І. Проблематика, завдання та початки науки про націю (націології)

1.Національне пробудження й відродження Европи

Від середини минулого століття національне питання відіграє дуже активну ролю в політичному житті Европи. Під цим оглядом революційні події 1848 року, що символічно й віщо названо „весною народів" є свого роду Рубіконом у новітній європейській історії. Фактично вихідну точку сучасних національних змагань і рухів хронологічно можна посунути ще дальше назад. Уже в першій чверті XIX ст. можна констатувати революційні виступи поневолених народів, напр., на Балканах проти турецького утиску: перше сербське протитурецьке повстання вибухло у 1804 році. Але щойно масове грецьке повстання у 1821 р. та звірська розправа з ним з боку турецьких урядів — звернуло увагу європейської опінії на безпросвітню долю балканських християнських народів, що гинули в турецькій неволі, викликавши одночасно живі симпатії до їхніх визвольних змагань. Паризька липнева революція 1830 р. — мала наявний вплив на визвольні змагання європейських пригнічених народів. Відгомін її можна простежити від Балкан, через Польщу (Листопадове повстання) аж до Ісляндії, де з цією зв'язані початки новочасних національних і політичних змагань цього нийменшого європейського народу.

Добу 1848-1871 років історики називають слушно епохою національного ренесансу Европи. Попереджувала її після Віденського Конгресу (1815 р.) доба „національного пробудження" (1815-1848) за влучною назвою французького історика Ґ. Веля (G.Weill). Дійсно, минуле століття було свідком пробудження цілої низки т.зв. „неісторичних", а властиво недержавних народів, як в європейській частині Туреччини, так і в Австро-Угорщині, що з національного боку уявляла з себе дійсно якийсь живий „етнографічний музей . На сході Европи, цебто в межах колишньої Російської імперії, цей національний процес захопив у першу чергу тільки західню її територію від Фінляндії через Балтику до України.

Активніше він тут виявився згодом, щойно з початком XX ст., у зв'язку з першою російською революцією (1905-06 рр.). Одним з найяскравіших виявів цього європейського національного відродження XIX ст. було осамостійнення та об'єднання з одного боку Італії, а з другого боку Німеччини. Ці дві події мали далекосягле політичне значення, ґрунтовно змінивши європейські міждержавні відносини, що були встановлені на Віденському Конґресі під впливом Меттерніха, непримиримого ворога національної засади, за його думкою, революційної та дуже загрозливої для державного абсолютизму і централізму.

Так у зв'язку з національними визвольними змаганнями неминуче мусив виринути конфлікт між державою і нацією, особливо ж там, де кілька народів було скупчено під чужим політичним пануванням, і де державний централізм вороже ставився навіть до культурних змагань недержавних народів, проголосивши непримириму боротьбу їхнім національним змаганням та програмово ставши на шлях примусового вмнародовлення їх.

2. Перші спроби національної ідеології й території

Звичайно, що виникнення нації, як політичного чинника на канві історії Европи, поява цієї драматичної постаті, що досі була здебільшого пасивним статистом, мусила викликати до себе зацікавлення з боку політичної ідеології та теорії. Природно теж, що перші ідеологи нації мусили вийти з табору поневолених народів, як передовсім заінтересованих у теоретичному обґрунтовані та виправданні своїх національно-визвольних змагань.

В дійсності це було так. На цих сторінках мені доведеться не раз вертатися до питання про ідеологію та теорію модерної нації, а при цій нагоді ілюструвати цей його бік відповідними фактами й доказами. Тут покищо обмежуся двома типовими й дуже яскравими прикладами, які, до речі, й хронологічно належать до перших проявів новочасної національної ідеології.

Фіхте (1762-1814). Отже, передовсім згадаю славетні „Промови до Німецького народу" Фіхте (1808 р.), виголошені під час розбиття й поневолення Німеччини французькою інвазією наполеонівських військ, і що стали справжньо „національною біблією" не тільки політичного визволення та об'єднання німців, але залишилися свого роду догматичним каноном романтичного націоналізму взагалі. Завданням цих промов, як каже німецький історик П. Йоахімсен, автор програмової монографії „Від німецького народу до німецької держави" (Історія німецької національної свідомости) було „показати нації її втрачену самобутність і навчити, як вона може її знову здобути. Це має статися шляхом нового виховання, що не є тільки народнім вихованням у розумінні Песталоцці, але національним вихованням". В першу чергу це має бути виховання національної свідомости. Фіхте хотів її будити прищепленням своїм землякам почуття національної гордости, що свідомо й програмове підносилася до щабля німецького месіянізму й виключности одночасно. У своїх „Промовах до німецького народу" Фіхте із захопленням пророка проповідував, що лише німецький нарід є праджерелом справжньої культури; що тільки німецька мова є дійсно живою та творчою; що лише німці вносять поважність, працю, Ґрунтовність у всі питання культурного життя й що тільки вони зможуть відновити й відродити світ". Філософія Фіхте — як каже попередньо цитований автор — „є релігією, а його релігія є, моральним домаганням. Оце саме надає цій постаті особливу велич і виключність".

Палацький (1798-1876). Зовсім іншого характеру має другий документ, який я хочу тут навести. Це уступ із голосного листа великого чеського історика й будівничого модерної чеської нації — Ф. Палацького, написаного 11.IV.1848 р. у відповідь на заклик всенімецького франкфуртського сейму, куди його було запрошено. Автор славетної історії чеського народу, у своєму згаданому листі, мотивуючи причини своєї відмови, одночасно при цій нагоді позитивно виклав свої погляди на право народів на самовизначення. „Право народів, — писав Ф. Палацький, — це дійсне право природи; жодний нарід на землі не має права вимагати, щоб для його користи приніс себе в жертву його сусід; жодний сусід не є зобов'язаний відцуратися або офірувати себе для добра свого сусіда. Природа не знає жодних пануючих народів або народів наймитів".

Цікаво порівняти цю національну ідеологію чеського діяча та вченого з попередньо зазначеними поглядами на цю саму справу славетного німецького філософа. Між ними відчувається наявна суперечність, що не є випадкова, але власне типова для новочасної національної ідеології. Цей дуалізм між німецьким національним аристократизмом, який характеризує програмовий національний месіянізм, виключність, заборчість і чеським національним демократизмом, що знову відзначається свідомою людяністю, визнанням засади рівноправности і толеранції (терпимости), — відтак тягнеться червоною ниткою через усю історію національних ідеологій аж до наших часів. Може ніколи ця досі згадана суперечність національних світоглядів не виявлялася так непримиримо гостро і ворожо, як саме тепер у добу загального розбурхання національних пристрастей і стихій.