3. Про державну й національну соборність

Я тут зупинився на прикладах Юґославії й Чехо-словаччини, де соборницькі змагання виявилися найяскравіше. Фактично кожна з відновлених і національне об'єднаних держав опинилася перед дуже тяжким завданням здійснення своєї національної соборности. Напр., нова Польща й Румунія мали багато клопотів на цьому ґрунті. Налагодження кращих відносин між Варшавою, Краковом і Познаню, або між Букарештом, Молдавією й особливо Трансільванією — не було легким з огляду на значні побутові та психологічні різниці в кожній з цих країн, що довший час існували окремим історичним і політичним життям.

Виявилося, що державне об'єднання не означає ще маханічне й автоматичне здійснення національної соборности, що ця остання вимагає попереднього плекання, незалежно від державних кордонів (коннаціоналізм) і шо власне це є найкращим шляхом і запорукою для здійснення ідеалу політичної соборности, яка зрештою, при сучасному міжнародньому положенню, має певні свої межі. Але також історія і географія можуть бути чинниками, що коли не уможливлюють, то дуже гальмують повне переведення державної соборности. Цікаво, що й великі європейські народи не здійснили цього національного ідеалу. У Швайцарії, напр., живуть німці, французи та італійці, які, річ ясна, не думають про політичну злуку зі своїми земляками в сусідніх національних державах. Тут згадувалося вже про те, що німецький нарід політичне дуже пошматований. Політичне він є організований в двох власних державах; позатим є державним у Швайцарії, а, зрештою, розкинений ще у восьми середньо- то східньоевропеиських державах, не рахуючи майже 7-ми мільйонової еміґрації в Америці. Саме на німецькому прикладі можна добре ілюструвати питання соборности в обох її аспектах: національному й державному. Історичні й географічні причини не сприяли політичному об'єднанню німців у минулому. Краєвий і державний партикуляризм т.зв. „Kleinstaaterei" (малодержавність) є типовим явищем німецького політичного життя аж до середини минулого століття, коли Німеччина почала державно об'єднуватися. Але навіть Бісмарк, що має великі заслуги під цим огладом, не був ще соборником. Після перемоги над Австрією (в 1866 р.) він зрезиґнував з Великої Німеччини, що об'єднала б також австрійських німців, розуміючи, що гегемонія Пруссії була б загрозою з боку сепаратистичного настроєної католицької Баварії, коли число католиків зросло б ще більш з прилученням австрійських німців. Не слід забувати, що релігійне ворогування між католиками й протестантами спустошило Німеччину під час тридцятилітньої війни. Релігія була чинником, що істотно роздвоїв німецький нарід. Одночасно можна встановити їакож їхню культурну партикуляризацію, яку добре символізує традиційне змагання між Мюнхеном і Берліном, не згадуючи вже про Відень або Цюріх, як зовсім відрубні осередки німецької культури, що мала, зрештою, свої форпости також поза німецькою традицією, напр., у Празі або в Ризі. Ніколи мовні чи етнографічні межі німецького народу не покривалися з його державно-політичними кордонами. Історія й географія не сприяли цьому. Майже 15 мільйонів німецького населення поза політичним впливом Берліну є наявним цього доказом. Географічно положення Німеччини в середині Европи спонукало німецьку етнічну стихію до поширення, головно у східньопівденному напрямі. Колонізація сусідніх, переважно слов'янських теренів, є характерним явищем германо-німецької етногенези з початком другого тисячоліття. Перед тим вона шукала виходу на захід, де незабаром з різних причин німецький „Дранґ" був припинений. Політична експансія й змагання за панування в Европі є типовою ознакою німецької історії. Передовсім вона виявилася в боротьбі за опанування Італії й за утворення германської великодержави „від Східнього моря до Сипілії", що приводило до безнастанних конфліктів з папським Римом і північноіталійськими міськими громадами; другого — німецький „Drang nach Osten" намагався захопити чеські країни та Балтику, залишаючи по дорозі скрізь сліди своїх політичних прямувань. Цікаво, що ці політичні змагання німців виявилися у спробах понад-національних державних формацій. В дійсності й завдяки внутрішній боротьбі це сприяло краєвому партикуляризму й вищезгаданій політичній „еіааееі", — а водночас гальмувало мовне об'єднання німців, не зважаючи на формальну перемогу „Hochdeutsch" — після перекладу Біблії Лютером на цю мову. Фактично німці залишилися народом багатьох живих діялектів, які в щоденному житті мають перевагу над літературним „hochdeutsch".

Відтак ця експансія у минулому зумовила культурний ноліформізм (різноманітність) німецького народу. Вона поширила німецьку стихію далеко за етнографічні межі, розбиваючи південносхідні їх національні кордони. Це в свою чергу є великою перешкодою для створення соборної німецької держави. Сучасна Німеччина поставила це головним своїм національним завданням, яке хоче здійснити за всяку ціну. Вона, звичайно, претендує також і на країни своєї історичної колонізації (напр., у Чехо-Словаччині або в надбалтийських державах), де, річ ясна, зустрічається з рішучим спротивом автохтонного населення. Але серед німецької людности, напр., у Баварії, відчувається старе партикуляристичне упередження й пасивний опір супроти берлінського централізму. Також в Австрії, де після світової війни спочатку був однодушний настрій за прилучення до Німеччини, але згодом і завдяки методам, якими Берлін хоче утворити соборну німецьку державу, виявився внутрішній спротив серед значної частини німецької людности проти "Anschluss"-y та змагання за державну самостійність Австрії.

Є взагалі дуже проблематичним, чи „Gleichschaltung" (зрівнання) культури й всього громадського життя взагалі, яке Берлін примусово перевів за Гітлера по всій Німеччині й радо накинув би також усім закордонним німцям є доцільною та чи сприятиме вона дальшому піднесенню досі високого рівня німецької культури? Або чи, навпаки, вона означатиме її занепад і зубожіння? Аджеж однією з найхарактерніших ознак німецької історії була власне згадана попередньо культурна різноманітність німців, їх здібність до витворення нових варіянтів власної культури на периферії їхньої етнографічної території, а поруч з тим їх вміння синтезувати ориґінально свою культуру зі сторонніми впливами сусідніх народів. Є отже питання, чи є слід і доцільно зрезиґнувати з цього й добровільно втопитися в пруському морі, на що, немов, годиться значна частина закордонних німців (напр., прихильники Генляйна у Чехо—Словаччині), гіпнотизованих мрійною уявою Великої Німеччини, яка має бути найбільшою великодержавою й паном Европи, але здається, ціною культурної деградації німецької нації?

Як бачимо, питання соборности націологічно дуже складне. Немає ще на нього точно теоретичної відповіді або якоїсь загальної формули, яка б об'єднувала різні практичні аспекти цієї справи. Є природним і стихійним змаганням кожної свідомої нації за об'єднання всіх її живих частин, пошматованих чужими державними кордонами. Але немає ще народу, якому пощастило б здійснити цей національний ідеал. Тут показалося, що нація дуже динамічний елемент. Вона прямує до поширення своєї етнографічної території. В процесі історії кордони народів посувалися в той чи інший бік, звичайно, в напрямі найменшого спротиву. Сьогодні межі нації не є вчорашніми, а завтрашні ймовірно не будуть сьогоднішніми. Національні кордони не завжди покриваються з етнографічними. Виправляла їх історія й геогарфія; міняли господарські й суспільні відносини. Виринає питання: в яких же самих кордонах реально здійснима державна соборність? В сучасних національних чи в історично минулих? В цьому другому випадку забракло б просто землі для здійснення соборницьких домагань усіх народів? Бо на сумежні етнографічні території було б по кілька претендентів. Або цю справу має рішати сила та зброя? Досвід історії показує, що війна є дуже непевною методою для залагодження національно спірних питань. Зрештою, що робити з відламками народу, які опинилися далеко за межами своєї етнографічної території? Конкретно, з не раз дуже численною й масовою еміграцією, яка довший час є органічною частиною нації й не абияким чинником в її житті? Оце саме Третій з'їзд закордонних чехів констатував, що майже 2,5 мільйонів (20%) чехословацької людности перебуває поза межами своєї держави. В такій ситуації є майже 10 мільйонів італійців та не менше українців, 8 мільйонів поляків. Жодна соборна держава їх не об'єднає з географічних причин. Мають вони загинути для нації? Не конче. Поперше, врятувати їх можна шляхом коннаціоналізму, цебто національної соборности, що дозволяє об'єднування всіх живих сил народу без огляду на будьякі кордони. Після світової війни скрізь звертається на це велика увага й багато робиться в цьому напрямі. Подруге, нація може мати не конче одну, але дві й більше самостійних держав (напр. німці, французи, англійці). Врешті, можна творити кондомінія (співвладу) у територіях національно мішаних, забезпечуючи цим шляхом вільний розвиток кожної нації, що заселюють їх і де неможливе точне етнографічне розмежування.

З етнополітичного боку справа державної соборности має ще один важливий аспект. Треба не забувати, що процес політичного об'єднання нації здебільшого проходить у кількох етапах, а не нараз. Повчає нас про це історія минулого й цього століття. Пригадаймо собі, як формувалися балканські національні держави (Греція, Сербія, Болгарія, Румунія), де цей процес тривав майже сто років. Або візьмім ще типовіший приклад — державне об'єднання Італії, яка завдяки лише світовій війні придбала свою „ (?)" по цей бік Адріятики та від якої добровільно відпала Савоя й Ніцца (рідне місто Гарібальді), що висловилися за державну злуку з Францією. Коли б сьогодні був влаштований плебисцит серед закордонних німців та напр., у Чехо-словаччині й в Австрії, чималих відсоток їх голосував би проти злуки з сучасною Німеччиною. Питання державної соборности не є отже справою лише патріотичних почувань; її практичне вирішення залежить від багатьох обставин: історичних, географічних і не в останній мірі від міжнародньої ситуації, цебто політичної коньюнктури. Реальна національна політика мусить, брати під увагу всі ці зовніші моменти. Не завжди соборницький максималізм почуттєвого характеру є найдоцільнішим і найкоротшим шляхом до здійснення національного ідеалу кожного народу. В реальній політиці остаточно рішає організавана свідома воля, а не хаотичні пристрасті чи навіть масовий захват.