3. Німеччина.

Сучасна націологія плекається, як про це вже згадувалося, в кількох різних формах. З них головнішими можна уважати такі:

а) націологічні установи (інститути, товариства, семінари);

б) національні журнали та спеціяльно друковані органи;

в) націологічні й націографічні спеціяльні публікації;

г) викладання націології в школах.

Не маючи на увазі писання докладного історичного нарису новітньої націології з післявоєнної доби, я обмежуся в дальшому викладі ілюстрованим матеріялом з кількох головних країн, де національним дослідам присвячується спеціяльна увага. З методологічних причин, щоб не повторюватися й уникнути зайвого розпорошення цього матеріялу, я розподіляю його далі за географічним принципом, а не попередньо поданим речевим розгрупованням по фактичному змісту; цебто ввесь матеріял (а, б, в, г) подаю отут відразу й разом для країни зосібна. Найбільше таких установ дуже різноманітного характеру та типів має Німеччина. Крім мотивів політичних, про які була мова попередньо, пояснюється це відомою тенденцією німецької науки до спеціялізації й систематизації теоретичних і практичних дослідів. Німецькі націологічні установи з одного боку мають на увазі вивчення національної проблеми взагалі, а з другого боку систематичне ознайомлення з національним походженням і долею закордонних земляків. Як сказано, в одному і другому випадку сильно відчувається на цій націологічній праці політична тенденція.

3 головних німецьких націологічних установ слід згадати оці: Берлінське „Німецьке товариство для вивчення національного права" (Deutsche Gesellschaft fur Nationalitatenrecht), в Штутґарті існував „Німецький закордонний Інститут (Deutsches Auslandsinstitut), завданням якого було вивчення справ за- й прикордонних (Grenz- und Auslandstudien); в Липську знову працював при німецькому культурно-політичному товаристві Інститу для вивчення закордонного німецтва та науки про закордон (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde der deutschen Kulturpolitischen Gesellschaft); при університеті в Марбурзі (Marburg) заснований був „Інститут для вивчення при- й закордонного німецтва" (Institut fur Grenz- und Auslanddeutschtum), зв'язаний з відповідною катедрою спеціяльним німецькознавчим семінаром в цьому університеті.

Поза цими установами програмове націологічного призначення в Німеччині національні питання побічно студіюють ще кілька інших товариств: Східньо-европейський Інститут (Osteuropainstitut) в Бреславі або Німецький науковий Інститут для Ельзас-Льотарінґських справ (Wissenschaftliches Institut der Elsass-Lotharinger im Reich). Також „Інститут закордонного німецтва та науки про чужину" (Institut fur Auslanddeutschtum und Auslandkunde) у Мінстері, що мав напрям своїх студій націологічний. Питання із обсягу націології трактуються відтак у берлінській „Високій політичній школі", де восені 1930 р. закладена була спеціяльна катедра загальнонімецької політики, інакше кажучи, для політики німецького соборництва.

Керівник цієї катедри М. Г. Бем (М. Н. Boohm), талановитий німецький дослідник національних питань і один із найактивніших каменярів німецької націології, написав для „Етнополітичного Альманаху" (Ethnopolitischer Almanach, 1931) — програмову розвідку: „Завдання й організація європейських націологічних студій", де знайомить читачів з сучасним станом цієї справи у Німеччині та в Европі взагалі, а крім цього зосібна присвячує увагу націології, як такої, й викладам з цієї дисципліни на високих школах. Автор слушно констатує великі прогалини під цим оглядом. Націологія не плекається ще систематично. Викладалася у Німеччині спорадично, більше у семінарах чи в спеціяльних установах, ніж на високих школах, де немає досі окремих катедр цієї дисципліни. Нема, зрештою, у цьому нічого дивного. Адже сам М. Г. Бем, — це піонер націологічних студій в Німеччині, як видно з наведеної цієї його програмової розвідки, не продумав цієї справи послідовно до кінця. Пропагуючи конечну потребу систематичного вивчення національних питань, він проте на вступі застерігається, що в цім випадку „не розходиться про утворення якоїсь нової науки...". Він закидає ту парцеляцію проблеми нації поміж кількома різними науками, яка тут була вже скритикована й рішуче відкинена з огляду на свою непридатність. Об'єднуючим моментом, за думкою автора, могла б бути нова соціографічна метода при досліді національних явищ поміж окремими науками. Так він гадає, й хоче з'ясувати істоту нації, як суспільної групи. Такий зайво складний шлях пропонує Бем для того, щоб врешті прийти до єдиного правильного висновку, а саме: соціографічною методою сконструювати „науку про націю" (Nationalitatskunde), отже, ту саму націологію, як спеціяльну наукову дисципліну, присвячену виключно систематичному вивченню нації, як він каже, й мають служити фактичні матеріяли, публіковані на сторінках „Етнополітичного Альманаху", й яка має з'ясувати тверезо та конкретно організаційну розбудову поодиноких національних груп. Здавалося б, що тепер все є в прядку. Алеж ні. Ба трохи нижче, маючи на увазі конкретне завдання національної політики, цей самий автор проголошує потребу іншої націологічної дисципліни, яку він „науково хоче назвати „етнополітикою". Проблематику та завдання цієї етнополітики він уявляє собі так: „її загальним завданням, — каже він, — буде стежити за боротьбою і змаганнями народу та народности зо всіма силами, з якими національні прояви, як відрубний світ явищ, мають до діла, під умовиною використання для цього всіх мислимих засобів. Таким чином, — читаємо далі, — відчиняються перед нами останні двері: й ми стаємо перед основним і рішальним питанням, — чим власне є нарід, як історична особовість, як втілення народництва, як носій народности та національного характеру? Ця основна наука, яку Осип Вільфан (голова відомих Европейських Конґресів для національних справ і представник словінської меншости під Італією, — О.Б.) називає етнікою та яку ми хочемо назвати загальною теорією націй, систематично й зв'язано досі не була ще викладана взагалі".

В чім справа? Кінець цитати Бема — це і є власне визначення націології, як самостійної та спеціальної науки про націю. Але початок її має на увазі вивчення реальної національної політики, як підстави для теоретичної націології. Це націотехніка, цебто практична націологія. За Р. Челленом, про що вже тут згадувалося, саме цю практичну націологію найдоцільніше назвати етнополітикою. З методологічних і практичних міркувань краще однак розмежувати завдання й навіть щодо назви розрізнити ці дві частини націології — практичну, тобто етнополітику від теоретичної, цебто націології. Коли перша й своїй істоті є передовсім націотехнікою, а, отже, й нормативною дисципліною, то націологія мусить лишитися чистою наукою (science pure) програмове об'єктивістичною. Через це до її компетенції належить й націософія, цебто філософія нації, але знову таки не в розумінні того чи іншого національного месіянізму, тільки як систематичний вислід наукового досліду національної вдачі окремих народів, методою соціологічної типології й характерології. Націософія має, отже, науково з'язувати істотні ознаки національної особовости окремих народів, а таким чином їх функціонувальну ролю.

На цьому прикладі читач добре може побачити, який хаос усе ще панує в націологічних студіях і скільки зайвих непорозумінь може тут виникнути на ґрунті самої лише термінології. Новий ще доказ, як слова й назви можуть заплутувати й затемнювати без потреби й на шкоду справи її суть та розуміння. Свої погляди на націю М. Г. Бем має розвинути в спеціяльній монографії, що буде обґрунтованням етнополітичних і націологічних тез цього автора.

4. Журнали й публікації. З черги переходимо до німецьких журналів і публікацій націологічного характеру. Зазначимо тут лише найголовніші з них. В Липську з 1930 року виходив „Deutsche Hefte fur Volks- und Kulturbodenforschung" пересічні публікації націологічного характеру, але спеціально призначені вивченню сучасного німецького буття у соборному аспекті цього питання. Слід взагалі відмітити, що вся німецька націологія у всіх її проявах має яскраво національний, та, якщо можна так висловитися, германоцентричний характер. Звідки й не менш яскрава політична її тенденційність, всупереч не раз щирому бажанню утриматися на висоті об'єктивної науковости.

Штутґарський німецько-дослідний інститут, згаданий тут попередньо, що розвинув свою працю у великому маштабі, й при якому існує багата спеціальна бібліотека, архів, музей, що містився у власному великому будинкові — „Дім всенімецькости" (Нaus des Deutschtums), видавав свій спеціяльний часопис „Der Auslanddeutsche" (Закордонний німець), цікавий, як вичерпне джерело фактичного та інформаційного матеріалу про положення й життя сучасних німців по всьому світі. Його заходами вийшла відтак окрема серія публікацій меншого формату, що так само й монографічною методою трактують питання німецькознавчого характеру.

Тут цитувався вже „Етнополітичний Альманах" (Ethnopolitischer Almanach), що починаючи з 1930 р. щороку видавався цим інститутом. Це був провідник в „європейських національних рухах", як з'ясовує таке його інформаційне призначення підзаголовок цього річника. Крім кількох теоретичних та історичних статей на національні теми в „Етнополітичнім Альманасі" був цікавий відділ документів; отже, ухвал та постанови міжнародніх конгресів й установ у зв'язку з актуальними національними проблемами; потім досить обширна етнополітична хроніка з усієї Европи з багатим фактичним матеріялом про життя головно національних меншостей та поневолених народів; врешті, бібліографічний покажчик новітньої націологічної літератури. Таким чином при згаданій установі, як свого роду націологічній централі, твориться „Етнополітичний Архів". Хоча на цих альманахах і лежало незаперечне тавро політичної тенденційности, проте при вмілому і критичному користуванню цими публікаціями, вони можуть бути корисними для націологічних студій. Доводиться констатувати, що є це покищо перша та єдина спроба в цим напрямі.