29. Нація й держава

Стара доба і навіть середньовіччя не знали ще національного життя. Антична й февдальна держава були анаціональні. Також абсолютистична держава не мала власного свого національного обличчя. Об'єднувала її головно династія тоді інтернаціональна. Австрійські Габсбурґи, напр., були панами не тільки у Відні, Празі й Будапешті, але один час у Мадріді та в Брюсселі. Чеські й німецькі королі були цісарами-спадкоємцями римської імперії. Еспанські королі панували в Голяндії. Польські в Чехах, мадярські в Польщі й т.д. Щойно молодий капіталізм, господарське об'єднуючи держави, націоналізував їх та сприяв народотворчим процесам.

Зокрема яскраво ці націгенетичні тенденції виявилися в середині XIX ст. Ще Віденський Конгрес (1815 р.) цілковито знехтував національну засаду. Для Меттерніха Італія була географічним „поняттям,,. Але в 1831 р. Дж. Мадзіні закладає „Молоду Італію", що відіграла провідну ролю у визвольній боротьбі цієї країни, ідеологічно поклала своє тавро на тогочасні національні рухи взагалі. Аджеж вона була зразком для національно-революційного товариства — „Молода Европа", що постало в 1834 році. Революції XIX ст. мали наявне національно-революційний характер. Грецька й польська 1830 року інспіровані були літньою паризькою револьтою. „Весною народів" влучно названа була європейська революція 1848 р., що також почалася у Франції й мала відгомін по всій Середній Европі, а головно — в Угорщині. Доба 1848-1871 pp. — це час реконструкції політичної карти Европи в дусі національної засади. Скрізь серед поневолених народів лунало тоді революційне гасло волі та об'єднання. Борючися під їх прапором, Італія та Німеччина перемогли свій споконвічний партикуляризм і здобули державну самостійність. На цей час припадає також поступове осамостійнення та об'єднування балканських народів (Греції, Сербії, Румунії, Болгарії). Це далі доба загального національного здвигу в Австро-Угорщині, що в 1867 р. компромісовим дуалізмом між Віднем і Будапештом, за рахунок головно слов'янських народів, хотіла забезпечитися перед цим їх революційним наступом і подужати його німецько-мадярською гегемонією в габсбурзькій монархії.

Здавалося, що національна ідея переможе у державному будівництві. Розпадалися анаціональні великодержави (Австро-Угорщина, Туреччина); на їх руїнах поставав новітній тип національної держави. Відомий швайцарський державознавець Брюнчлі склав формулу цього процесу: „Кожна нація є покликана й має право утворити свою державу. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація, — то держава; що держава, — то нація!"

Історична й політична практика незабаром довела, що цей етнополітичний ідеал не до здійснення. Чистий тип національної держави ніде не був зреалізований. Попри нього залишився й надалі тип національне мішаної „держави народів". Передовсім старий і своєрідний у Швайцарії. Далі в Австро-Угорщині, що ставши, на шлях конституціонізму, шукала виходу зі свого лябіринту національних суперечок. 1830 р. на руїнах Нідерляндського королівства, де переважав голляндсько-флямандський елемент над валоно-французьким, постала сучасна Бельгія, як спроба державної синтези двох різних етнічних складників, яких мала об'єднувати спільна — „бельгійська душа".

Націологи сперечалися про те, куди прямує політичний розвиток Европи? Одні відстоювали тип національної держави (Nationalstaat), що, мовляв, найкраще відповідає ідеалам демократії. Інші, рахуючись із політичною дійсністтю, боронили тип „держави народів" (Nationalitats-stааt).Особливо К. Реннер, що в демократизованій Австро—Угорщині добачав майбутню наддунайську Швайцарію, природний етап до прийдешнього типу „інтернаціональної" або „світової держави". Державна практика нехтувала ці абстрактні схеми й висувала свою конкретну тезу: Якщо, мовляв, нація не в стані витворити однієї держави, то держава може й має виплекати зі свого населення одну націю. На цей шлях стали передвоєнна Угорщина й Пруссія, примусовою асиміляцією, гадаючи перша мадяризувати, а друга — згерманізувати національне ці церкви. Виявилося однак, що це завдання — в добі загального національного ренесансу — перевищує сили держав. Новочасні нації масово не може засимілювати навіть найбрутальніший утиск.

Світова війна активізувала політичний націоналізм. Ніби колесо історії знову повернулося в бік національної засади, як державотворчої. Але висліди її саме під цим оглядом дуже не справдилися. Версальський мир означає поступ у порівнанню з віденським конгресом. Проте нова політична карта Европи складена ним, власне з національного боку викликає поважні сумніви й виправдану критику.

Реннер колись влучно сказав, що справа взаємин між нацією й Державою — це свого роду політична „квадратура кола", цебто питання, яке математика марно намагається розв'язати.

Соціологічно держава й нація явища різного порядку. Звести першу до етнопографічної бази річ безнадійна, бодай при сучасних конкретних відносинах. В житті держави співдіє кілька чинників, головно неографічний, господарський, але також історичний. Етнонаціональні кордони в історичному розвитку здебільшого розійшлися з політичними. Сучасність кореґує ці помилки історії. Але можливосі цих виправок соціологічно обмежені. Соборна держава, — це політичний ідеал нації, — практично дотепер ще ніде не був здійснений. Державне пошматовані народи борються щойно за свою національну соборність, за право культурно й духовно бути єдністю, незалежно від дочасних політичних кордонів (т.за. коннаціоналізму).

Завдання етнополітики є саме теоретично сконструювати такий тип держави, який практично до мінімума зводив би національні меншості, цебто забезпечував би максимальне об'єднання кожного народу.