2. Нація й партія

Є ще одна справа, яку висунула післявоєнна доба й вимагає вивчення з боку етнополітики. Це дилема: нація й партія. Соціологічно вона в істоті речі не є складна: нація всередині складається з різних політичних партій, в залежності від господарських, суспільних та ідеологічних інтересів чи прямувань в її лоні. В своєму розвитку кожен суспільний процес характеризується нахилом до все внутрішнього різничковання попри рівночасної інтеґрації на ґрунті загальних і спільних змагань, організованих громадських скупчень. У сфері політики виявом цих диференційних прямувань є партії. Партія, отже, це частина нації й в жодному разі не ціла нація. Через це сучасні тенденції (в деяких країнах диктаторського чи напівдиктаторського ладу) зведення істоти нації до якоїсь одної політичної партії є соціологічним та історичним анахронізмом. В недавньому минулому на початках національного відродження, коли молодий національний рух переходив із фази культурної в політичну, дійсно він зосередився на деякий час довкола однієї політичної партії. Тоді ця партія дочасно представляла з політичного боку цілу націю. Так було у чехів, фінів, лотишів, естонців і т.д. Незабаром одначе в силу громадського поступу ці національні партії почали розщеплюватися: з їх виринали нові політичні напрями та угруповання. Напр., із консервативної старочеської партії відокремилася більш радикально-демократична молодочеська партія. Відтак ліве крило цієї осамостійнилося під проводом Т. Ґ. Масарика, як поступово-реалістична партія сутодемократичного напрямку. Поруч з тим постала й зформувалася соціялістична партія. Ще згодом католицька й аграрна. Приблизно за такою схемою процес партійного різничковання проходив у всіх недержавних народів, звичайно, в залежності від політичного устрою, в якому перебував та суспільно-господарського оточення, в якому він діяв. Бували, правда, й деякі відхилення від цієї схеми. Напр., флямандці в Бельгії перед Першою Світовою Війною марно намагалися створити свої національні партії чи бодай політичне об'єднатися. Вони входили, звичайно, до трьох головних бельгійських політичних партій (ліберальної, католицької та соціялістичної). Щойно після великої війни у зв'язку з активізацією флямандського руху постала самостійна партія, заснована колишніми фронтовиками. Ірляндці перед-війною мали в лондонському парляменті одну спільну національну партію. Лужицькі серби щойно на початку цього століття вступили на шлях національно-політичної консолідації. Нормальний громадський розвиток і поступ вимагає внутрішнього політичного різничковання. Це є доказом його сили та зросту. Б. Б'єрнсон, напр., у своїй боротьбі за самостійність Норвегії раз-у-раз доводив своїм землякам потребу політичних партій національної орієнтації. Він був проти політичної безпартійности в національній боротьбі.

Після Першої Світової Війни доводиться ствердити під цим оглядом рішучу зміну скрізь там, де запанував авторитативний режим, що оголосив непримириму боротьбу політичним партіям, намагаючись змонополізувати політичне життя в руках державного проводу, захопленого й опанованого однією якоюсь партією.

Насамперед зробили це більшовики після жовтневого перевороту в 1917 p., завівши в СССР диктатуру комуністичної партії, їхня політична ідеологія, як ми бачили, клясова, а не національна. Національне питання вона трактує й розв'язує в клясовому аспекті. Правда, останніми часами московський більшовизм, що віддавна вже став на шлях державного централізму, супроти своїх європейських „окраїн", головно ж України, поборюючи самовизначення під закидом контрреволюції, наявно націоналізується: відновив давнішнє проскрибоване слово „батьківщина", плекає культ московського патріотизму, підкреслює національний момент у своїй державній історії й навіть відповідно до цього кориґує совєтські шкільні підручники історії, усуваючи з них усе, що прнижувало б авторитет московського народу. Цікаво, що відомий совєтський націолог Бухарін нещодавно був прилюдно покараний большевицькою пресою за те, що осмілився закинути москалям, як нації, — „обломовщину". Московська „Правда" з цього приводу зауважила: „Історичною брехнею та шкідливим неуцтвом є твердження, що перед революцією російський народ був народом Обломових... Офіціоз Комінтерна констатує в патріотичному захопленні, що „московський нарід витворив велику культуру!" А саме ця російська культура грала велику ролю в розвитку численних народів СССР. Ненависть до московського народу є властиво ненавистю до всього Радянського Союзу, хоча є стрілянина ворогів у першу чергу спрямована проти російського народу, саме тому, що ворог дуже добре знає, яку велетневу волю, енерґію і впертість виявив московський нарід..." У своєму цьому патріотизмі большевики покликаються на авторитет самого Леніна, що писав про національну гордість москалів і красу московської мови. „Правда" в загальному панеґірику московського народу, називає його „першим між рівними" в Радянському Союзі. В дійсності, як констатують знавці Советів, це „рівність" радянських окраїн та „інородців" дедалі все більше стає ілюзорною, бо програмовий централізм державної політики СССР фактично зводить унівець навіть культурно-національну їх автономію, висуваючи скрізь контроль і перевагу Москви.

Також і в гітлерівській Німеччині була виразна тенденція опанування цілої нації провідною гітлерівською партією. Це органічно випливає з ідеології гітлеризму, а саме: з його науки про „тотальність" нації, цебто про абсолютне об' єднання й підпорядкування всього народу партійному проводу, що фактично є сувереном нації і рішає про всі прояви національного життя до „нормалізації" (Gleichschaltung) навіть культурно-мистецького її розвитку. Німецький нарід за гітлерівського ладу був поділений на дві політичні касти: партійних членів і членів народу ("Parteigenossen" та "Volksgenossen". Упривільованою є перша каста, що належить до національно-соціялістичної партії. Що поза нею — це звичайні "Volksgenossen", цебто громадяни другої касти. Большевизм переслідує радянських громадян за непролетарське походження чи контрреволюційне наставлення, гітлєризм — дискваліфікує громадян „неарійського" походження та ідеологічно антигітлерівської орієнтації (комуністів, соціялістів, демократів, лібералів, католиків, християн взагалі). Релігія, література, мистецтво, преса, шкільництво, наука, словом уся культура в Німеччині була „нормалізована" в дусі панівної тоді політичної доктрини. Ціла нація має бути змодельована за її ідеологічною програмою і схемою.

Це саме бачимо в Італії, де від відомого „походу на Рим" (28.Х.1922 р.) Б. Муссоліні, урядово запанувала фашистівська доктрина і політичне життя цієї держави було зведено до одного партійного знаменника, цебто фашистівської партії. Всі інші були ліквідовані під закидом, що уявляви з себе „політичну клясу боягузів та іґнорантів, які впродовж чотирьох років не змогли дати народові влади". Фашистівська партія монопольне опанувала тодішню Італію від виховання дітей до повного контролю поведінки громадян усіх ступенів віку — все підлягає її доктрині та політичному проводу цієї партії. Цим шляхом мав бути осягнений її ідеал: нація, як політичний моноліт. Це, зрештою, сьогодні ідеал післявоєнного націоналізму взагалі, що визнає тезу: „нація понад усе" й хоче здійснити цю свою мрію з допомогою диктатури, не цураючись морально жодних заходів, до безглядного терору включно.

Скрізь, де панують диктаторські чи напівавторитарні режими, можна констатувати тенденцію до ліквідації політичної різноманітности й гегемонії пануючої урядової партії. Так, Кемаль Ататтюрк опер свою національну розбудову Нової Туреччини на ним заснованій партії, що втілювала ідеологію т.зв. „кемалізму". В Польщі новий лад (після перевороту 1926 р.) покликав до життя т.зв. „безпартійний бльок" (В. В.), що фактично є урядовою партією, прямуючою до перебудови цієї держави в дусі політичних засад та світогляду маршала Ю. Пілсудського.

Австрійський дольфусизм був спрямований проти соціялістичних і демократичних угруповань і мав на увазі партійну монополізацію політичного життя. Також в Югославії, Латвії, Естонії, Болгарії перехід до авторитарних режимів привів коли не до цілковитої ліквідації політичних партій, то в кожному разі рішуче обмежив їх значення й вплив.

Щойно майбутність покаже, оскільки ці етнополітичні спроби виправдують себе практично. Наперед можна передбачати, що головної своєї мети — перетворення нації в політично-безпартійний моноліт вони не досягнуть, бо соціологічно це є такий самий абсурд, як біологічно, напр., було б утопією зведення різних фізіологічних функцій людського організму до якоїсь однієї, хоча б і найголовнішої. Диференціяція є ознакою вищої й складної організованости. Нація є одною із найскладніших громадських спільнот. В політиці кульмінує організоване її життя. Тому є сизифовою працею спроба повернення її до стану політичної аморфности давноминулої соціогенези з праетногенетичної доби.

Психологічно однак зрозуміла сучасна реакція проти партійного переполітизовання в деяких країнах (напр., у Франції чи в Болгарії). Багато дехто гадає, що винна в цьому демократія. Звідки заперечення її та шукання порятунку в диктатурі й політичній безпартійності. Демократія вимагає, звичайно, критики, а ще більше деякі „демократи", що заявили кризу „демократії" й партійне переполітизування. Партія має остільки рацію існування, оскільки вона є виявом суспільних, господарських або ідеологічних змагань серед населення. Але вона є політичним паразитом і дезорганізатором громадського життя, коли стає на поступ особистих амбіцій чи приймає самозваних „провідників". Звичайно, громадську отаманію слід поборювати, як політичну хоробу, але заперечувати партійність у політичному житті, як це роблять авторитарні ідеології й диктаторські режими, це значить виливати з ванни разом з водою також дитину.

Нормально громадське розвинена й дозріла нація не може вкластися в рямки якоїсь однієї парітї. Бо це було б політичною її кастрацією, звуженням, а не поширенням творчих її можливостей. Жива нація, яка не вичерпала своїх сил, не може бути вкладена в рямки якогось одного світогляду, однієї доктрини, однієї партії. Здорова нація зуміє завжди скоординувати й погодити свою політичну різнопар-тійність, особливо тоді, коли цього вимагатимуть загальнонаціональні інтереси. Це саме й є критерієм її політичної й громадської зрілости.