2. Зв'язок між культурою й нацією

Річ ясна, що теоретична націологія мусіла висловитися з приводу питання нація та культура. Не диво також, що багато дослідників нації добачають її істоту саме в культурі. Для ілюстрації цього твердження наведу тут два типові приклади. Серед старших націолргів проблему нації в культурному аспекті трактував Фр. Й. Нойман. У своїй джерельній праці „Нарід і нація" він дає таку дефініцію нації:

„Нація — це більше скупчення людей (населення), що в наслідок вищих своєрідних культурних надбань, особливо ж у літературі, мистецтві та науці, або в ділянці політики, витворила своєрідну загальну спільноту, яка переказується з покоління на ширшім просторі та звичайно й головно виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних поглядах, спільних звичаях, як також і в дуже розвиненому відчуванню національної спільноти". Ця дефініція слушно підкреслює всі складники культури, як націогенетичних чинників. Кожний з них — мова, письменство, особливо ж книга, мистецтво, а передовсім музика, наука, пристосований формою й змістом до життєвих потреб народу, а також і ввесь світогляд та етика, вдача й побут народу, є тим елементами, що поглиблюють і поширюють процес національної індивідуалізації народу, перетворюючи його з етнографічної сировини в національне викристалізований суспільний колектив, що трактує націю, як „культурну спільноту" (Kulturgemeinschaft) є О. Бавер, значення народознавчих дослідів якого було вже підкреслено у вступних увагах цієї праці. У своїй монографії: „Національне питання та соціял-демократія" О. Бавер доводить і захищає тезу, що кожна нація представляє окрему власну культуру та що новочасний розвиток прямує до розквіту „національної культурної спільноти". Цей процес національно-культурної поступової диференціяції розпочався у зв'язку з капіталізмом, особливо ж у вищих стадіях розвитку цієї суспільно-господарської системи, але щойно в соціялізмі шляхом „еволюційно-національної політики", яка конче має бути соціялістичною, — досягне він свого вершку. Факт, каже О. Бавер, що соціялізм сприяє автономії нації, роблячи її долю витвором свідомої її волі, впливає на все зростаюче різничковання нації в соціялістичному суспільстві, сприяє гострішому визначенню їх своєрідности, гострішому розмежованню їх вдачі". Мушу нагадати, що за дефініцією цього націолога нація це не тільки „культурна спільнота", але й головно із спільноти долі (Schicksalgemeinschaft) виростаюча спільнота вдачі (Charaktergemeinschaft). В концепції нації О. Бавера правильно звернена увага на суспільний бік цього питання, а саме на внутрішню консолідацію нації, на усунення тих суспільних перегородок в лоні дотеперишнього народу, про що згадувалося тут попередньо. „Піднесення, — каже цей автор, — всього народу до національної культурної спільности, здобуття для нації повного самовизначення, прогресуюча диференціяції нації, — це означає соціялізм". (Підкр. моє. Б.). За думкою цього діслідника соціялізм найкраще забезпечує масову націоналізацію, народу, а таким чином і його національне об'єднання. Він є передумовою національної культури, на брак якої в сучасному суспільстві тут зверталося вже увагу. О. Бавер з'ясовує відтак механіку цього процесу шляхом т.зв. національної апперцепціГ. Автор так з'ясовує цю свою теорію:

„Як жодна людина не засвоює своєю духовною істотою нічого нового тільки механічним способом, але втілює його, включаючи до своєї духовної особовости, духове це перетравлюючи, отже, апперценуючи, так і вся нація не переймає просто нічого нового, але, перейнявши щось, перероблює це, пристосовуючи до своєї істоти та перетворюючи в процесі засвоєння мільйонами. Завдяки цьому великому факту національної апперцепції, кожна думка, яку один народ переймає від другого, спочатку буває пристосована до цілої істоти нації, відтак мусить „бути нею перетворена, заки вона її засвоїть".

Завдяки масової апперцепції нація стає джерелом культурної своєрідносте та творчости. Завдяки цьому вона є вічним джерелом культурної різноманітности, все збагачуючи новими дарунками загальну світову культуру, вносячи веселкову різнобарвність в її сонячне сяйво. Ось чому найбільше й найглибше національне буває також вселюдським та світовим. Можна було б навести безліч доказів на ствердження цієї тези. Обмежуся для браку місця лише кількома.

Музика, до речі, один з найхарактерніших виявів національної культури, — чим більш національна, тим оригінальніша й всесвітньо цікава. Не кажу вже про народню пісню, в якій найкраще виявляється мистецька вдача народу. Але беру музику мистецьку. Р. Ваґнер, без сумніву, був одним з найбільш національних німецьких композиторів. Вже поетична тематика його музичних творів сутонаціональна й навіть праґерманська. Деякі з них, напр., співаки майстрі норимберґані", „Логенґрін" є апотеозою німецького народу, не згадуючи вже про його націо-мітичний „Перстень Нібелюнґів". Проте автор „Тристана та Ізольди й „Парсіфаля" є одним з найбільших корифеїв європейської музики XIX ст. Це саме можна сказати про Шопена або Ґріґа, великих музикантів польського та норвезького, твори яких увійшли до пантеону всесвітньої музики. Або візьмемо інший приклад: чеського композитора В. Сметану. Фактом є, що його музика була одним із головних чинників чеського національного відродження в XIX ст. Його комічна опера „Продана наречена" воскресила чеську музику, але відтак здобула ввесь світ. Його програмовий цикл симфонічних поезій: — „Моя батьківщина" (М vlast) був закликом сурми до визвольної боротьби. Під час світової війни, коли австрійська цензура задушила всі інші прояви чеської самостійницької думки, — М vlast — на концертах була єдиним стихійним виявом національного протесту й віри в непереможність чеського народу. Україна ще чекає на свого Т. Шевченка музики. Але приклад геніяльного й безсмертного „Кобзаря" є доказом з іншої ділянки культури, а саме — письменства, що велике національне є заразом і великим вселюдським та що гріхом проти душі нації є протиставлення національного вселюдському, коли в дійсності ці два елементи культури обопільно доповнюються й довершуються. Але справа взаємин між нацією й людськістю належить до націософії. Отже буде ще нагода вернутися до неї наприкінці цієї праці. Там також буде з'ясована проблематика культури в націологічному аспекті. Тут хочу згадати ще одну цікаву думку Ж. Жореса, без сумніву, одного з найвидатніших французьких націологів, а саме, що „нація — це скарбниця людського генія та поступу". Іншими словами кажучи, нація — це вічне джерело культурно-творчого розвитку людства.

Культуру отже зовсім виправдано можна зарахувати до критеріїв нації. Культура — це свого роду мірило своерідности й вартости нації. Культура характеризує відрубність та особливість нації. Ступінь поширення й головно поглиблення культури в масах є однією з передумов перетворення народу в націю. Нація, як така, немислима без питомої культури. Культура є першим і рішальним етапом на шляху національного самовизначення кожного народу. Ось чому мова й релігія, письменство та мистецтво були та є все народотворчими чинниками. Бо, як каже П. Барт у своїй розвідці: „Нація в її соціологічному значенню" (1912), „мистецтво сприяє здужчанню національної свідомости, а приналежність до нації в свою чергу стимулює мистецтво".

Навіть для античних греків, де етногенеза найяскравіше виявилася саме в ділянці мистецтва, головно різьбярства, — але також — музики, як виховавчого засобу, ця остання була критерієм, що відрізняла земляків Гомера від варварів. Це один з найстарших прикладів самовизначення народу за культурною ознакою. Ще більше цей критерій обов'язує, коли йде мова про самовизначення модерної нації, для якої культура є легітимацією на право вступу до пантеону людськосте.

26. РЕЛІГІЯ ТА НАЦІЯ

Релігія, як один із найстарших проявів людської культури, деякими націологами уважається також ознакою нації. У світлі історичної ретроспективи народотворення доводиться констатувати, що релігія без сумніву, та особливо під час етногенези, сприяла формуванню народів.