4. Етнополітичні перспективи

Політична суперечність між нацією, що змагає за своє повне самовизначення, та державою, яка гальмує ці прямування, досягла тепер свого історичного вершку. Післявоєнна Европа переживає на цьому тлі гостру національну кризу, виявом якої є сьогоднішній войовничий непримиримий паннаціоналізм. Чим та як закінчиться цей історичний двобій між нацією і державою? Ми чули вже, що політична історія світу, а зокрема Европи, опинилася на порозі нової доби, яку я називаю націократією, розуміючи під цим владу нації, як державотворчого чинника. Цю народжуючуся фазу історії можна назвати націоцентричною. Конкретно це значить, що держава мусить пристосуватися до життєвих потреб нації й покласти в свою основу повне самовизначення всіх народів.

Якими політичними засобами може бути здійснений цей історичний процес? Диктатурою, що прийшла до слова головно після першої світової війни, або шляхом демократії, що характеризувала попередній стан політичної історії культурного світу?

Новітній досвід і зокрема югославський, а почасти також німецький свідчив би про те, що диктатура не веде до успішного полагодження цієї справи. Натомість демократія історично є найдоцільнішою методою до розв'язання національних питань і вирішення дилеми: націа-держава.

Пригадаймо собі ще раз, що під знаком демократії народилася новочасна національна ідея. Під її захистом постали й розвинулися національні рухи в Европі.

Демократія сприяла національному пробудженню й відродженню історією приспаних або забутих народів. Лише демократія й тільки вона зможе подужати сьогоднішню кризу держав, захитаних у своїх основах національним ворогуванням. Позитивно це означає цілковите відкинення централізму й зв'язаного з ним примусового винародовлення іншонаціонального населення; відтак фактичне запевнення культурного й громадського розвитку національних меншостей; заведення доцільної та плянової децентралізації, а передовсім критичне з'ясовання політичного забобону й містичної віри в можливість „чистих" національних держав. Швайцарія може бути під цим оглядом живим зразком і повчаючим прикладом. Чим більше Европа буде політичне „швайцаризуватися", тим успішніше замирення ворожої суперечности між нацією і державою, а заразом краще виявлятиметься позитивне значення національного чинника, як державотворчого.

V. Націософія

31. Проблематика націософії

Роля нації, як історичного чинника новітньої доби вимагає, завичайно, її вивчення й досліду також з філософічного боку. Дотепер це найбільш занедбана частина націології. Націософія, — як я називаю цю ділянку націології, має бути щойно заснована. Сфера її завдань чимала, В першу чергу вона має з'ясувати проблематику нації й обґрунтувати ідеологію національних рухів. Відтак вона мусить дослідити й виявити взаємини між нацією й людством, поруч із цим визначити культурну функцію й призначення нації: її історичні перспективи та ймовірний розвиток. З другого боку аналіза відносин між білою расою й кольоровим людством — це також її сфера. Окрім цього завданням націософії є вивчення національної вдачі окремих народів, а на підставі цього їхня типологія й клясифікація. Звичайно, що психологія й етика народів — це так само домена націософії. її завданням є далі критична аналіза расових ідеологій (напр., сучасного расизму), а заразом і наукове з'ясування питання про т.зв. „вищість", або „нижчість" рас (або народів). Розуміється, що націософія не може оминути так актуальної тепер справи, як сучасний повоєнний паннаціоналізм, що виявляється в дуже аґресивних формах, рішуче відкидаючи провідні засади демократичного націоналізму з передвоєнної доби, трактуючи його, як вияв громадської недолужности й посивности. (Пор. відому працю д-ра Д. Донцова „Націоналізм", що з одного боку є критичним запереченням демократичного націоналізму, а з другого спробою ідеологічного обґрунтування сучасного нео- або паннаціоналізму). Річ ясна, наукова аналіза цього паннаціоналізму є одним з найголовніших завдань націософії. Тут було попередньо зазначено, що Т. Ґ. Масарик віддавна цікавиться питанням націософічного характеру й визначив програму цієї ділянки націології востаннє, напр., у „Новій Европі". Відповідний уступ з цієї праці був тут цитований (стр. 11); немає отже потреби знову його наводити. Також у своїй фундаментальній монографії „Росія та Европа", що вийшла напередодні світової війни, Масарик, формулюючи завдання націософії, зазначив: „Мусимо звернути увану на одне дуже важливе питання національної філософії. Ми приймаємо у всіх ділянках громадського життя розвиток, а також поступ: еволюціонує вдача народу? Які ж причини цієї еволюції? Чи великі ці зміни? Чи є, напр., сучасний москаль у своїй істоті й щодо вдачі такий самий, як руська людина доби Івана Лютого, або Володимира Київського?"

Т. Ґ. Масарик у двох наведених тут квестіонарах докладно зазначив усі головні питання, які охоплюють суцільність проблематики націософії. Дехто з європейських учених спеціяльно цікавиться цією справою. Напр., В. Вундт, автор монументальної й багатотомової „Психолігії народів", де є сила націологічного й націософічного матеріялу. Зокрема його синтетична праця: „Елементи психології народів" або спеціяльна розвідка: „Нація та їхні філософії" (1915) має виразно націософічний характер. Із старих авторів у відомій праці Б. Бейджота (Behegot): „Походження нації" є деякий націософічний матеріял. Цікавішими з цього боку слід визнати французькі монографії: Ґ. Летурно („Етнічна психологія" та Лебона „Психологічні закони розвитку народів". Правда, крім цитованої монографії Б. Бундта, праці цих авторів мають на увазі скоріше добу етногенези, ніж націогенези. Через це націософічне їхнє значення умовне й до певної міри обмежене. Щойно нарис Т. Ґ. Масарика „Національна філософія новітньої доби" (1905) з'ясовує проблематику нації у філософському аспекті. Чеський соціолог Ем. Халупний у своїй книзі „Національна філософія чехо-словацька" зробив цікаву спробу націософічної аналізи чехо-словацької вдачі; в передмові до цієї праці: Вдача європейських народів, зокрема німців, він дав критичний огляд дотеперішньої націософічної літератури. Зрештою, існує низка окремих монографічних розвідок, які наведені далі в покажчику літератури й характеризують під націософічним кутом типи окремих європейських народів. Напр., книга: Мадаріяґи про Еспанію; його ж розвідка про англійців, французів та еспанців; праця проф. Казам'яна про англійців; книга Мюлера — Франенфельс про німців. Синтетичний огляд європейських народів з цього боку дає монографія Ал. Фуйє: „Нарис психології європейських народів".

З українських авторів М. Драгоманів, а особливо О. Потебня цікавилися народами з в націософічному аспекті, проблематикою нації з філософічного боку цікавиться Д. Чижевський, який є автором також цікавої німецької характерологічної студії про українців. Проте й взагалі, націософія — це ще започаткована ділянка народознавства. Дотеперішній дорібок у цій галузі можна уважати лише будівельним матеріялом, що чекає на свого архітектора. На дальших сторінках читач знайде дуже конспективний огляд найголовніших питань з обсягу націософії, систематичний виклад яких не входять у програму цієї праці.