9. Територія у світлі націології

Питання території в процесі постання й творення нації не є ще остаточно з'ясоване націологією й лишається дискусійним. Спір іде про те, чи можна уважати територію об'єктивною ознакою або прикметою нації? Багато старинних і сучасних дослідників нації це заперечує. Напр., Й. Нойман у своїй праці: „Нарід та Нація" каже з цього приводу: „Але, що торкається... спільноти осідку чи тієї спільноти „географічної підвалини", яку має на увазі більшість дослідників, а серед них Манчіні та Маміяні при трактованні цієї справи, то не тільки різні нації в багатьох випадках живуть на цій самій землі поруч себе, але можливо, що якраз їхня національна відрубність межувала ці народи спільного осідку. Бо саме те, що є властиво народам, жене їх у багатьох випадках до нарізного розселення, до опанування далеко від себе лежачих гірських або побережних округів. Як германи, завдяки своєму активному маринізму, віддавна окружали північне море, так греки південні моря Европи. Германи відштовхували кельтські, північнослов'янські й латвійські елементи у внутрі країни; греки ж — південнослов'янські й турецькі. І як у даному випадку викликало це національна здатність й нахил до мореплавства, так в інших знову могло спричинити таке своєрідна безтурботність або особливий національний хист, напр., до гірництва. Рівнина була полишена в слов'яно-гер-манських прикордонних смугах здебільшого слов'янам; гори ж стали німецькими, бо німці виявили більше хисту до опанування важкої гірської господарки та до вживання плуга як у горах, та і в долині".

Нойман, як націолог, у своїх дослідах виходить усе від нації. Через це — територія, для нього не є самостійною національною ознакою, але об'єктом народотворчих впливів з боку національно зформованого населення.

Так само жидівський націолог — X. Житловський заперечує територію, як головну національну ознаку. Покликається він на кочові племена, добачаючи в них доказ можливости „існування національносте без території". Але головно він має на увазі циган і жидів, як типово, а територіяльних народів. Арґументація цього дослідника не є однак переконливою. Щодо кочових племен Житловський помиляється антропогеографічно. Чеський географ, проф. В. Дворський, захищаючи у своєму викладі: „Нарід і земля" (1919) протилежну тезу, (а саме, що „нарід постає й розвивається під впливом життєвих умовин, які дає йому земля; що певні здатності й властивості лише довгим перебуванням стають спадковими, цебто що не має такого космополітизму, аби скупчення людей, змінивши свій осідок, стало отак просто хатнім живлом на новій землі), слушно констатує, що кочовий нарід не менше зв'язаний з територією, ніж осілий. Також і він може розвиватися тільки на певному типі землі й тільки на певному типі може жити, як кочовий. Навіть найпримітивніша блукаюча людина зростається зі своїм пралісом чи своїм лісо-степом". Цитований автор цим стверджує загально відомий факт біологічного пристосування людини до природного оточення, серед якого вона живе, цебто т. зв. — „органічний патріотизм".

А тепер про циган і жидів. Це стереотипний арґумент націологів проти території, як ознаки нації. Але поперше тяжко говорити про циган, як про нарід. Це розпорошене плем'я, яке не пройшло стадії етногенези, однією з причин чого був саме брак якоїсь певної території. Щойно після світової війни під впливом всесвітнього національного здвигу можна констатувати деякі симптоми народотворчого процесу серед центральноєвропейських циган. Але цікаво, що ці прямування йдуть у парі з їхньою культуризацією й переходом до осілого життя. У Чехо-Словаччині закладена була перша національна школа з добрим успіхом, у Румунії має бути скликаний перший всециганський конгрес з метою порозуміння й зближення європейських циган.

Як-не-як, приклад циган ще нічого не доводить і не може бути арґументом проти значення території, як народотворчого чинника. В кращому разі це виняток з правила, зрештою, так само, як і жиди або вірмени. Щодо жидів, то ми бачили, яким національним прокляттям, безпросвітньою трагедією стала для них їхня безтериторіяльність. Вона спричинила національну деформацію й суспільний розклад жидівського народу. Сіонізм, як новочасний прояв жидівського націоналізму, своїм програмовим завданням поставив територіялізацію народу Агасфера, що має бути передумовиною їхнього націо-соціяльного відродження. Не слід забувати далі, що перед своїм розпорошенням по світу жиди пройшли вже свою етногенезу й що в релігії вони мали національний цемент, який аж до емансипації у XIX ст. рятував їх перед денаціоналізацією, що зрештою, практично виключалась бойкотом та ізоляцією жидів („ґетто", „черта оседлості"). Відтак жидівський месіянізм все був тим народотворчим чинником, що давав жидам віру й силу для поборювання еміграційного лихоліття.

До речі, національна еміграція також може бути доказом проти території. Наводить його проф. С. Старосольський у своїй „Теорії нації". І знову це виняток, а не правило. В кращому випадку доказ, що новочасдна нація, зформована націогенезою, залишає свою національну приналежність, незалежно від території. Це тому, що у ній територіяльний патріотизм еволюціонував до ідеоспихологічного націоналізму, необмеженого жодними географічними кордонами, й для якого батьківщина є чимсь духовим. Все ж таки еміграція живе в постійному духовному контакті з своєю старою батьківщиною, звідки черпає живі сили для свого національного існування. Коли цей контакт занепадає або уривається, тоді еміграція починає винародовлюватися та національне вмирати.

Історія доводить і переконує, що територія без сумніву є народотворчим чинником, а отже й посередньо одним із конструкційних елементів нації. Це погляд між іншим сучасної англійської націології, яка вводить територію в саму дефініцію нації. Напр., проф. А. Е. Ціммер гадає, що нація уявляє із себе певну форму колективної свідомости особливо до напруження, інтимности та гідности зв'язаної з даною країною — батьківщиною", (див. його працю: „Нація й влада"). Виходючи з цього визначення нації, інший видатний англійський націолог С. Герберт таким чином його уточнює: „Національність, каже він, — це форма родової свідомості (consciousness of kind), зв'язана з даною рідною країною (home — country), що об'єднує людей незалежно від їх політичних взаємин і думок, релігійних вірувань і господарських інтересів. Ця дефініція нації слушно підкреслює соціологічну своєрідність національних відносин та їх перевагу над усіма іншими суспільними взаєминами між людьми. Мушу додати, що серед французьких дослідників є прихильники попередньо наведеного погляду. Напр., Р. Моніє (Mounier) зараховує націю до суспільних груп територіяльного типу. „Батьківщина, — каже він, — це передовсім територія. Нарід, що не має „національної території" , не є народом або державою... Проте й загалом доводиться констатувати, що націологічна дискусія з приводу території є подекуди занадто абстрактна й науково формалістична, а відтак методологічно плутана: не розрізняє належно практичного від теоретичного; випадкового від типового; бажаного від реального; відносного від постійного. Звідси й велика різноманітність становищ і поглядів з приводу питання, яке нас тут цікавить. В. Дворський, оборонець теорії автохтонности, що різко розрізняє тубільців від колоністів на певній території, каже, напр., ,,зв' язок чоловіка з землею, в якій народився не тільки він, але й його попередники, земля, що його годує й захищає, викликує уяви в супроводі зовсім інших почувань, ніж звичайне посідання якоїбудь території. Нарід і батьківщина — це різні імена для означення різних аспектів, одного і того самого поняття. Як слову нарід відповідає уява суцільної групи людей, так слову батьківщина відповідає уява суцільної географічної одиниці. Пошматовані смуги землі не можуть бути для нікого батьківщиною". Це становище антропогеографа у цій справі, що природно з наголосом підкреслює значення території в життю нації. Протилежне часто боронять націологи негеографи, як, напр., Житловський або Ренан, що у свою чергу акцептують соціологічний характер та істоту народотворчого процесу, відкидаючи т. зв. об'єктивні ознаки нації. Як звичайно, правда лежить посередині між цими протилежними становищами. Добре її формулює проф. П. Мілюков у „Національному питанні", кажучи:... „ознаки національности всі умовні та жодна з них, окремо взята, не є необхідною для схарактеризування певної національности".

Конкретно ж щодо території, то думка така: Територія, як і мова, потрібні, звичайно, для утворення національносте. Територія потрібна, як середовище для зносин (среда, общество) — й мусить мати такий простір, щоб ці зносини (общение) могли обходити досить численну групу. З другого боку, вплив території — це й є той вплив географічного середовища, що буває важним чинником змін і пристосовань. Підсоння, пожива, навіть географічний краєвид, без сумніву, впливають на фізику й психіку людини, хоч як тяжко простежити, наслідки цих впливів в окремих випадках. Конфігурація гір і долин, ток рік встановлюють географічний зв'язок місцевостей, за яким іде зв'язок народів, заселюючих даний географічний комплекс... Проте для того, як вплив території виявився й народність утворилася під її впливом (етногенези. — Б.), вона без сумніву може не змінюючись, визволитися від зв'язку з первісним місцем осідку..."

В цих словах добре сформульований був гео-релятивізм у націологічному його розумінні. Цей націологічний гео-релятивізм рахується з територією, як з однією з головних передумов народостворення, цебто уважаючи її етногенетичним чинником, але не ознакою чи прикметою нації. Зрештою лишається націологічною аксіомою, що народи органічно зв'язані з землею, як це яскраво стверджує всесвітня мітологія, підкреслюючи якнайінтимніший зв'язок між людиною й землею. Є фактом, що кожен нарід цупко тримається своєї землі. З цим зв'язаний його політичний і національний патріотизм, обидва сутотериторіяльного походження. Боротьба за територією є одним із провідних мотивів людської історії. Давніше вона мала династичний і державний характер, але в новітніх часах у ній домінує, безперечно, яскраво зазначений національний мотив. Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти історичного" у державних на етнографічній території перших і ренаціоналізацію цієї останньої. Можна тому погодитися з думкою Фр. Рацеля, що „нарід занепадає, коли втрачає землю". Бо засуджені на безплідну смерть, немов мітичний Антей народи відновляють і черпають свої творчі сили із рідної землі своєї батьківщини.

Чудово змалював любов до рідного краю та хати, як прояву взаємин між людиною і землею Ґ. Мопасан у своєму трагічному щоденнику „Орля" (Ноrlа), де на вступі він каже: „Я люблю цю країну та люблю тут жити, бо я маю тут свої коріння; ці глибокі й ніжні коріння, що прив'язують людину до землі, де народилися та перемогли її прадіди; що прив'язують її до того, що там думають та їдять; до звичаїв і до харчів; до місцевих висказів; до вимови селян; до запаху землі, сіл і навіть повітря. Я люблю хату, де я виріс. З моїх вікон я бачу Сену, яка тече біля мого саду поза шляхом майже біля мене: велику та широку Сену, що прямує від Руану до Гавру, вкрита пароплавами, які пливуть..."