8. Чехо-Словаччина.

Теоретично міркуючи, можна було б припускати, що нарід, який зазнав національного утиску, визволившись й ставши самостійним, не повинен би був утискувати свої національні меншості. Практика багатьох нових держав, що постали після війни, проте заперечує цю етнополітичну гіпотезу. З тим більшою сатисфакцією доводиться відмітити під цим оглядом Фінляндію та Чехо-Словаччину; обидві ці держави практично дали своїм меншостям більше, ніж нормально були до цього зобов'язані відомими міжнародніми нормами про захист національних меншостей. Молода Чехо-Словаччина після свого утворення опинилася перед двома тяжкими національними питаннями: німецьким й мадярським. З боку цих двох національних меншостей загрожувала їй досить реальна небезпека протидержавної ірреденти. Німецьке питання впродовж останніх років було практично і позитивно полагоджено. Німці творять складову частину політичної коаліції в Чехо-Словаччині. Також серед мадярської меншости позитивізм поширюється і здобуває нові позиції. Цікаво, що опозиційне і ревізіоністично настроєні саме підкарпатські мадяри. Певні дисонанси у чехо-словацьких взаєминах або в державній політиці на Підкарпаттю зв'язані якраз з цією небезпекою іредентичного ревізіонізму або традиційного чеського русофільства. Докладно, з'ясовувати ці справи виходило б за межі цієї праці. Загально-теоретична про це мова далі в розділі про етнополітику. Немає зрештою нічого дивного, що Чехо-Словаччина виявила стільки зрозуміння і вміння в ділянці практичної етнополітики. Під цим оглядом вона мала давню й живу традицію та добру ідеологічну спадщину. Була тут мова про Ф. Палацького та його модерне розуміння національної засади в дусі рівноправности й справедливости, з рішучим запереченням принципів національної гегемонії чи виключности.

Відомий чеський публіцист та каменяр чехо-словацької самостійности К. Гавлічек рельєфно зформулював основну засаду міжнаціональних взаємин у своїй знаній тезі: „Я — пан, титан!" Свого часу цей клич був сказаний на адресу німців, як засаднича база для німецько-чеського порозуміння в колишній Австрії; тепер чехи практичо здійснюють цю тезу у відношенні до своїх німецьких співгромадян, перемагаючи атмосферу традиційної чехо-німецької ворожнечі програмовим прямуванням до політичної симбіози (співжиття) між німцями та чехами в рямцях Чехо-Словацької республіки. Сприяє цьому складному, але націологічно незвичайно цікавому процесу той факт, що на чолі Чехо-Словацької молодої держави стояв і політичним життям її правили націологи з фаху. Президент Т. Г. Масарик а також і постійний міністер закордонних справ Єд. Бенеш.

Це токрається практичної етнополітики молодої Чехо-Словаччини. Але також й теоретична націологія плекається в цій державі систематично й програмове. Організація спіціяльних і зосереджених націологічних дослідів у Чехо-Словаччині датується відносно віднедавна. Щойно наприкінці 1929 року у Празі було засновано „Чехо-Словацьке товариство для вивчення національних питань" (Cesko-slowenska Spolecnost pro studium narodnostnich otazek), завдання якого є „наукове й систематичне вивчення національних і міжнародніх справ у себе і за кордоном, особливо ж зі становища міжнароднього й внутрішньодержавного та з боку правного, політичного, адміністративного, статистичного, соціологічного, географічного й геологічного, історичного та преісторичного, народо-господарчого, загально-культурного, зокрема ж шкільного".

Як бачимо тут з цитованого §2 Статуту цього Товариства, що його діяльність передбачає суцільну програму націологічних дослідів, які воно переводить суто-науковою методою. Заходами „Ч.С.Т.В.Н.П." виходить багатий і цікавий за змістом квартальним „Національний огляд" (Narodnostni obzor), а в 1933 заснована була спеціяльна бібліотека „Національні питання", де публікуються менші та постійні самостійні розвідки націологічного характеру. Досі в цьому виданню вийшли дві добрі інформаційні брошури: д-ра 3. Пешка „Культурна автономія національних меншостей" й І. Хмелярка „Европейські меншості та їхні організації" (1933 p.).

Націологічного характеру є також дві чеські установи, а саме: Слов'янський Інститут (Slovansky Ustav), та Східний Інститут (Orientalni Ustav), формально засновані вже 1922 p., фактично вони розпочали свою працю щойно в 1928 р. Перший з них має на увазі вивчення слов'янських народів, як шлях до переведення в практиці слов'янських взаємин, спеціяльним завданням його є вивчення Словаччини та Підкарпаття. Другий — теоретично й практично цікавиться Далеким та Близьким Сходом. Обидві установи розвинули жваву викладову та видавничу діяльність.

Крім цього в Празі існувала ціла назка установ націологічного характеру, присвячених вивченню окремих народів і плеканню систематичних з ними зносин: напр., Французький Інститут, Інститут італійської культури; Американський, Голляндсько-Скандинавський, Іберо-Еспанський Інститут, щоб назвати головніші з них. В їхній діяльності практична націологія гармонійно переплітається з плеканням фактичних взаємин з даною країною або народом.

Теоретична націологія також була поставлена у Чехо-Словаччині дуже добре. Як було зазначено, мала вона серед Чехів давні традиції та видатних представників. Передовсім — Т. Ґ. Масарика, а відтак д-ра Єд. Бенеша, які обидва трактували національні питання зі становища соціологічного реалізму, під кутом філософського гуманізму, міжнароднього солідаризму та природної синтези між національним та вселюдським елементом у суспільному процесі.

Наприкінці світової війни чеське філософічне товариство -„Filosoficka Jednota" в Празі заініціювало цикл викладів, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблеми нації з різних головних боків виявлення її істоти. Наводжу тут наголовки цих викладів, які наочно свідчать про витриману програмовість цього циклу під націознавчим оглядом.

Наукове і філософічне поняття нації (проф. А. Углірж), Нація й земля (доц. В. Дворський), Плем'я й нарід (проф. Я. Матейка), Расові теорії та нація (проф. Є. Радль), Нація й мова (проф. В. Фляйшиганс), Нарід та його література (проф. М. Гашковец), Людина культура й нарід (проф. К. Хотек), Розвиток національної ідеї в Чехах (І. В. Новак), Народи в історії ( Г. Опоченський), Народність у мистецтві (В. Штех), Національна наука (Є. Радль), Релігія й нація (Ф. Жілка), Нація й народне господарство (проф. Я. Мацек), Нація й соціологія (В. Клінеберґер), Етика національних відносин (В. Гох), Нація, держава і право (проф. Яр. Каллаб), Нація та імперіялізм ( І. В. Гаунер), Поняття Чехо-Словацького народу (Ант. Штефанек), Дух чеської історії в нашому мистецтві (проф. 3. Неєдлий), Про істоту чеськости (Я. Гербен).

Цей цикл, на жаль, не був доведений до кінця; жовтневий революційний переворот у Празі (1918 р.) перервав ці виклади. Але вісім з них, що вийшли друком трактують основні питання національної проблематики (поняття і дефініцію нації, раси, мови, літератури, держави, права, релігії, істоту чехо-словацької національної синтези) є дуже цінним надбанням з погляду сучасних націознавчих наукових змагань.

Що інтерес до націологічних студій у Чехо-Словаччині не занепадає, доказом цього може бути постання і жвава діяльність попередньо згаданих тут національних товариств з Чехо-Словацьким Товариством національних питань на чолі. Але й громадська чехо-словацька опінія жваво цікавиться націологічними проблемами. Ілюстрацією цього можна уважати цикл прилюдних викладів про націю й націоналізм, влаштований в Празі в 1932 р. Програмове вони також цікаві, як доказ поглиблення новітньої чеської націології. Ось теми цього другого циклу націоналістичних викладів: Розвиток національної свідомости (Н. Славік), Націоналізм і народність (3. Неєдлий), Нація як завдання (І. В. Козак). До них слід ще додати виклад проф. Ем. Радля: Народність, як наукова проблема (1929 p.). В цих викладах програмове підкреслюється динамічне (психоволюнтаристичне) розуміння нації в протилежність до давніш більш поширеного (біоетнічного) її трактування. Чеський філософ проф. Козак з наголосом, напр., підкреслив, що нація не є щось наперед дане, але що це програмове завдання що і виконання. Ще більш радикально ставить і вирішує це питання видатний чеський біолог і філософ проф. Ем. Радль (Em. Radl). Він рішуче відкидає расове трактування проблеми нації, як і взагалі заперечує встановлення національної приналежности на підставі т. зв. об'єктивних ознак нації (походження, території, мови, культури...). За його думкою, нація як і релігія, з одного боку, є доменою суб'єктивних проявів кожної окремої людини, а з другого — впливу на неї суцільного оточення, головно громадської опінії та державно-політичного примусу. Характеризуючи націю, як суспільне явище, проф. Е. Радль каже, що „народність не є чимсь первісним від природи даним; вона є до певної міри продуктом суспільних умовин. Народність не виростає безпосередньо ані з фізичних, ані з психічних властивостей окремої людини; вона щойно витворюється під впливом громадського життя, отже умовин господарських, впливу школи, родинного та громадського виховання. Інакше кажучи, залежність людини від оточення, від її матеріяльних умовин, від її урядового положення, від суспільних відносин, — є передумовою для її національного світогляду".

В згоді з психо-волюнтаристичним розумінням істоти нації, цитований чеський вчений уважає, що „народність не є ознакою людини, але її обов'язком; не є, отже, вроджена людині, але витворена нею; не є продуктом крови, але закликом до сумління людини; не є витвором століть, але програмою на майбутнє. Суспільне трактована народність не є продуктом природи, але належить до того світу, який ще не існує, але має існувати, є віконцем з того світу явищ до тамтого світу вічности...".

Ясно, що згаданий автор має на увазі модерну націю. Його цікавить не в генетичному аспекті її розвиток, але в сучасній стадії процесу, як етап до майбутнього завершення. Трактуючи націотворчий процес виключно з динамічного становища, проф. Ед. Радль не доцінює й недобачає в цьому певні статичні моменти, зафіксовані в історичному минулому. Націолог, звичайно, мусить згармонізувати ці два боки націотворчих процесів, не забуваючи також про їх історичний аспект і ретроспективу.

Я зупинився тут трохи довше на націологічній теорії проф. Е. Радля через те, що вона є характерна для новітніх шукань у ділянці націознавства. Всупереч деякій своїй однобічності вона вказує нові напрями та шляхи для сучасної націології.

Зрештою, чеську націологію ідеологічно характеризує наявне приголошення до демократичного світогляду. Вже каменяри чеського націознавства, — Масарик і Бенеш, — органічно виводили та зв'язували новочасні національні рухи з демократизмом нової доби. Ту тезу, що демократія є передумовиною масового націоналізму, — обстоюють також майже всі чеські націологи. Докладно й спеціяльно з'ясував її 3. Фірлінґер у своїй недавній монографії „Демократія і національне питання" (1932 p.). Винятком щодо цього лишається відомий лідер молодочехів, а після війни національної демократії д-р К. Крамарж. Ідеолог неославізму, що засадничо не визнавав і не визнає право українського народу на самоозначення, д-р К. Крамарж у полеміці з націологічною теорією та соціологічною методою міністра Є. Бенеша, іронізує засади демократії та принцип самоозначення народів з погляду становища національної держави, захищаючи позиції т. зв. інтегрального націоналізму, цебто фактично гегемонію пануючої нації в державі з різнонацюнальним складом населення. Під цим оглядом ідейно програмовий характер має його полемічна студія проти слов'янської ідеології й політики міністра Є. Бенеша — „На захист слов'янської політики" (1926 p.), до речі, непримиримо ворожої до українського самостійництва, яке до речі, д-р Крамарж все ще вважає австро-германською вигадкою й нежиттєздатним. Зате він уперто боронить позицію „єдиної неподільної Росії...".