7. Мовно-національні та природні кордони

Зрозуміла річ, що дослідника приваблює бажання знайти якусь формулу, яка б зафіксувала ці взаємини між народами і територією. Вона хотіла б вирвати у природи ключ до цієї таємниці. Але дотеперішні спроби в цьому напрямі все ще мало успішні.

Під цим оглядом цікавою слід уважати спробу австрійського географа Є. Гансліка (Е. Hanslik) визначення національних кордонів мезологічно-антропологічною методою. З'ясуванню та ствердженню цієї справи він присвятив дуже оригінальну свою розвідку: „Культурна географія німецько-слов'янського мовного кордону" (Kulturgeographie der deutsch-slavischen Sprachgrenze — in „Vierte: f. Soz. u. Wirtsch. Geschichte" 1910, VIII), в якій обґрунтовує на підставі спостережень Ветштайна [Wettstein], що зробив ботанічну подорож по чехах) тезу, що мовний кордон між німцями і слов'янами не є якоюсь новою лінією, зумовленою тільки історичним процесом, але що в цьому випадку розходиться про лінію наперед визначеною природою. Так, отже, всі великі бої, що колибудь були ведені з приводу цього мовного кордону, без огляду на те, чи це були війни політичного характеру чи господарські змагання, а передовсім велика колонізація в XIII ст., — виявляються як природний процес, як витворення природних кордонів Европи впродовж історії, як піднесення природних кордонів до щабля культурних." Що ж спостерігав Ветштайн під час свого мандрування по Чехах? Він констатував, що слов'янське населення цієї країни непохитно перебуває на території понтійської (цебто чорноморської. Б.) фльори; натомість німецьке — так само є зв'язане з районами балтської фльори. Інакше кажучи, що „карта фльори чех до подробиць покривається з національною картою". (L. Hartmann) — Л. Гартман, покійний видатний австрійський націолог, аналізуючи ці твредження, (на II конгресі німецьких соціологів [1912] у своїй доповіді: „Нація, як політичний фактор"), приймає цю гіпотезу „Гансліка-Ветштайна" й між іншим цією тенденцією наближення національних кордонів до природних пояснює відносну стабілізацію в розмежуванню народів у процесі етногенези. Напр.: від XIII ст. також стабілізувався мовний німецько-італійський кордон у південному Тіролі. Дуже мало, бо на якихось кілька кілометрів у той чи інший бік змінився добре досліджений німецько-французький кордон у Швайцарії, залишаючися таким, яким він був за часів бургундської держави (XIV ст.). Історичний запис під цим оглядом належить, без сумніву, валоно-флямандсткому мовному кордону, що майже не змінився від V ст. нашої ери. Наведені ці факти, звичайно, цікаві з націографічного боку. Але вони потребують ще докладного й всебічного наукового з'ясування. Без сумніву, що під час початкової етногенези природні географічні виразно визначені райони ставали, мовляв, гніздами для поступової етно-національної кристалізації. Але питанням проте лишається, чи мовно-національні кордони можуть бути зведені до природних? Чи стабілізація їх не мала, напр., політичні та господарські причини, отже не була спричинена суспільними факторами? В дебаті з приводу чесько-німецького кордону, проф. М. Вебер зауважив, що цей факт можна просто пояснити перевагою німецької колонізаційної техніки над слов'янською, яка не дозріла ще до найтяжчих завдань викорчовування узгір. Одночасно цей вчений констатував відсутність природно-географічного кордону й у зв'язку з цим заплутаність польсько-німецьких мовних взаємин на Сході Німеччини. Не треба забувати, що існує чимало фактів, які заперечують, відносно корегують гіпотезу проф. Е. Гансліка. Нації в процесі свого наступу — це немов повінь, яка намагається залляти все навкруг себе. Звичайно, вона йде по лінії найменшого опору. Звідси, напр., Drang nach Osten, — бо географічне найменший опір для поширення колонізації Европа другого тисячоліття виявляла в напрямі на Схід. У західній своїй частині вона етно-національно почала стабілізуватися від ХП-ХШ ст.ст. Констатує це також Л. Гартман, кажучи: „Інакше (ніж на Сході) в Европі, де простір (територіальна, Б.) вже заповнена, природних кордонів було досягнено та один нарід наштовхується на другий. Тут, отже, де немає вже порожніх просторів безуспішними мусять залишитися всі мовно-загарбницькі прямування". Це все так. Але національна експансія не зупинюється ані перед природними перепонами, як гори, море й т.д. Доказом цього може бути факт розселення, напр., українців по обох боках Карпат, каталонців і басків по цей і той бік Піренеїв; або колонізація французької Бретанії кельтським населенням із тамтого боку Ламаншського каналу. А. Кіргоф не без певної рації констатує, що „народи вільно мандрують через усі природні кордони; натомість держави будуються по змозі в замкнених межах і через це намагаються досягти гірських хребтів та морських побереж, щоб серед здобутих таким чином кордонів всебічно перетопити в одно з політичне провідною нацією чужонаціональні частини. Під час етногенези так звичайно бувало. Через це пізніші національні кордони не раз покриваються з давнішими історично-політичними, як з наведених тут попередньо німецько-італійський в Тіролі, німецько-французький у Швайцарії, а подекуди й франко-флямандський, визначений в головних рисах ще за часів римського панування в сучасній Бельгії". Не є випадковою річчю, — каже цитований німецький вчений, — що національні держави Европи більше відповідають природньому розподілу нашої частини світу, ніж розмежування її народів та її мов". Такої думки тримався також і шведський соціолог Р. Челлен, оскільки державу в її відношенню до землі порівнював із лісом. Але до цих міркувань слід зробити одне застереження: держава своїми природніми кордонами сприяє перебігові етногенези. Тоді діє її асиміляційний вплив і сила, про яку каже Ал. Кіргоф. Але ці асиміляційні заходи втрачають спроквола свою дієву міць у фазі націогенези, зумовленої майже виключно соціологічними чинниками, в міру її поглиблення та поширення, цебто в добі переможного відродження недержавних народів, перед наступом яких стара держава скоріше чи пізніше звичайно капітулює або пристосовується до їх політичних вимог. Під час націогенези нераз відбувається коректура етнічних давніших кордонів шляхом національної активізації етнографічне захованого села та національне засимільованого міста. Через це ми є свідками стабілізації мовно-національних кордонів не тільки на Сході Европи, але й деяких їх виправлень, точніше висловлюючись, політичної активізації також на Заході (напр., ірляндського, флямандського, каталонського, баскійського, бретонського тощо). Точна націографічна карта Европи — це завдання до виконання. Існуючі мовно-національні карти — це тільки суроґати справжніх національних карт, які опрацювали на підставі націографічних дослідів народознавча картографія.