6. „Механіка" мезологічних взаємин

Беру свідомо в лапки „механіка", маючи на увазі технічний бік мезологічних впливів і взаємин на ґрунті природного середовища. Я вже зазначив тут на вступі, що кавзальний або кондиціональний їх характер, оскільки розходиться про людину взагалі, а зокрема на вищих щаблях її культурно-громадського розвитку, — науково ще не є остаточно з'ясованим. Не слід бо забувати, що мезологія (відділ соціології, ще спеціяльно вивчає ролю природного оточення в суспільному розвитку (та антропогеографія — це, ще молоді наукові дисципліни, які нещодавно тільки уконститувалися. Вони, звичайно, не розпоряджують ще догматичними тезами з приводу, навіть основних питань свого фаху. Вони стверджують лише безсумнівний зв'язок і навіть залежність всього, що живе, від оточення, в якому відбуваються життєві процеси. Батько антропогеографії Фр. Рацель у передмові до свого капітального твору констатував: „Ми не знаємо, до яких вищих сфер належить душа людей. Що ми знаємо про людей, це належить до землі, речево, фізично та з історично-еволюційного боку". Трохи нижче він конкретизує цю свою думку, кажучи: „Народи й держави, як живі істоти, зв'язані, без сумніву, з цим самим ґрунтом, що й рослини та тварини, оскільки можна їх з цими порівнювати: вони не є, проте, властивими організаціями, а тільки аґреґатними організаціями, які щойно завдяки діянню духових і моральних сил стають не лише подібними до найвищих організмів, але навіть дуже перевищують їх щодо повноти життя та здатности". А кінцевий висновок міркувань автора славетної „Анрополеографії" такий: „Людський дух — це зовсім нове явище на нашій плянеті, найсвоєрідніше й навпливовіше із всього, що розвиток життя приніс до того. Рослини впливають на рослини, тварини одні на других, але жодна інша істота не впливає в такій мірі й так тривко на так багато інших істот, як людини, що найглибше перетворила обличчя землі".

Заки людина стала „царем природи", вона споконвічно була її кріпаком. Шлях між цими двома точками історії людства дуже далекий. Він міряється сотками тисяч років. Він означає поступовий розвиток від анімального примітивізму до вершин сучасного культурного поступу. Одночасно це був шлях спрокволої емансипації людини від природи. З цього висновок: коли мова про вплив природи на людину, передовсім треба брати під увагу момент часу. Під кутом археології та преісторії, або навіть різних етапів людства ця справа буде все різно виглядати. Друге методологічне правило, про яке слід завжди пам'ятати, та яке особливо й справедливо підкреслює Рацель, таке: є майже неможливим досліджувати, мовляв, „простолінійні відносини між народом і землею". Звичайно, вони більш складні і з культурним поступом безнастанно ускладнюються. Можна тому зовсім погодитися з тезою автора „Антропогеографії", яка каже: „Більшість впливів природи на вище духове життя виявляється за посередництвом господарських і суспільних відносин, що у свою чергу бувають між собою якнайближче зв'язані". Коли ми хочемо, отже, вивчати взаємини між теорією і населенням у зв'язку з природою взагалі, то ми мусимо брати під увагу весь комплекс усіх мезологічних і антропологічних моментів плюс час, цебто історією даної країни та її народу. Це значить, що мусимо взяти під увагу географічне її положення та характер, поверхню, простір і вигляд, геологічну будову, склад ґрунтів, зовнішний рельєф, річну й гірську систему, рослинний та тваринний її світ, етнічне походження й склад її людности, популяційні відносини, форми політичного, суспільного та господарського ладу, щабель культурного розвитку, історичні взаємини із сусідами, — й щойно тоді, шляхом докладної наукової аналізи можливо буде з'ясувати взаємини між мезологічними чинниками та організовданим людським життям, цебто ту мезологічну „механіку", що нас тут цікавить.

Англійський націолог С. Герберт (S. Herbert) у своїй публікації „Національність та її проблематика" (1920) таким чином узагальнює ролю й значіння мезологічного чинника в історії розвитку людства. Спеціяльні ознаки кожного людського суспільства є передовсім вислідом діяння природного оточення, до якого мусимо врахувати не тільки рельєф країни, але й її положення на кулі земній, її підсоння, опади тощо. Ці впливи мають рішальне значення, бо від них залежатиме підвалина активности людських істот, що заселюють країну: їхнє харчування, їхнє вбрання, тип їх мешкання та способи існування. А від цих речей у свою чергу залежать та здійснюються в поступово зростаючій мірі: форми їхньої влади, форми їхнього родинного життя, їхньої інтелектуальної культури та навіть релігії й моральности".

Звичайно, попередньо мусить бути пророблено тисячі мезологічно-антропологічних аналіз шляхом вивчення поокремих конкретних питань, заки буде можлива справді наукова типологія взаємин між людством, землею і природою, а відтак і філософія цих відносин та впливів. Наука є щойно на початку цього довгого і досі мало ще дослідженого шляху. Отже, покищо можна ствердити тільки факт цих обопільних взаємин але передчасно ще остаточно їх характеризувати. Можна відкинути фаталізм їх, бо вони змінні й відносні в часі та просторі. Не підлягає сумніву, що саме земля є мезологічним чинником рішального значення, як це стверджує зрештою мітологія всіх народів. Земля, це немов мати людства, очевидно, що вона моделювала колись перші людські раси, на які природа наклала своє незапечатне тавро. Цікаво, що констатують деякі нові спостереження дослідників; континенти все ще виявляють свою етногенну творчість, боронячи автохтонного типу свого населення. Напр., індіянізацію колоністів не тільки в Південній Америці, де цьому сприяв загальний метісаж, але й в З.Д.А, як бачили, є непримиримо фанатична. Проте там, що вже констатував великий французький географ Є. Реклю „впродовж сто п'ятидесяти років мурин на четвертину наблизився до білих". А. Фіно, що захищає рішуче теорію впливу природного середовища на зміну фізичних рас, зауважує з цього приводу: „Річ ще більш характерна: мурин і „янкі" (цебто американець. Б.), обидва наближаються під впливом підсоння до автохтонного типу червоношкірих..." Так само Прунер-Бей констатував, що „англо-американець у другім поколінню має вже ознаки індіанського типу..." Була стверджена також „монголізація" білих колоністів в Азії. В цьому можна було б добачати голос „матері-землі". Точну механіку цього процесу ще не знаємо; покищо спостерігаємо його динаміку. Але знову повторюю: недоцільно було б з цього робити передчасних узагальнень. Аджеж в Европі — болгари й мадяри — впродовж століть заховали тавро свого євразійського походження. Правда, мадяри оселились знову на землі, що нео-морфологічно частинно нагадує їх батьківщину. Степовики, вони розташувалися передовсім на „пустах" (puszta).