7. Антисемітизм

Антисемітизм у своїй істоті є незвичайно складним громадським феноменом. Зрештою, в процесі історії він дуже еволюціонував, все змінюючи зовнішні форми своїх виявів. Не підлягає сумніву, що найстаршою й первісною формою антисемітизму була релігійна: протиставлення юдаїзму християнізму. Вона характерна для середньовіччя. Зокрема ж католицька інквізіція, люто переслідувала жидів. У зв'язку з цим релегійним антисемітизмом був поширений забобон про ритуальне вбивство жидами християн. Він дожив до наших днів: антисемітична демагогія використовує його для влаштування протижидівських погромів. Наука давно вже довела безпідставність цього антисемітичного „аргументу". Зокрема, проф. Т. Ґ. Масарик у 1899 р. з приводу голосного процесу Гільснера, безвинно оскарженого й засудженого під закидом „ритуального морду", — розвинув рішучу акцію з метою виявлення безглуздосте оскарження жидів у цьому протихристиянському „злочині". Сучасний антисемітизм перестав бути вже релігійним; натомість став явищем у першу чергу господарсько-суспільного характеру. Жиди поборюсься, як небезпечний конкурент на полі господарського життя: отже, як посередник, а нещадно ще лихвар, взагалі як соціяльний паразит, нездатний до продуктивної громадської праці. Ця форма економічного антисемітизму особливо яскраво виявляється у народів поневолених, що прокинулися до самостійного національного буття й на шляху свого господарського самовизначення зустрічаються з рішучим спротивом фінансової гегемонія жидів. Здебільшого на полі кооперації відбувається ця боротьба, яку жиди неслушно кваліфікують, як вияв антисемітизму, хоча в дійсності це є неминуча форма господарського визволення поневолених народів. Вона б'є жидів остільки, оскільки їм історично пипала в Середній та Східній Европі соціяльна функція торговельного та грошового посередника. Зрештою, ця боротьба поширюється також на пануючу націю, коли вона господарсько використовує підлеглі їй поневолені народи. Отже, у чехів економічна емансипація привела до господарського бойкоту німців; у познанських поляків так само до боротьби проти гакатизму: у галицьких українців до протипольської господарської акції в напрямі до своєрідної національної „автаркії" (самодостатности"; у норвезців до господарської війни з Швецією; у Фінляндії до визволення з-під економічного протекторату шведів і т. д. Цей самий закон діє й поза Европою скрізь, де визволяються кольорові народи: напр., Індія під впливом М. Ґанді оголосила й перевела масовий бойкот англійського краму; Китай революційно піднявся про спроби Японії накинути йому господарський монополь; так само американські мурини почали здійснювати гасло господарського бойкоту своїх білих негрофобів. Таким чином у господарському бойкоті жидів слід мати на увазі цю обставину, загальну типову для усіх національно-визвольних рухів сучасної доби й яка не має безпосереднього зв'язку з антисемітизмом. Але, звичайно, скрізь, де антисемітизм є масовим явищем, цебто конкретно, де жиди живуть великими скупченнями, юдофобія є психологічним чинником, що впливає також і на протижидівську господарську акцію. Конкуренційного характеру є ще також інша форма сучасного антисемітизму, подібна до саме зазначеної. Це боротьба нежидівської інтелігенції з жидами у ділянці т. зв. вільних професій. Річ у тім, що після громадської емансипації жидів у новітній добі під впливом великої французької революції, а в зв'язку з цим і асиміляцією їх у Західній Европі, звичайно, з пануючим народом, жидівська інтеліґенція масово захопила різні ділянки т. зв. вільних професій, цебто в науці, літературі, мистецтві, особливо ж у пресі. Для цього жиди з одного боку мали дуже добрі кваліфікації, а з другого — головні вільні професії були для них приступні тепер, як торгівля у середньовіччю, не зважаючи на формальне громадське зрівноправнення жидів у XIX ст., фактично їх не допускали на державну службу й не охоче бачили на чільних посадах у громадських установах, навіть коли вони приймали християнство.

Річ ясна, що скоріше чи пізніше на цьому ґрунті мусів виринути конфлікт між асимільованими жидами та молодою інтелігенцією тих народів, головно поневолених, серед яких вони, жиди й то тим більше, що, напр., в Середцній і Східній Европі жидам, оскільки вони, асимілюючись, приставали здебільшого до державних, цебто пануючих націй, — припадала часто функція денаціоналізаторів: так, нар., в Угорщині жиди були головним знаряддям мадяризації, в Австрії — германізаторами, у конґресівці русофікаторами (т. зв. „літваки"); в Галичині штучно утворювали перевагу польського елементу і т. д. На цьому ж ґрунті в асимілованих жидів постали іноді також конфлікти з пануючою нацією; напр., з німцями. Не підлягає бо сумніву, що одним із мотивів німецького антисемітизму, який останніми часами докотився аж до псевдо-наукової „расоманії", а назовні замаскувався людофобським „арійством", є стихійний спротив проти гегемонії жидівського елементу в німецькому культурному житті. Слід бо мати на увазі, що XIX ст. жиди опинилися на найчільніших місцях німецької науки, літератури й мистецтва. Правда, всі вони були абсолютно засимільовані, звичайно й здебільшого вихрещені й на 100% німецькими патріотами. Багато з них перед гітлеризмом забуло вже зовсім про своє жидівське походження. Під час світової війни вони дали криваві докази свого німецького патріотизму. Проте німецький націоналізм, особливо ж у своїй сучасній паннаціоналістичній формі, — не хоче погодитися з тим фактом, що серед еліти німецької культури переважають жиди: Айнштайн, Васерман, Лесінґ, Цвайґ, а в минулому Гайне, Берне, Мендельсон, Малер, Маркс, Лясаль і т. д. Цей німецький антисемітизм не є однак новітнім явищем. Навпаки, в історії національно-визвольних змагань німецького народу в XIX ст. він раз-у-раз вибухав непереможною силою саме серед представників інтелектуального світу, на що звернув увагу М. Беер (М. Beer) в останньому V. томі своєї „Загальної історії соціялізму й суспільної боротьби" (1922-23). Вже Р. Ваґнер, один із попередників сучасного німецького расизму, в своїй відомій розвідці: „Жидівство в музиці" дуже різко висловився про ролю жидів у музиці, закидаючи ім (в наслідок їхнього расового походження) нездатність до коректного засвоєння чужих мов, а через це й до доброго співу, а загалом уважаючи жидів чужим елементом серед народів, з якими вони лише зовнішньо засимілювалися.

Зомбарт, що органічно зв'язує постання модерного капіталізму з юдоїзмом, у своїй праці: „Майбутність жидів" (Zukunft der Juden - 1912) спеціяльно зупиняється на справі переваги жидів серед професури й доцентури в німецьких високих школах. Він констатує, що з наукового боку не можна мати проти цього заперечень, бо жидівські кандидати звичайно мають найкращі під цим оглядом кваліфікації". Жиди, — каже він, — пересічно значно здібніші та енерґічніші за нас". Проте Зомбарт висловлюється за обмеження жидів, як професорів чи доцентів в університетах, хоч припускає, що це буде на шкоду науці. „Але колись, — додає він, — так справді буде краще"... Ось висновок цих міркувань славетного німецького економіста з приводу німецько-жидівських взаємин: „Держави дають своїм жидівським співгромадянам повну рівноправність, але жиди мусять мати такт і бути мудрими, щоб цю рівноправність не використовували скрізь та у повному обсязі.

Як бачимо, протижидівський „арійський параграф", що урядово заявила гітлерівська Німеччина, має досить давню традицію. Фактично це протижидівський громадський „numerus clausus", цебто бажання обмежити жидівський елемент у вільних професіях пропорційно до їх процентової норми серед населення Німеччини. Одночасно це рішуче заперечення асиміляції, як способу вирішення жидівського питання. В цьому саме полягає суть гітлерівської примусової дисиміляції жидів у Німеччині. Цим дошкульним способом жидам доводиться, що вони є окремим народом і шляхом національного самовизначення можуть досягти полагодження своєї справи.

Німецький антисемітизм за Гітлера є вислідом довшого історичного процесу. В ньому немов Гордієвим вузлом переплуталися всі типові форми масового антисемітизму, докладну соціологічну аналізу якого знаходимо в цікавій студії сіоністичного дослідника Ф. Вельча (F. Weltsch): „Антисемітизм як гістерія народів" (Antisemitismus als Volkerhysterie, 1931). Цей автор у докладній клясифікації розрізняє аж сім головних форм антисемітизму. Перші три є стихійно-інстинктовного порядку й виявляються в насильних актах погромів, фізичного переслідування жидів та обвинувачування їх у протихристиянських ритуальних злочинах. Ці три типи юдофобії здебільшого можна зарахувати до категорії згаданого вже попердньо релігійного антисемітизму. Далі йде політичний антисемітизм, яким й послуговуються реакційні та абсолютистичні держави для відвернення уваги своїх громадян від внутрішньо-політичного напруження; спрямовуючи невдоволення мас проти жидів. Таку політику погромів жидів дуже вміло використовувала, напр., царська Росія, послуговуючись для цього фальсифікатами т. зв. „Протоколів сіонських мудреців", цього найголовнішого протижидівського „документу", на який покликалися антисеміти всього світу й сфальшовання якого 1934 р. було доведено на судовому процесі у Швайцарії. Прикладом політичного антисемітизму може бути також голосна й відома свого часу справа „Дрейфуса" у Франції, жертви програмового аранжованого процесу, в якому рішаючу ролю відіграла роз'ятрена масова юдофобія. Про економічний антисемітизм тут була вже мова. В ньому слід розрізняти господарську самооборону нежидівського елементу в процесі його економічної емансипації від психологічної юдофобії, що не раз зайво й без потреби ускладнює й затемнює цю визвольну боротьбу, що природно виринає на полі національного самовизначення народів-покидьків, до яких, зрештою, належать також і жиди, оскільки вони стають на шлях свого національного відродження через сіонізм. Поруч цим економічним антисемітизмом сусідує соціяльний антисемітизм. Він виявляється у громадському й особливо товариському бойкоті жидів, іноді явному, як, напр., в націонал-соціялістичній Німеччині, іноді замаскованому, як у багатьох інших країнах, де жиди тихо, але систематично усуваються за дужки життя народів, серед яких вони живуть, навіть, коли вони національне зовсім засимільовані. Сюди можна також зарахувати й дуже поширений бойкот мішаних подруж із жидами чи жидівками. Далі доводиться згадати про культурний антисемітизм, що виявляється головно в ділянці науки, мистецтва й літератури. Прикладом його може бути попередньо з'ясоване становище з цього приводу Зомбарта; але також і Р. Ваґнера, у якого антисемітизм мотивований був ще між іншим і естетичними міркуваннями. В російській Польщі перед війною один час сильно спалахнув т. зв. „поступовий антисемітизм", з типу цього культурного антисемітизму. Його ідеологами були відомий провідник польського „вільнодумства" А. Немоєвський й батько варшавського позитивізму Ол. Свєнтоховський, — що оба безоглядно поборювали юдаїзацію польської культури та її вислід, за їхньою термінологією „Жидо-Польщу". В щоденному житті всі ці форми антисемітизму, звичайно, виступають не тільки поруч, але й разом, здебільшого у дуже складній мережі перехрещені. Коли масовий антисемітизм є переважно стихійний, в кращому випадку — свідомо чи підсвідоме релігійний, то інтелектуальний антисесітизм керуючих юдофобських кіл шукає філософського або наукового виправдання свого жи-дожерства й намагається знайти його в расі. У семітичному походженню жидів, мовляв, усе зло. Жид є поганець, бо погана раса, що його сплодила. Жид був, є й на віки вічні лишається суспільним лихом, бо це лежить в його крові. Вульгарно, але заразом яскраво підкреслює це один німецький „шляґр". Ось він за влучним виразом К. Кавтського, — справжнє мотто модерного антисемітизму: „Was der Jude meint, 1st einerlei, in der Rasse liegt die Schweinerei" — (що жид думає, — це байдуже. Бо все свинство — в расі).