24. Нація й мова

Багато дослідників уважає мову безсумнівною зовнішньою ознакою нації. Дехто навіть йде далі, бо ототожнює націю з мовою. К. Кавтський, напр., гадає, що нація — це „мовна спільнота", модерна ж нація, це спільнота літературної мови". Шведський соціолог Р. Челлен є тієї думки, що народотворчий процес досягає свого вершка тоді, коли нарід витворив свою окрему самостійну мову. З українських дослідників В. Тимошевський, автор розвідки: „Мова і національність" (1912), уважав рідну мову критерієм культурної своєрідности й вартости нації. Чесько-жидівський націолог Б. Клінеберґер у своїй розвідці „Нарід і народність" (1919) рішуче підкреслює, що мова творить відрубність народу: нарід мусить мати свою рідну мову; інакше він не є народом. Це є правда так непохитна, що не припускає винятку; адже та обставина, що нарід не має своєї окремої мови, є доказом, але також і вислідом того, що він не є народом". Мушу зазначити, що автор наведеної цитати жид, який не уважає жидів народом, бо, мовляв, вони не мають своєї мови й мовно засимілювалися. Ця обставина, як і неґативне ставлення Клінеберґера до сіонізму, психологічно пояснює його розуміння взаємин між мовою й нацією. Зрештою воно є характерне для націософії XIX століття, та має давню традицію. Захищали його не лише видатні мовознавці, психологи, історики та соціологи, але приймали його з великим захопленням також молоді народи, що прокинулися до нового національного життя на початку минулого століття. Коли мова про традицію, то можна згадати відомий вислів німецького поета „міннезенґера" з кінця XII ст., Вальтера фон дер Фоґельвайде про те, що німецький нарід є поширений скрізь там, де й „як далеко звучить німецька мова". Ідеолог слов'янських взаємин Н. Колляр також уважав рідну мову істотною ознакою нації; а фальсифікатор славетних чеських рукописів В. Танка гадав, що „народи не вмирають, доки живе їх мова". Зовсім природно й зрозуміло тому, що каменярі національного відродження свою увагу звертали в бік мови, намагаючись відновити та зробити її придатною до літературного вжитку навіть тоді, коли самі майже не вірили в успіх цього почину, як Павловський, що писав свою граматику української народньої мови, що на його погляд була „ни живой ни мертвий язик", мовляв, „исчезающее наричиє". Максимович, Костомаров і навіть II. Куліш не вірили в майбутність української мови, як літературно-культурної. Скептиком щодо відновлення чеської мови був патріярх славістики Добровський; сумніви щодо неї мав ще перший її новочасний лексикоґраф Юнґман. Це саме зневір'я щодо рідної мови можемо констатувати на початках відродження у каталонців, флямандців, провансальців і т.д. Але це зневір'я дивно якось зв'язувалося з непохитною вірою в те, що шлях воскресіння народів прийде через відновлення і відродження рідної його мови. Цю непереможну віру гарно й символічно висловили Фламандці, коли називали свої „Просвіти" програмовим гаслом: „мова це ввесь нарід". Також далматинські хорвати практично двомовні, бо говорили по хорватськи вдома, й по-італіськи на праці, розрізняли своє відношення до них, називаючи першу з них „мовою серця", а другу — „мовою праці".