IV. Елементи нації

22. Раса й нація

Переживаємо добу хоробливої расоманії. У Німеччині за сучасного режиму „расизм" став свого роду національною релігією. Культ т. зв. „арійства" стоїть під протекторатом і захистом „третьої імперії". Національна політика цієї держави своєю вихідною точкою уважє расу. Але й поза Німеччиною національний расизм," особливо ж оскільки він виправдує громадський антисемітизм, знаходить чимало прихильників. Є зовсім природне тому запитання, що спільного мають раса й нація? Як виявляє перша на другу? Як історично склалися взаємини між ними? Що уявляє із себе з расового боку сучасна нація? Чи є раси сьогодні соціовлогічно діючим чинником? А коли так, то як це й в чім виявляється?

Треба згори зазначити, що чиста несполітизована наука ставиться більш, ніж з великим застереженням до усіх проявів сучасної расоманії й ще більше скептично дивиться на сьогоднішній „расизм", який прикривається фірмою т. зв. „політичної антропології" . Критично розглянув расові теорії у відношенні до нації відомий соціолог Фр. Оппенгаймер (Oppenheimer) у своїй великій доповіді на II конґресі німецьких соціологів: „Філософія історії зі становища расових теорій". Висновок цього вченого мало сприятливий для визнавачів раси, як головного чинника історії: „Расово-теоретична філософія історії, — казав він, — це ніяка наука, але псевдонаука; вона є типовою леґітимістичною груповою ідеологією пануючої горішньої кляси; вона не має певних підстав; зокрема ж „почування раси у власних грудях" виявляється як діяння того соціял-психологічного закону головного, за яким поокрема людина, як член групи, завжди так оцінює, „думає й поводиться, як цього вимагають притаманні інтереси групи". Оппенгаймер не заперечує ані расових різниць ані історичної ролі раси взагалі. Гадає, що вона діяла, діє та діятиме. Він протестує лише проти того, щоб з раси зробити якусь магічну формулу, яка розвішує всі таємниці історії замість того, щоб ґрунтовно та порядно вивчати значення й вплив цього чинника в історії та в громадському житті. Цікаво, що фахові антропологи та етнологи, отже, спеціялісти в питанню про расу, рішуче висловлюється проти того, щоб її змішувати з нацією. Бо немає, на їхню думку, двох суперечніших понять, ніж саме ці два. Авторитетний німецький спеціяліст у цих питаннях Ев. Фішер каже у своїй праці: „Раса та расове постання людей" (Rasse und Rassenentstehung beim Menschen, 1927), що поняття: „раса" й „нарід" основно й істотно різняться між собою". Раса є сутобіологічне явище, натомість нація — суто соціологічне. Перша належить до сфери природи й торкається фізичних властивостей та ознак людини; друга є витвором історично-суспільних процесів. Хронологічно між ними лежить справжня прірва часу. Фізичні раси виникли задовго до світанку людської преісторії. Чистих рас не знає вже навіть археологія. Нація ж — це останній витвір новітньої сучасної історії людства. Раса — це його давноминуле. Нація — це сучасність на порозі майбутности. Історичні народи з погляду расового уявляють із себе справжню-мозаїку. Расове чистих народів ніколи не було й немає. У процесі історії всі раси нераз перехрещувалися, перетоплювалися. Досить порівняти антропологічну карту Европи з її етнографічною, щоб у цьому переконатися наочно.

1. П. Топінар

Славетний французький антрополог П. Топінар (Р. Торіnаr) у своєму клясичному творі: „Людина в природі" (L'Homme dans la nature) вже перед сорока роками докладно з'ясував помилковість і ненауковість расового трактування національної проблеми. Визначуючи три головні способи розуміння раси, а саме: — наукове природниче або антропологічне, далі зоотехнічне й врешті культурно-соціологічне, він рішуче відкидає це останнє, як наукове зовсім хибне. Пригадуючи тезу Ґ. Перлянда про те, що ані етнологія й тим менше етнографія „не мають нічого спільного з расами, але тільки з народами", й констатуючи далі, що народи є витвором лише історії, раса ж натомість виключно — природи", Попінар з приводу культурно-соціологічного розуміння раси зауважує, що хоч, воно й дуже поширене, проте — глибоко помилкове; виникло воно під впливом Лінгвістів і істориків. Говориться про расу латинську або тевтонську, расу французьку, болгарську чи китайську з більшою самопевністю, ніж антропологи про расу кельтську, бушменську чи андаманську. Передовсім цей вплив виявився з боку лінґвістів, що клясифікували народи за мовами; це привело до славетної теорії нації, яка виявляється у словах аріянізм (цебто арійство. Б.), панславізм, пангерманізм". З другого боку цей вплив ішов від істориків. Почався він романами Вальтер Скота, але особливо виявився у працях двох франзузьких істориків: „Т'єррі (Тhіеrrу) та В. Едвардса, що, хоч сам природник, пішов за ними. Бурхливі політичні зміни в Европі у середині XIX ст., конфлікт держави з на цією на тлі „весни народів" (1843), викликало у них потребу визначення „природних націй" (le nationalites naturales). „Отже, — каже Топінар, — раса була взята за їхню підставу й народи стали синонімами рас. А до цього ще й, з огляду на деякі народи, був висловлений здогад про конституційні елементи нації. Але як розрізняти ці народи та елементи нації? На підставі мов — відповіли лінгвісти. Звідси теза: така мова, така нація, така раса. Питання про фізичні ознаки було відсунене на другий плян. А Т'єррі казав, що фізіологічні прикмети рас (пристрасті, поведінка, вдача) є постійними; що сьогоднішні французи з цього боку подібні до колишніх ґаллів. В. Едвард додав, що це саме можна сказати також про їхні фізичні ознаки. Але ані один, ані другий, не розуміючи, що раси природознавства є щось зовсім інше та що французи як і ґалли, це тільки історичні народи, скупчення пізніші та складні..." Так почалася в науці плутанина понять раса й нація. А що далі, то більше ця справа ускладнювалася. Особливо ж від часу, коли постала своєрідна расова філософія історії, що була спробою з'ясування ролі та значення раси в історичному розвитку людства.