1. Людина й нація

Маю на увазі справу національної приналежности окремої людини, отже, її національність. Про неї згадувалося тут вже кілька разів. Остаточне її з'ясування з теоретичного боку належить до націософії. Це питання не таке просте, як на перший погляд може здаватися. Воно не вирішується механічно тільки походженням людини, хоч, звичайно, цей факт здебільшого має рішальне значення. Також етнографічний критерій не є ще в даному разі абсолютно рішальним, хоча, річ ясна, має дуже велике значення. Мусимо бо розрізняти пасивну національність від активної. Перша є стихійна й підсвідома; друга — свідома й організована. Перша характеризує скоріше кінцеву фазу етногенези; остання — є неминучою передумовою націогенези. Модерну націю визначає саме активна національність. Довершення цього процесу залежить від національної свідомости народніх мас. Нарід остільки стає нацією, оскільки всі його шари еволюціонують від пасивної (етнографічної) національности до активної (націогенетичної). Візьмімо для прикладу розвиток української національности. Як активний процес — це явище порівнюючи недавнього часу й щойно після світової війни він обхопив всі частини української етнографічної території, до найзахіднішої його периферії (Підкарпаття) включно. Географічно він поширювався зі сходу на захід, де найдовше заховалася старша його форма Русь. Звідци конкретні означення — русин, руснак, угрорусин і т.д., які проіснували аж до світової війни, а за океаном і на Підкарпаттю ще й досі не перевелися зовсім. Еволюція від русина до українця проходила тут поступово через дуалістичну форму — Русь-Україна (прикметник — русько-український), заки активна українська національність перемогла русинську — пасивну й етнографічну; на сході цей процес ішов від етнографічної малоросійщини до сучасного українства.

Ще більше примітивними етапами цього розвитку можна вважати , напр. „національне" самовизначення української людности за релігійними критеріями, напр.: православний або греко-католик; чи за льокально-етнографічними: напр., лемко, бойко, гуцул, козак; або навіть за вузькотопографічною ознакою: тутешній. Адже деякі з цих „національних" означень ще й досі фіґурують у статистичних звітах про перепис населення. Вони свідчать про те, що перед світовою війною активна національність було відносно мало поширена серед широких українських мас і що тільки велика революція 1917-1919 років і відновлення державної самостійности сприяли масовій націоналізації української людности на всьому його етнографічному просторі. Аналогічний перебіг цього процесу можна простежити скрізь серед усіх поневолених народів. Під цим оглядом еволюція від пасивної до активної національности є, мовляв, націологічно типовим явищем.

Але це один аспект питання, яке нас тут цікавить, а саме: колективний, він з'ясувує ступневе перетворення етнографічної маси в національній колектив. Кожен масовий процес має однак також свій індивідуальний бік. Нація — це спільнота чи колектив, що складається з поодиноких людей (індивідів). Колективне перетворення народу в націю немислиме без активного національного усвідомлення його окремих індивідів. З націософічного боку саме це питання дуже цікаве. Воно було б зовсім просте, коли б етнографічні території були виразно розмежовані, коли б народи творили географічні відрубности, коли б не було національно мішаних країн. Тоді б справа національної приналежносте просто вирішуваласа походженням. Батьки рішали б про національність дітей, батьківщина (рідний край) — все лишалася б територіяльною підвалиною для певного народу, а згодом — нації. Але в дійсності все це не так просто, бодай на переферіях етнографічних областей, де населення, звичайно, з національного боку буває перемішане. Крім цього процес міграції людности в наслідок господарських і суспільних причин також порушує національну одностайність етнографічних територій, ускладнюючи перебіг національного самовизначення окремих людей. Мішані подружжя, як вислід цього, гальмують, зглядно розбивають вплив родини, як націотворчого чинника, особливо в тому випадку, коли жоден з батьків не асимілюється а залишає активною свою національність. Виникає питання, як з національного боку в цьому випадку самовизначаться. Ймовірно, що по лінії національности даного краю й того з батьків, що родом з нього. Але не виключена можливість, що діти засвоюють рідні мови обох батьків і до певної міри також їхні національні ознаки. Будуть вони двонаціональні? Можлива двонаціональність взагалі?

Візьмім інший приклад: національна родина на чужині. Діти ростуть у чужому суспільному оточенню. Припустимо, що батьки не втрачають національного активізму. Вони виховують дітей у національному дусі. Діти знають рідну мову, але паралельно засвоюють мову нової батьківщини. Який вплив її з національного боку? Чи вислідом цього мусить бути конче національна асиміляція? Історія дає на це різні й навіть протилежні відповіді. З одного боку вона неначебто промовляє за скорішу чи пізнішу асиміляцію в таких випадках. Напр., у Відні на кожному кроці можна зустріти німців з прізвищами, що явно зраджують чеське їхнє походження. Але багато чеських і польських діячів з німецькими прізвищами. Є чимало видатних французів з польськими іменами, але є поляки з французькими. З другого боку ми є свідомі ренаціоналізації емігрантів, напр., в Америці й особливо в Канаді: правда, там еміграція, напр., українська, живе скупчено й організовано. Націоналізація винародовлених вищих верств серед усіх поневолених народів — це загальне явище; напр., у Фінляндії, Балтиці, Каталонії, Фінндрії, Чехії, Югославії також і в Україні. В. Антонович у своїй відомій сповіді ідеологічного обґрунтування цей поворот до свого народу його винародовленої еліти. В. Ліпинський продовжував цю тардицію реукраїнізації спольщеної шляхти в Україні.

Є ще одне питання у зв'язку з темою цього параграфу, про яке слід тут згадати, а саме: чи може бути людина анаціональна, цебто безнаціональна? Приактичного значення воно не має, бо таких людей в дійсності обмаль. Але теоретично й саме з націософічного боку воно цікаве, хоча деякі націологи виключають таку можливість. Напр., Р. Бек (Bockh) каже, що „кожна" людина належить до якоїсь нації. Але психологічна теорія нації, напр., проф. Овсяненко-Куліковський припускає можливість існування анаціональної людини. До цього типу можна було б зарахувати, скажім, давніших прихильників космополітизму, універсалізму або первісного інтернаціоналізму, що заперечували націю, або уважали її нижчим і дочасним тільки етапом людської соціогенези. Ідеологічно анаціоналізм відстоює анархізм, большевизм і комунізм, трактуючи істоту нації в соціяльно-клясовому аспекті, фактично змагає до безклясового й понад-або безнаціонального суспільства. В „Комуністичному Маніфесті" К. Маркс проголосив, що пролетаріят не має батьківщини. Автор „Капіталу" під цим оглядом помилявся. Ж. Жорес довів (у своїй розвідці „Батьківщина й робітництво"), що це не так і що, навпаки, пролетаріят у розбудові та самивизначенні нації був, а дедалі все більше стає дієвим чинником. Національна активізація робітництва, а за ним селянства зумовили самовизначення поневолених народів. Не можна отже ці два кляси зараховувати до типу безнаціональних людей. Перед їх громадським усвідомленням вони були, правда, національно пасивними або анонімовими чинниками народотворчого процесу. Але активізуючи громадськи, ці низи національної піраміди відіграють рішальну ролю в перебігу новочасної націогенії, як про це була вже тут мова.

Анаціоналізм є спорадичним явищем скоріше серед соціяльної еліти. Мені пригадується, напр., цікава заява проф. Я. Бодуен-де-Куртене перед великою війною: "Je suis sans foi et sans nation" (я є без віри і без нації). Автор цієї формули був поляком французького походження, якому довелося професорувати головно в Росії. Його ідеологічний анаціоналізм можна з'ясувати отже походженням, фахом й особистим поліглотизмом (він був лінгвістом, знав і послуговувався кількома мовами), а, врешті, науковою і громадською його діяльністтю в кількох різнонаціональних осередках.

В кожному разі особиста анаціональність — це незвичайно рідке явище, що може бути пояснене винятковими обставинами, як у попередньому випадку. Натомість бінаціональність (двонаціональність) — це явище більше поширене, зокрема на початках націогенії якогось народу. До цієї категорії можна зараховувати, напр., жидів, що перебувають на роздорожі між асиміляцією й сіонізмом, або давніше — українців польської культури, фінів — шведської, басків — еспанської, флямандців — французької й т.д. В цих випадках приспана своя національність активізувалася в процесі національного відродження, ступнево перемагаючи культурну чужу національну приналежність. Індивідуально двонаціональність виникає іноді на ґрунті різнонаціональности батьків або перебування з дитячих років у чужому національному оточенні. У цьому випадку вона може бути дожиттєвим явищем. Статистичне беручи, біонаціоналізм теж досить рідка річ. Загалом і нормально людина буває мононаціональна, її національна приналежність зумовлюється походженням (національністю батьків) плюс національним характером середовища, серед якого вона живе (батьківщина, рідний край). Первісно ця національність стихійна й підсвідома, цебто пасивна. Згодом, коли людина стає громадянином, вона усвідомлюється також з національного боку, суб'єктивно рішаючи про свою національність. Рюмелін гарно з'ясував цю думку, кажучи: „— мій нарід, це ті люди, яких я уважав своїм народом, яких я визнаю своїми, з якими я почуваю себе зв'язаним нерозірвальними ланками". Саме під час націогенези кожного народу цей процес проходить масово. Модерна нація — це громадський колектив, усі члени якого є національно усвідомлені й зорганізовані.