імперію до майже етнографічних її кордонів, — зробила цікаву спробу полагодження іншонаціональної спадщини, а саме: шляхом обміну своїх (грецької, болгарської, а тепер і румунської) меншостей за побратимів у цих державах. Це була досить болюча операція для обох контрагентів. Сумнівно, чи можна порадити цю потичну хірургію для загального вжитку в Европі.

У справах меншостей рішальним контрагентом є держава. Від неї головно залежить етнополітична практика. Модерна й культурна держава краще дає собі раду з меншостями (Фінляндія, Чехо-Словаччина, Естонія, Латвія), ніж неофевдальні її колеґи (Німеччина, Італія, Югославія, Польща). Зрештою не слід забувати тези, яку Т. Ґ. Масарик висунув у „Новій Европі": „Поневолений нарід, на його думку, — і в найкультурнішій державі буває політичне гнобленим, а економічно й суспільно використовуваним. Звідци батько чехо-словацької самостійности робить етнополітичний висновок, що „кожен свідомий нарід змагає до власної держави".

Завданням етнополітики є саме обґрунтування нової політичної системи (я її називаю — націократія) та сконструовання нового типу держави, де чужі меншості були б зведені до практичного можливого мінімума, а натомість максимально було б забезпечене здійснення політичної соборности для кожного народу. Не слід однак забувати, що це справа не тільки державних кордонів, але політичної психології. Воля й самостійність народів здобуваються не лише боротьбою й війною, але також порозумінням і миром. Не завжди політика національного максималізму є найдоцільніша, а головно наиреальніша, як про це вимовно повчає історія визвольних змагань багатьох народів (напр., мад'яр, ірляндців, бурів).