2. Панконтиненталізм

Георгафічно беручи, паніберизм є лише льокальним виявом цього територіяльного типу. Після світової війни можна констатувати політичні рухи, зглядно з ідеологією в континентальних розмірах. Я загально низиваю це явище панконтиненталізмом, уважаючи спільною характерною його ознакою: прямування та змагання до політиччної гегемонії того чи іншого континенту.

1. Панамериканізм

Найстаршим серед цих рухів є, без сумніву, — панамериканізм. Він постав у зв'язку з т. зв. доктриною „Монрое", якою З'єднані Держави Америки забезпечили себе різко й виразно проти можливих контрреволюційних інтервенцій Европи, загрожуючих самостійності молодих американських демократій. Ця доктрина була проклямована 2 грудня 1823 р. Джемсом Монрое, тогочасним президентом З'єднаних Держав Америки, звідки загально прийнята її назва. Гасло її — „Америка для американців". Істота цієї ідеології була з'ясована в такій програмовій заяві: „Нашою першою й основною тезою має бути засада, що ми не хочемо ніколи втручатися в європейські справи. Наша друга теза каже, що ми відкидаємо кожне втручання з боку Европи в наші американські справи".

Щойно наприкінці XIX ст. цей панамериканський рух скристалізувався й обхопив обі частини згаданого континенту. Перша панамериканська конференція відбулася в 1889-90 pp. у Вашингтоні, що став відтак осередком цього руху. Тут бо заложена була головна централя „панамериканської унії". Досі відбулося вісім панамериканських конгресів, а саме: крім згаданого першого у Вашингтоні, 11-ти (1901 р.) в столиці Мехіка; III-ій (1906 р.) у Ріо-де-Жанейро; ІV-ий (1910) у Буенос-Айрес; V-ий (1923) у Сан-Яґо (Чилі); VI-ий (1928) у Гавані; VII-ий (1933) — в Монтевіде й VПІ-ий наприкінці 1936 р. знову в столиці Арґентіни.

Панамериканізм у процесі свого розвитку з руху захисного щодо небезпеки з боку Европи, тоже політичного в першу чергу, стає континентальною ідеологією, що обіймає повний комплекс усіх інтерконтинентальних взаємин, як торговельно-господарського, так і культурного характеру. Він має свій власний орган: „Бюлетень Панамериканської Унії", що виходить у трьох мовах (англійській, еспанській й португальській); видає інформаційні публікації про американські держави та країни, що належать до цього об' єднання, яке нараховує вже 21 членів та є свого роду американським Союзом Народів. Вашингтонська централя цього руху має дуже гарну американологічну бібліотеку, що числить понад 90 000 публікацій. У добі післявоєнній, коли Нова Европа переживає тяжку кризу, що своїми наслідками відбивається далеко поза межами нашого континенту й вплив якої відчувається також за океаном, можна констатувати жвавішу активізацію панамериканського руху, головно завдяки творчій ініціятивності та рухливості президента Рузвельта.

2. Панафриканізм

Сто років пізніше панафриканізм, як прояв національного пробудження чорної раси. На попередніх сторінках цієї праці, де говорилося про муринський рух у З'єднаних Державах Америки та про етногенезу автохтонного населення Африки, була вже мова про початки панафриканського руху й причини, що його викликали, як також і про ідеологічні його основи. Досі відбулося вже шість панафриканських конгресів. Вони докладно розробили проблематику й програму цього руху, як з расового, так і соціяльного, господарського й культурного боку. В ньому провід мають американські мурини. Але панафриканізм поза чорною расою самовизначення й визволення якої є головним завданням, має на меті теж долю свого кольорового людства, добре розуміючи, що солідарність небілих рас у боротьбі проти гегемонії над ними білих народів є передумовою успіху та перемоги перших в їх визвольних змаганях. В заклику II панафриканського конгресу до світу накреслюється шлях політичного визволення всього кольорового людства в колоніях європейських великодержав такими словами: „Вихідною точкою розумної адміністративи для поневолених народів (маються на увазі кольорові автохтони в колоніях. Б.) має бути признання їм політичних прав. Є неминучим, щоб по всій земній кулі була заведена демократія. Користування громадськими правами не є ані виявом божської милості, ані привілеєм декого з вибраних, бо це є природне явище, що має бути визнаним як притаманно всім народам на землі. Вже завтра без ускладнень та за допомогою й під доглядом культурніших націй можна дати всім народам Азії, Африки, Америки та Океанії автономію.

Є отже зовсім слушним правом вимагати, щоб культурні нації, чи то з причини своєї іґноранції, чи то егоїзму, не ставили перепон відсталим народам на шляху до їхньої волі й добробуту.

Панафриканізм у згаданій заяві сконкретизував відтак свої вимоги щодо „чорного" континенту. Він добачає два можливі способи полагодження африканського питання. Африка буде розділена між двома чи трьома європейськими великодержавами. В такому разі ці мусіли б признати „тамтешньому, як чорному, так і білому населенню зовсім однакові громадські й суспільні права". Коли б з цих чи інших причин таке вирішення даної справи було б неможливе, тоді довелося б взяти на увагу „засновання одієї єдиної африканської великодержави на підставі миру та взаємної доброзичливости. Така великодержава, збудована на основі загальної культури, мала б бути цілком автономна й суверенна щодо її внутрішньої політики, мистецького розвитку, незалежности в справах торговельних і промислових. Від самого початку її існування вона мала б заняти своє місце, як повноправний співчлен у світовому Союзі Народів".

На дальших чергових панафриканських конгресах, яких досі відбулося шість, ідеологія й проблематика цього руху були ще докладніше та конкретніше з'ясовані, а також його програма та домагання. Ось, напр., на III панафриканському конгресі, що відбувся восени 1923 р. в Лондоні та Лісбоні, між іншим, були поставлені такі вимоги: ч. 1) право голосу в урядових установах на землях чорного населення; 2) реформа й демократизація судівництва; 3) право на землю й природні багатства; 4) вільне навчання й шкільництво всіх ступенів; 5) врахування права питомого населення в Африці замість дотеперішнього упривілейовання лише білої раси; 6) скасування невільництва кольорової людности. IV панафриканський конгрес, що засідав у Нью-Йорку (в 1927 p.), знову підкреслив вгорі наведені домагання, доповнивши їх вимогою основної реформи господарсько-суспільних відносин в Африці на користь тубільного населення. Крім цього він висунув засаду повної рівноправности культурних людей без огляду на їх походження й расову приналежність. IV Панафриканський Конгрес, що дійшовся вліті 1929 р. на Ямайці, незвичайно докладно й вичерпно сконкретизував ще раз усі основні постуляти цього молодого, але дуже активного руху. Ця програма вимог „чорного сіонізму" обіймає 17 точок, з яких наводжу тут найголовніші: 1) повна політична й соціяльна воля чорної раси; 2) представлення й з'ясування цієї справи перед Ліґою Націй, як міжнародної расової проблеми; 3) організація власного високого шкільництва й конкретно засновання 3 муринських університетів: у З'єднаних Державах Америки, Західній Індії та в Африці; 4) реформа й плянова господарська політика скрізь, де жива автохтонна чорна людність; 5) заснування у головних політичних центрах усього світу (Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Женеві, Римі, Берліні, Токіо, Китаю, Західній та Південній Африці) муринських амбасад для репрезентації чорної раси та захисту її прав; 6) організація щоденної муринської преси в цих осередках для ознайомлення та пропаганди справ чорної раси; 7) плянова організація й переведення ідеї соборности чорної раси; 8) складення світового соціяльного кодексу цієї раси; 9) опрацювання програми всебічного визволення чорної людности; 10) зібрання коштів у квоті 600 мільйонів долярів на здійснення згаданого пляну впродовж 10 років; 11) обрання проводу світового об'єднання муринів та Африканської Ліґи; 12) обрання 12 делегатів, як представників чорної раси до Женевського Союза Народів.

Звичайно, скрізь у всіх заявах панафриканського руху рішуче таврується лінчування їх земляків у З'єднаних Державах Америки, як прояв дикунства білої раси. Борючись за визволення чорної раси, мурини ведуть цю акцію під прапором емансипації всієї кольорової людности. На своєму з'їзді у 1930 p., де головно конкретизувались громадські й суспільні домагання американських муринів щодо З'єднаних Держав Америки, один уступ конгресової революції був спеціяльно присвячений визвольним змаганням кольорових народів по всьому світі. „Ми вітаємо, — казалося там, — Ґанді та вільну Індію, ми здоровимо боротьбу в Китаї супроти його зовнішніх та внутрішніх ворогів. Ми шлемо наші симпатії Єгиптові; ми простягаємо руки на доказ приязні чорним народам сусідньої Південної та Західньої Африки. Ми вітаємо господарську незалежність кольорових народів Західньої Індії та Середньої й Південної Америки".

Ідеологами та каменярами панафриканізму є головно північно-американські мурини: цитований вже тут видатний письменник і вчений Б. Е. Бургардт-Дюбуа, організатор та секретар перших панафриканських конгресів, автор кількох джерельних праць про муринське питання. Крім нього доводиться згадати P. P. Матопа, що між іншим написав одну з кращих інформаційних книг про муринів під заголовком: „Що думає негр?" Останніми часами на чоло панафриканського руху висунувся М. Ґарвей, — апостол „чорного сіонізму", цебто Великої Етіопії, як соборної панмуринської держави в Африці. У своїй славетній промові на IV Панафриканському Конгресі в Нью-Йорку М. Ґарвей не без поетичного захвату змалював візію майбутньої Африки та руба поставив питання про справу розкріпачення чорної раси. Подаю тут кілька провідних думок із загальної його промови, що яскраво характеризує як світогляд, так і світовідчування цього Вашингтона чорної раси, „Ми, як мурини, — казав він, — проголошуємо: що є добре у наш час для білої людини, є так само добрим і для мурина. Біла раса жадає волю, свободу та демократію. За цю волю, свободу, демократію вона заливала Европу кров'ю впродовж чотирьох з половиною років. В цю криваву війну, що велася за утримання прапору цивілізації й свободи, вона втягла понад мільйона чорних людей з Африки, Західньої Індії та Америки, які боролися також за те, щоб світ міг користатися з надбань культури. Ми билися, як люди; ми билися чесно; ми билися славно; але коли була здобута перемога, ми залишилися позбавленими своєї волі, своєї демократії та тих славних привілеїв, за які ми билися. І коли ми не хочемо, щоб знову була війна, ми мусимо організувати 400-мільйоневу силу, аби прапор демократії замаяв над великим суходолом Африки... Ми, як нарід, не хочемо нічого,що належить іншим. Але інші хочуть забрати нам те, що є наше... Коли англієць уважає Англію своєю рідною країною; коли для француза Франція є його домівкою, коли американець дивиться на цей континент, як на свою країну, тоді настав час, щоб ми, мурини, уважали Африку нашою батьківщиною. Коли Европа та Америка є для білої людности, Азія для жовтої, тоді іменем Бога Африка мусить бути домівкою чорного населення. П'ять минулих століть ми вмирали за кого? За чужі раси. Настав час, щоб мурини вмирали за свій нарід... Ми мусимо написати конституцію..., що має вести й правити долею 400 мільйонів людей. Цю конституцію, подібну до конституцій найбільших світових демократій, ми мусимо боронити до останньої каплі крови...

Земляки, дозвольте мені сказати вам, що настав час для муринів змобілізувати їхні сили — 400 мільйонів душ — для кривавої війни. Прийшов час і є нині справедливо, щоб мурини розпочали боротьбу за здобуття Африки... Ми не маємо жодної людини. Все, що ми хочемо, як раса, це місце під сонцем. 400 мільйонів — це забагато, щоб бути позбавлено цього права. Коли 60 мільйонів англійців мають це право, коли 80 мільйонів німців можуть його мати, коли 7 мільйонів бельгійців користуються ним, я не знаю, чому ми не можемо мати місця й великого простору під тим самим сонцем. Коли ви вірите, що Африка мала б бути великодержаваю під доглядом муринів, тоді вставайте й заспівайте національний гимн нашого народу: „Етіопія, країна наших батьків". Хай він залунає з тисячі гір, як заклик сурми до бою!"

Ця „Деклярація прав і конституція муринів", складена М. Ґарвеєм на зразок „magna charta libertatum" — інших історичних народів, починається протестом проти насильств білої раси, а відтак підкреслює оці провідні засади: 1) рівноправність усіх людських рас з вимогою признання всіх прав для муринів, як „вільних громадян Африки, що є батьківщиною усіх негрів"; 2) расова зверхність усіх людських племен, особливо ж з господарського, суспільного боку; 3) зокрема цікава точна цієї деклярації, де говориться: „Ми віримо у вільну Африку для чорних народів всього світу в дусі гасел: — „Европа для європейців!", „Азія для азіятів!", — ми підносимо клич: „Африка для африканців!", — як тубільних так і закордонних; 4) право на самовизначення рас; 5) право чорної раси на Африку; 6) відкинення окупації й використовування Африки чужими займанцями; 7) заклик до світу, щоб він визнав провідників муринського руху легальними представниками чорної раси. Залишаючи кілька дальших точок загального характеру, слід звернути увану на два останні пункти, де виразно зазначається, що на майбутнє мурини не сміють воювати за справу чужих ворожих рас і підноситься рішучий протест на адресу білої раси, що послуговується муринами, як „гарматнім м'ясом" у своїх війнах.

Вичерпно ідеологія панмуринізму з'ясована у збірнику статей і промов, а головно провідних думок М. Ґарвея: „Phylosophy and Opinions of Marnes Gervey". — Також муринський річник: Negro Year Book — 1923 систематично інформує про панафриканський рух, стежачи за ідеологічним його розвитком і стисло зазначаючи фактичні його надбання.