8. Українська справа з мезологічно-антропологічного боку

Докладне й вичерпуюче опрацьовання цієї теми вимагало б окремої праці. Як я вже згадував, з'ясуванню цього питання присвятив проф. С. Рудницький дві свої публікації. Зрештою, можу назвати тут ще дві популярні розвідки, що також всебічно трактують дану тему. Маю на увазі популярні книжечки проф. О. Терлецького: „Вплив природи на історію України" (1930) та „Україна заборолом культури й цивілізації перед степовиками" (1930). Відсилаю читача до них для докладнішого ознайомлення з цим дуже вжливим питанням не лише з погляду науки, але й національної проблематики. Мене воно тут цікавить більш загально у зв'язку із завданням цього розділу". Я хочу лише продемонструвати на цьому кілька мезологічних тез для ілюстрації взаємини між територією та нацією, отже, й передовсім — геополітичне значення території, яке іноді міняється в процесі історії. З цього боку географічне положення України відіграло дуже велику ролю та мало безсумнівний вплив на історію українського народу. Україна була тією межовою країною інтерконтинентального типу, образово кажучи, вона була запіллям Европи на порозі Азії. Це мало й має для неї першорядне історичне значення. З цим бо є зв'язана її культурна дилема: Схід чи Захід? Евразія чи Европа? Питання остаточно не вирішене ще й досі, хоча в традиції начебто перевагу мала Европа. Перед цією культурною дилемою Орієнт чи Окцидент, що зрештою може бути трактована як синтеза цих двох світів, підряднішого значення є географічне протиставлення України як півдня супроти московської півночі. В історії України ця синтеза виявилася виключно з політичного боку, а саме, як великодержавний Drang nach Suden — до теплого моря — Москви.

Україна не лише межова країна, але це країна без меж, — отже країна коридорного, мовляв, типу, яку німці називають Durchzugsland — що вільно на українську мову можна було б перекласти символічно назвою „перекотиполе". На своїй північносхідній периферії Україна географічне відкрита. А оскільки сусідами її на Сході були азійські кочовики, то зовсім зрозуміло, що природно-географічно беззахистна саме з цього боку Україна стала улюбленим майданом для їх безнастанних наїздів, які впродовж майже тисячі років раз-у-раз заливали її монгольсько-тюрською стихією, гальмуючи нормальний перебіг української етногенези та руйнуючи спроби українсько-державного будівництва, В зв'язку з цим стоїть міграція, як характерне явище української історії, виснажуюча її від XI до XVIII ст., та спричиняюча перевагу в неї динаміки над статикою, що у свою чергу дуже несприятливо відбилося на процесі кристалізації українського народу, затримавши на довший час українську націогенезу. Спільником азійських кочовників був український степ — це страшне „дике поле", в боротьбі з яким Україна в другому тисячоріччі нашої ери була головним заборолом Европи та який опановувало нарешті українське козацтво — цей аванґард національно-визвольної боротьби українського народу, втілення його мілітарної сили та організаційного хисту. Але з цим степом зв'язане також українське хліборобство, зумовлене природно-географічними моментами (чорнозем). Під цим полем аж до новітньої доби таїлися безмежні природні багацтва України — підвалини модерної її індустріялізації, завдяки яким Україна стає краєм необмежених потенціяльних можливостей, краєм майбутности. Це з одного боку. А з другого — ці самі дарунки природи — „чорнозем" та мінеральні багацтва — скеровують у бік України увагу сторонніх імперіялізмів, а передовсім найближчих географічних сусідів, що завдяки цьому стали історичними ворогами національно-визвольних та самостійницьких змагань українського народу.

Не є моїм завдянням докладна характеристика України з антропологічного боку. Через це я не аналізую тут окремі мезологічні чинники, що відіграли неоднакову ролю в процесі української історії. Вони цікавлять мене тут як цілий комплекс природньо-географічних сил. Отже, треба зазначити, що під цим оглядом, хоча Україна не має природніх кордонів на Сході, вона уявляє із себе „Виразну географічну суцільність" (С. Рудницький). Її географічна відрубність зумовлена своєрідністю геологічної та геоморфологічної структури, підсонням, зокрема ж гідрографією (водною системою), а у зв'язку з цим і властивим собі рослинним та тваринним світом, що разом узяте зумовлює „самостійне становище цієї країни, у відношенні до Сходу Европи". Коли відрізнення є за Ґіддінґсом однією з передумов соціогенези й коли географічний чинник діє як націотворчо-диференціюючий, то з цього боку Україна мала передумовини для своєї відрубної етногенези. Це констатує також Ал. Пенк, гадаючи, що з антропогеографічного боку Україна від Московщини є достатньо (вистачально) розмежована.

Лишається отже зробити висновки, цебто відповісти на питання: чим була природа та територія в історії постання й розвитку українського народу? Доводиться ствердити, що вони сприяли витворенню кращих об'єктивних, ніж суб'єктивних передумов для українського самостійництва — Україна має всі природні та господарські дані для свого великодержавного розвитку, її географічне значення, зокрема після Першої Світової Війни, наявно зростає у зв'язку з національно-політичною активізацією Азії, в чому дуже заінтересовані всі європейські великодержави. Але головний шлях до Молодої Азії веде саме via Україна. Через це українська справа починає бути коньюнктурною за кордоном. Звичайно, це має своє значення. Але цього ще не досить. Бо в кожному національно-політичному питанні головною дієвою особою має бути нація. З цього боку, на жаль, мезологічно-антропогео-графічна спадщина для українського народу гірше. Його етногенеза руйнувалася азійськими наїздами. Його державно-політична традиція зривалася, заки вона усуспільнилася. Через це політично український нарід був та є пошматований державними політичними кордонами. Українська націогенеза назагал запізнилася, її перебіг гальмувався політичними репресіями держав, що запанували на українських землях. Великий національний зрив 1917-1919 років був героїчним зусиллям скинути чуже ярмо та здобути власну самостійність. Мало зорганізована українська національна стихія, без попереднього політичного досвіду, не змогла подужати несприятливих ворожих сил. Самостійність України впала, але залишила живу й творчу традицію незабутої й незабутньої визвольної боротьби. Для старої України небезпечною була природа. Для нової — люди. Природа опанована та є на послугах молодої нації. Нація прокинулася, але потребує відповідної організації й консолідації для подужання внутрішньої розпорошености й нескоординованости власних сил. Історична коньюнктура починає бути для України сприятливою. Буде залежати від хисту та політичної зрілости української нації, чи вона зможе використати нову коньюнктуру для свого державного визволення. Було б невиправданим песимізмом мати сумнів щодо цього. Це вже питання часу тим коротшого, чим скоріше буде переведена національна консолідація живих і творчих сил українського народу. Це значить, чим скоріше український нарід стане модерною нацією, для чого маються всі дані всупереч дошкульним обставинам, що гальмують природній розвиток українських націогенетичних сил.