4. Географічна типізація та антропогеографічна специфікація

Геодетермінізм занадто узагальнював для виправдання своїх універсальних формул. Георелятивізм — аналізує людські взаємини з природою, а отже й з територією, мовляв, мікроскопічною методою. Його шлях отже відворотний від спеціяльної аналізи конкретних географічних фактів до загальної антропогеографічної синтези. Геодетермінізм радо оперував широкими категоріями, як „географічними індивідуальностями". Напр., безсумнівною географічною індивідуальністю, є, скажім, півострів. Конкретно, напр., Піренейський. З цього поспішний геодетерміністичний висновок — також історичної єдности за Піренеями та виправдання Еспанії, як етнографічне, а згодом і національне суцільного тіла. Проте політична історія цієї держави в минулому й сучасному вимовно заперечує такі передбачення й висновки. Піренейський півострів виявився країною традиційно-хронічного автономізму, внаслідок саме внутрішної географічної його різноманітности, що стала природною підвалиною для давнішої його етнічної та новочасної національної диференціяції, яка від середини XIX ст., програмове скерована була проти мадридського централізму. Докладніша аналіза Піренейського півострову з географічного боку вповні виправдує цей національний автономізм поодиноких його частин, що конкретно виявився в новочасних політичних руках — каталонському, баскійському, галісійському, щоб назвати головні та й найбільш розвинені з них. В основі протиеспанських змагань лежить, мовляв, географічна рація стану. Не згадуючи вже про Португалію, що, як слушно це ствердив Ал. Кірхгоф, — перша й найскорше (бо вже в XIII ст.) національне відокремилась". Це була країна, — каже згаданий автор, — яскраво визначених інтересів побережжя; через це постав тут окремий нарід, хоча на півночі й на сході він мав близьких етнічних родичів...". Скандинавія за старими науковими поглядами уважалась також „географічною індивідуальністю". — Все начебто тут промовляло за етнічну її спільноту. А проте національне відокремилася не лише Швеція, але й на наших очах політичне відпала від неї Норвегія, що в середині минулого століття національне розійшлася з Данією. Ж. Брен (J. Bruhnes) правильно пояснював шведо-норвезький політичний розвід антропогеографічними мотивами, різними економічними інтересами цих країн у зв'язку з природою, а німецький географ А. Ренк (A. Renck) етно-національну трипарцію Скандинавії з'ясовує саме географічними причинами, добачаючи тут між іншим аналогію з національним розподілом на три частини Східньої Слов'янщини, про що мова, далі. Попереду вже була тут згадка про різні шляхи націогенези в Північній та в Південній Америці. Там моногенеза, тут полігенеза. Першу А. Кірхгоф уважає вислідом відносної географічної одноманітности З'єднаних Держав Америки. Так само націогенетичний поліморфізм Південної Америки можна зв'язувати з внутрішнім дуже різноманітним п рельєфом. Природні умовини й географічна невиразність Африки спричинили запізнення її етногенези. На цьому континенті найдовше відчувався геодетермінізм відносно його населення. Така Сагара, як непереможна перешкода для людини примітивної культури, або така муха „тце-тце" (glossina mordicans), поширена на 1/3 Африки вирішила про долю соціогенези рівникової частини цього континенту. Французький дослідник Превіль (Preville) зауважає з цього приводу: „Вона (цебто ця муха) зробила те, чого не змогли здійснити міцні законодавці: вона спрямувала чорні племена на певні шляхи, а це мало на них такий вплив, що вони серед підсоння степів витворюють родинну й суспільну організацію, зовсім протилежну тій, яка є властивою для арабських пастухів. Европейська модерна медицина небезуспішно почала поборювати це найстрашніше лихо Африки. Примітивна Африка була вдячним континентом для вивчення головних типів цебто під впливом мезологічних чинників (середовища). Польський антрополог і соціолог Л. Крживіцкі (L. Krzywicki) один том свого „Систематичного курсу Антропології", а саме: про „раси психічні", присвятив між іншим вивченню та з'ясуванню цієї справи (§§ 37-41), плястично змальовуючи основні етнічні типи у зв'язку з природою, а саме: — гірський, степовий, приморський та острівний. Кочовників пустелі та надрічний, за І. Мечніковим, констатував еволюцію людських цивілізацій від типу надрічного, через морський до новочасно океанічного.

Звичайно, що в процесі етногенези кожен такий географічний тип виявлявся також колективно-психічно, обумовлюючи витворення того чи іншого варіянту національної вдачі. Не слід однак цей вплив розуміти фаталістичне. Не треба забувати, що у фазі націогенези важливіше значення за природне середовище має суспільне та культурне. Море й острів моделювали, напр., англійську та японську етногенезу. Проте, хоча Японію іноді називають азійською Англією, є велика різниця між цими двома модерними націями, різниця зумовлена неоднаковим історично-культурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурний ісляндський нарід, також острівний та витворений під впливом морської стихії. Сутохліборобського типу є український та китайський нарід. Але ніхто не буде заперечувати наявних різниць між ними, спричинених приналежністю їх до двох суходолів, зовсім протилежних культур та історичних світів.

З цього можна отже зробити такий висновок: загальної географічної типізації ще не досить для з'ясування ролі природнього середовища географічного чинника з націологіч-ного боку. Вона потрібна тільки як свого роду вступ до дальшої антропогеографічної специфікації, цебто докладнішого вивчення цілого комплексу мезологічних відносин у кожному окремому випадку. Під цим оглядом, напр., цінною є праця німецького фахівця 3. Пасарґе (S. Passyge) „Краєвидні зони землі" (Die Landschaften der Erde, 1923) — саме як загальний вступ до антропогеографії земного глобуса. Але відтак кожен з цих типових краєвидів має бути спеціяльно дешифрований антропогеографічною методою для з'ясування популяційних та етно-національних відносин у ньому.