9. Жидівський тип — витвір середовища

На підставі фізичних ознак, отже, неможливо уважати жидів якоюсь антропологічною расою. Але робилися і робляться заходи з метою доведення, що жиди є, мовляв, психічною расою. Підставою для цього мають бути їхні моральні прикмети. Звичайно, під цим оглядом жиди розцінюються дуже низько, а їхній вплив на оточуюче навтохтонне населення уважаеться шкідливим, щоб не сказати просто руїнницьким. Клясичний зв'язок типового жида дав Шекспір у знаній постаті Шайлока в його відомому творі: „Венеціянський купець". Це тип жида лихваря, що згодом авансував, стаючи каменярем модерного капіталізму, як це особливо підкреслює Зомбарт. Його роля, як представника фінансового капіталу, ілюструє грошова династія Ротшильдів, що панує в Европі від часів Наполеона. Такий погляд на жида та його соціяльну функцію, звичайно, узагальнюється та пересувається назад в історію аж до найдавніших часів. Мовляв, така вже природна вдача жида; таким він усе був і назавжди лишається. Ніхто інший, як К. Маркс, — сам жид з походження, — теоретично обґрунтував цей погляд на жидів у своїй розвідці: „До жидівського питання" (1844), де, полемізуючи з тодішніми дослідниками цієї справи — Бавером та Мендельсоном, що трактували її, як проблему релігійну й національну, доводив, що у своїй істоті жидівське питання є проблемою виключно та сутогосподарського характеру з властивою йому різкістю у ставленню справ та нахилом до парадоксальности вислову й стилю, батько модерного соціялізму писав у згаданій статті: „яка є світська причина жидівства? Практична потреба — егоїзм, „Який є світський культ жидів? Шахрайство. Який є його бог? Гроші". Через це, на думку К. Маркса, „емансипація" жидів (що перед сто роками було актуальною справою й, річ зрозуміла, дуже хвилювала жидів, головно в Середній Европі. Б.), зрештою означає еманципацію людства від жидів". Автор „Капіталу" констатує відтак зв'язок між новочасним жидівством та капіталізмом. Він каже: „Із своїх надр буржуазне суспільство постійно сплоджує жида". Так постає своєрідна спеціяльна симбіоза (співжиття) між жидами й християнами". Жиди, — каже К. Маркс, — емансипувалися остільки, оскільки християни стали жидами". Зв'язок між цими двома суперечними суспільними витворами має, — за думкою К. Маркса, — своє історичне виправдання. Бо християнство постало із жидівства та розклалося знову в жидівство. Християнин був спочатку теоретизуючи жидом; жид є отже практичним християнином, а практичний християнин став знову жидом". Ці міркування автора „Капіталу" є клясичним її законом тріянди. Не дивує тому його висновок з цього приводу: „Християнство є найчистішою ідеєю жидівства; жидівство ж вульгарно вжитим християнином". К. Маркс не уважав жидів нацією, іронічно трактуючи їхню національність" як купецьку або грошову. Як бачимо, головна теза К. Маркса щодо жидівської справи є гостро протижидівська. Ось вона: „Суспільна емансипація жидів означає емансипацію суспільства від жидів". Гітлеризм, коли б не був так антимарксистичним, міг виправдувати нею свою дисиміляцію жидів, що є також своєрідною емансипацією від жидів", правда, дуже безоглядною у політичній практиці. Батько наукового соціялізму, що взагалі дуже помилявся й не розумів суті національного питання, (тоді, перед сто роками, щойно у початкових невиразно ще визначених фазах свого розвитку) так само й жидівську проблему з'ясував занадто схематично й однобічно, зводячи всю суть тільки до шахрайства та грошей. Історично й соціологічне ще більш складна справа. Не можна її уважати та трактувати, як виключно економічне питання. Жид — це не лише Шайлок або Ротшільд, але також Спіноза, Гайне, Д'ізраелі, Ґ. Малер. Жид — це не тільки фінанси, але й наука. За думкою К. Кавтського, висловленій в його творі: „Початки християнства" „торгівля й філософія" неначебто органічно доповнюються. Хто таврує жидів, як споконвічних шахраїв, не мав би забувати про Біблію, про етичний патос старожидівських пророків, про етичний ідеалізм Баруха Спінози й про якусь майже матафізичну красу музичних архітворів Г. Малера, а головно про Христа.

Антисемітизм, як вияв протижидівських почувань та явище інстинктивного порядку, не підлягає, річ ясна, науковій дискусії, бо, як відомо, про смаки й настрої, симпатії та антипатії, речево неможливо дискутувати. Інша річ, коли тепер цей антисемітизм претендує на науковість і в антропології, конкретно, в расі хоче знайти спільника, при чім тенденційно препарує історичні та соціологічні факти. Він не з'ясовує, як постав та розвинувся тип Шайлока, що він від природи й у силу вроджених у собі прикмет є соціяльним паразітом та громадським шкідником. Проте найстарша історія жидів, коли вони ще не були розпорошені по всьому світі це заперечує. Бо тоді жиди не були ще кастою, якою стали згодом на примусовому вигнанні, але здоровим матеріялом для нормальної етногенези. Колись вони були хліборобським народом, як це стверджує, напр., законодавство Мойсея, що має сутоаґрарний характер. Не слід забувати, що Палестина, завдяки своїм природним умовам, не була країною дуже сприятливою саме для цього заняття. Власне ця обставина була однією з причин, чому жиди вже до Христа почали емігрувати за кордон. На еміґрації жидам довелося занятися ремеслами й торгівлею. Під цим останнім оглядом на них дуже виплинули фінікійці — сутокупецький нарід стародавнього Орієнту, а ще більше вавилонський полон, де жиди пройшли свій торговельний вишкіл. Аджеж Вавилон був свого роду античним Ню Йорком: найбільшим торговельним осередком. Він дуже дивував жидівських пророків саме, як „купецьке місто". Згодом на видгнанню по світі, а головно в Европі, — жиди суспільно все більше й глибше деґрадуються, оскільки обмежуються тільки двома родами занять: торгівлею та ремеслами. Ремеслами, в країнах більш культурних (Єгипті, Греції та Італії); торгівлею в країнах культурно і господарське примітивних (головно у Німеччині). Так почався розклад первісної їх етногенези. Тільки релігія залишилася національним елементом, що впродовж двох тисяч років об'єднував жидів, як нарід. Національна їхня трагедія починається з XII ст., коли Німеччина вступила на шлях самостійного культурно-господарського розвитку. Одночасно з цим постали свої стани ремісничий і купецький, що незабаром професійно зорганізувалися у Гільдії та цехи, які, звичайно, вороже виступили проти чужої, а в першу чергу проти жидівської конкуренції. Ці ремісничо-торговельні організації не були тільки господарського, але й релігійно-суспільного характеру. Хрестоносні походи, що викликали у католицькому світі масовий релігійний фанатизм, в Европі започаткували добу стихійного антисемітизму. Первісно-релігійного характеру, цей антисемітизм стає згодом економічно-соціяльним у зв'язку з вищезгаданим суспільно-господарським пробудженням і розвитком Західньої Европи. Так почалося масове переслідування жидів, які примушені були втікати далі на Схід, або жити зовсім ізольовано у міських „ґето". В цих часах для них відкривається єдина можливість існування — лихва, коли католицька церква заборонила християнам позичати гроші на відсотки. Так народився тип Шайлока. Антисеміти намагаються довести, що жиди традиційно були лихварями, неправильно перекладаючи (за Лютером) старожидівський вираз „несдех" — у розумінні лихви, хоча дослівно він означає „брати відсотки", що закон Мойсея дозволяв у відношенню тільки до чужинців і то купців, рішучо забороняючи будьяку лихву. Так само — Талмуд осуджує лихву, уважаючи її безчесною. В католицькій Европі кінця середновіччя жиди обставинами були примушені стати лихварями, оскільки їм дозволено було займатися грошовими справами. Як не християни, вони не підлягали згаданій забороні католицької церкви щодо лихви: як чужинці, — були приватним майном королів, а зрештою на ласці міст, що терпіли їх у своїх мурах, хоч і зовсім ізолювали у „ґето". Королі й міста все потребували грошей — дістати їх можна було лише в жида. Він мусів їх мати, щоб викупуватися від переслідувань, погромів, насильної смерти на ватрі. Це все кидало його в обійми лихви, яку зрештою не тільки дозволю-вали, але наказували йому королі, як доводить це, напр., Едикт чеського короля Вацлава (з 1497 p.), а саме: „де християнин бере десять копійок, жид сміє взяти двадцять, бо коли б він мав брати так мало, як християнин, то не міг би бути живим, бо поперше він мусить виконати свої обов'язання щодо нас; подруге він має платити свойому панові, під охороною якого перебуває; потрете він сам мусить платити відсотки; почетверте рідко коли без викупу звільнить його уряд, що потребує від нього послуг; нарешті він мусить ще щось полишити для себе, щоб прогодувати свою жінку й дітей.

Фактично в цей час жид був власне європейським парієм: не мав жодних прав; все було йому заборонено, аж до відвідування домів розпусти. Навіть вішали його інакше, ніж усіх злочинців, бо головою додолу та посеред двох собак. Невільно було йому одягатися як нежидам, а на своєму убранню він мусів носити спеціяльну тавруючу відзнаку. Кожен мав право безкарно знущатися над ним. В Тулузі, напр., голова жидівського кагалу мусів щорічно відвідати свого князя, щоб той бив його по обличчю. Зрозуміло, що в цій атмосфері мусить вирости отруйний квіт протихристиянської люті серед жидів. Це був ґрунт, на якому виплекався тип Шайлока.

Крім того, постійне перебування в місті, а до того ще в специфічно поганих умовах, („Ґетто"), в атмосфері систематичного громадського бойкоту, як із фізичного, так і психічного боку звичайно був дуже насприятливим для розвитку жидів аж до новітніх часів їхньої громадської емансипації. Це, отже, історичне й суспільне середовище витворило сучасний жидівський тип зо всіма його зовнішніми та внутрішніми ознаками.

Таким чином і ці моральні та психічні від'ємні риси їхньої вдачі не є чимсь специфічно жидівським, як це твердять антисеміти, але вислідом впливу на них суспільного середовища; конкретно вплив міста, перебування на еміграції, осолбиво їхньої соціяльної деградації, в наслідок чого вони із стадії народа занепали до стану погорджуваної касти. До жидів можна застосувати з цього боку тезу Фр. Рацеля, який у своїй „ Антропогеографії" писав: „В деяких випадках, де говориться про „расу", було б краще казати про „клясу". У всіх бо народів можна констатувати фізичні різниці у зв'язку з розмежуванням станів, які перебувають тим глибшими, чим більше ті народи позбавлені волі та освіти"... Без перебільшення можна отже твердити, що кожен нарід, якого б він не був походження, опинившись в умовинах жидів на вигнанні, став би „жидівським", коли не фізично, то психічно. Ще на одну обставину слід тут звернути увагу. Ми бачили, як деякі фізичні ознаки жидів, напр., ніс, що уважалися антропологічно найтиповішим, в дійсності, є орієнтальними; це саме доводиться сказати також і про найтиповіші прикмети їхньої вдачі, напр., про їхній нахил до торгівлі, що також є рисою не тільки жидівською, але загально орієнтальною... Лушан, критично ставлячись до антисемітських узагальнень відносно жидів, слушно нагадує дуже поширений на Сході дотеп, за яким „на сім жидів припадає один грек, а на сім греків один вірменин, цебто що один вірменин є в 49 раз хитрішим та торговельно активнішим за одного жида..."

Висновки

Так виглядає жидівське питання у світлі наукової критики. Як бачимо, з расою воно має дуже мало спільного. Багато з того, що було сказане під адресою раса й жиди, можна також сказати про расу й націю, а саме: в тому розумінню, що нація не є вислідом раси, але історично-суспільного середовища, яке витворює певний національно відрубний тип, що відзначається або плутаються з расою. Історія взагалі, а зокрема історія нова, коли утворилися сучасні нації, не знає чистих рас. Всі народи й нації з расового боку є дуже перемішаними. Загальна панміксія (цебто перемішання рас, Б.), — каже Фіно, — здається бути провідним законом їхнього історичного розвитку. Перші чи останні на драбині цивілізації, великі чи малі народи, підлягають цьому законові так характерному для людства. Так само, як поступ, — за Г. Спенсером — полягає в переході від простого до складного) від однорідности до різнорідности), так само не можна собі уявити розвитку якогось народу поза безнастанним перемітуванням його етнічних складників. В процесі історії та під впливом природнього й суспільного середовища вони перехрещуються (етногенеза) й згодом перетоплюються (націогенеза) у модерні нації, з яких кожна має свій відрубний не лише психічний, але й фізичний тип. Нашим дальшим завданням є тепер ознайомитися з цим впливом природного (територія) та суспільного (мова й культура) середовища.