32. Панрасизм і панконтиненталізм

З огляду на характер і завдання цієї праці, неможливо тут з'ясувати, хоча б і загально всіх питань, що належать до ділянки націософії. Доводиться отже обмежитися визначенням найважніших з них. Слід тому звернути увагу на дві проблеми під націософічним оглядом, без сумніву, великого значення. Називаючи їх: панрасизмом і панконтиненталізмом. Перший з них був впливовим націогенетичним чинником у минулому століттю; другий починає бути політичне активним головно після світової війни.

1. Панрасизм

Панрасизмом загально можна назвати ідеологічні течії, що підкреслюють значення „раси", або племінного споріднення, як націотворчого чинника. Найпопулярнішими під цим оглядом можна уважати дві загальновідомі ідеологи: пангерманізм і панслов'янізм. Перша з них була виявом експансивних змагань об'єднаної німецької держави в другій половині XIX ст.; одним з варіянтів цього пангерманізму доводиться визнати німецький наступ на Схід або т.зв. „Drang nach Osten".

Панслов'янізм є подекуди більш складне явище, бо в ньому переплітаються два зовсім протилежні напрями, а саме: русофільство менших слов'янських народів поза межами колишньої імперії, цебто в Австро-Угорщині та на Балканах, які побоювалися за свою майбутність у тючатках свого національного пробудження, та у московській великодержаві добачали свого природного оборонця. Відтак це був панрусизм офіційного царського „слов'янофільства", що використовувало політичне згадане русофільство позаросійських слов'янських народів для своїх імперіялістичних змагань супроти Балканів і колишньої Австро-Угорської монархії.

Культурний „австрослов'янізм" чехів у середині XIX ст., особливо ж ідеологія „слов'янських взаємин", як її пропаґував Ян Коллар, є типовим проявом слов'янофільства поневолених слов'янських народів, що національне прокинулися, стали на шлях свого відродження й в племінній спільноті добачали чинника, який поможе їм подужати їхню початкову національну кволість.

Ця „расова солідарність" є типовим явищем зрештою для всіх поневолених народів тогочасної Европи. Сюди можна, напр., зарахувати панлатинізм славетного провансальського поета Фр. Містраля, що навкруги літературно-мовного руху, молодого Провансу т. зв. фелібризму „хотів об'єднати решту романських народів, від каталонців на Заході до румунів на Сході, їхня культурна співпраця мала здійснити заповітну мрію поета — його „Соняшну імперію" з Провансом і Марселем на чолі цієї панлатинської конфедерації. Також скандинавізм підкреслював племінну спільноту данців, шведів і норвежців у добі, коли політичні шляхи північних народів були вже розійшлися й останній з тієї трійці норвежці під проводом свого великого національного поета Б. Бєрнсона розпочали рішучу боротьбу за свою державну приналежність. Подібний рух можемо констатувати й серед кельтів, їхні панкельтські свята є саме клясичним прикладом використання ідеології племінної спільноти на послугу національного відродження поневолених народів, в даному разі; ірляндців, кімрів, бретонців і шотляндців.

Цей романтичний панрасизм не має, розуміється, нічого спільного з теперешнім німецьким расизмом. У своїй істоті він був сутокультурний і гуманітарний; не мав жодних імперіялістичних змагань і відкидав тактику національного примусу. Цілком протилежним під цим оглядом був як згаданий царський панслов'янізм, так і німецький пангерманізм. Перший надуживав ідеї слов'янської спільноти для замаскування своїх панросійських великодержавних змагань. Другий істотно був тевтонським пангерманізмом, провідною засадою якого супроти ненімецьких народів було відоме гакатистичне гасло — „винищити". Переможена у світовій війні Німеччина не зріклася цих своїх пангерманських мрій. Вимовно про це повчає твір відомого німецького соціолога От. Шпана: „Справжня держава" (1921), де автор проти сучасної неначебто „балканізації" Европи, радить лише один лік: „васальне підпорядкування південних і східніх народів (конкретно: греків, юґослов'ян, чехо-словаків, поляків) гегемонії німецької великодержави, покликуючись при цьому на історичну традицію.

Вже в розділі: „Нація й раса" була звернена увага на те, як поняття раса неслушно зловживається національними ідеологіями. В дійсності це є символічний елемент, під яким не раз розуміються зовсім різні речі. Ми бачимо саме, як племінна спільнота ототожнюється з мовою. Напр., болгари походженням своїм споріднені з народами угро-фінськими (передовсім із зирянами й мадярами) расово на підставі мови зараховуються до слов'ян; дуже мішані з антропологічного боку румуни з цієї самої причини уважаються приналежними до народів романських або латинських. В обох наведених випадках „расовою" ознакою є мова. Але відновлений сучасний панісламизм об'єднує різноплеменні народи в Азії та Африці на підставі релігії, як свого роду расової ознаки. Іноді в цій функції „расового" означувача виступає територія. Під цим оглядом дуже цікавим є, наприклад, паніберизм. Маю на увазі національно-автономічні рухи поневолених народів (або провінцій) Еспанії, що спрямовані проти мадридського централізму і змагаються за вільну спілку запіренейських „інородців" та „окраїн". Після весняної революції в 1931 р. в Еспанії цей паніберійський спротив виявився дуже бурхливо та стихійно. Він допоміг каталонцям, — каменярам паніберизму, — здобути державну автономію. Він активував політичне басків; його революційний відгомін захопив Ґалісію й роз'ятрив революційне Андалузію. Еспанська контрреволюція є власне анахроністичною спробою, коли неподужання, то бодай загальмування цих сеператистичних національних і територіяльних змагань за Піренеями.